— Бачив. Двічі. Це трапляється рідко. Не з кожним сатана угоди складає. Не всі писати вміють. А ті, хто уміють… не завше заходить він з ними у зговір. Якийсь вельможний пан або алхімік. Та й то важко знайти. Той, хто продає дияволові душу, не полюбляє лишати доказів.

— Як же такий документ міг потрапити до суду інквізиторів?

Мюнх поблажливо усміхнувся.

— Ти не знаєш, пане? Є способи. Хто обізнаний, той знає. Часом серед книг і листів знайти можна. Часом сховані у потаємному місці. Шукати треба… Буває, що й донощик принесе. Як доказ, що каже правду.

— Хто?

— Донощик! Той, хто обвинуваченням процес порушує.

— Ага. Але як такий документ потрапляє до рук донощика?

— Всяк буває. Часом випадково знайде… Часом і викраде…

Восьме коло пекла doc2fb_image_0300000B.png

— А бувало, щоб обвинувачений сам показував місце, де сховано цирограф? Ти знаєш про це?

Модест на мить замислився.

— Ні. Не пригадую. Але бувало… часом. Рідко, але бувало. Я чув.

— А як ти перевіряв, що цирограф не фальшивий? Адже підпис обвинуваченого міг бути підроблений?

— Я бачив справжній, — підкреслив Мюнх, напружено дивлячись в очі Баличеві. — Генріх фон Бюлендорф підписував. Зрештою він сам признався.

— Зрештою… — повторив Ром.

Мюнх не завважив іронії в голосі Балича.

— Він довго заперечував. Не признавався. Але кінець кінцем сказав. Усе! Як зустрівся з посланцем самого сатани. Як той пообіцяв йому десять тисяч фунтів золота і довге життя… Частину цього золота знайшли.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що такі докази могли бути спеціально, штучно підроблені тими, хто жадав смерті обвинуваченого? Щоб загарбати його майно або помститися особисто? Хто звинуватив Генріха?

В очах Мюнха з’явилася тривога.

— Хто? — запитав риторично. — Ім’я донощика таємницею святої присяги оберігається…

— І цирограф теж передають за умови, що ім’я того, хто його доставив, буде таємницею?

— Так, пане.

— Але ж ти знав, хто був справжній донощик?

— Знав… Особа, гідна довіри.

— Справді! — глузливо засміявся Балич.

Мюнхові очі виповнилися страхом.

— Пане, чому ти смієшся? Ти гадаєш, що я… брешу? Але я кажу правду.

— Ти хочеш мене переконати, що кожен донос був правдивий? Що не фальсифікував доказів?

— Часом бувало й так… Багато зла в людині. Інколи навіть серед тих, що господові служили. Але найбільше серед черні бувало… Із зажерливості або заздрощів. Не раз такого брехливого донощика віддавали до суду. Одначе вір мені, пане: коли я чаклунку мучив, завше міг дізнатись, хто вона насправді.

— У який спосіб?

— Є різні способи… Про них також і в книгах писали. Отець Альфонс де Спіна у “Твердій вірі”, Йоган Баудін в “Демономанії чаклунок”, Ян Нєдер, Ульрік Молітор, Якуб Шпренгер…

— “Молот відьом”.[9]

— Авжеж, пане. Бачу, ти знаєш цю книгу. її написали отці нашого закону.

— Отже, ти стверджуєш, що цей документ, — Балич показав на пергамент, — справжня угода з сатаною?

— Так, пане. Адже ти сам кажеш, що йому багато років. Тобі дивно, що його не спалили заразом із тим сатанинським виродком? Певне, лишили як доказ і пересторогу для інших.

— Можливо. Але мене цікавить інше. Документ написано на пергаменті, з якого витерли попередній текст. Окрім підпису йоахіма фон Грюнштейна.

Ром вийняв з течки два знімки.

— Ось глянь! — подав він знімки Мюнхові. — Ми спромоглись прочитати старі записи. Тут два письма: одне поверх другого. Підпис лишився той самий. До речі, саме тому він не перевернутий. Поглянь, що було написано перш. Це лист Грюнштейна, адресований…

— Це диявольська штука! — вигукнув Мюнх, схопившись з крісла.

Знімки впали на підлогу. Балич нахилився, підняв їх, тоді поволі підійшов до ченця і взяв його за руку.

— Вгамуйся. Можеш мені повірити: у тому, як було одержано ці знімки, немає нічого надприродного і тим паче диявольського.

Мюнх трохи збентежився, але відступати не збирався.

— Сатана міг зумисне скористатися листом до пріора…

— Ти гадаєш, що диявол викрав листа, знищив старий текст і дописав зміст угоди? В такому разі це був би документ, сфальсифікований сатаною, отже, недійсний!

На обличчі ченця відбилася непевність.

— Можливо, це зробив сам Грюнштейн?..

— Навіщо? Адже він міг написати документ на іншому пергаменті.

Чернець стурбовано ворухнувся, але не відповів. Якусь мить обоє мовчали.

— То, може, ти все-таки погодишся, що цей цирограф — фальшивий?

Мюнх повільно звів очі на Балича й нараз, ніби щось згадавши, вигукнув:

— Ні! Не піддавайся омані, пане! Сатана вміє засліпити нас! Усе так, як я сказав! Диявольська штука… Не тоді вчинена, а тепер, коли ти робив ці знімки. Я знаю, на що він здатний! Хіба не міг він цього листа написати тепер?.. Аби сумнів посіяти… у твоїй і моїй душі.

— Дослідження показали, що листа до абата було написано чотири століття тому.

— Ти молодий і легковірний. Приймаєш оману за істину. Ти не знаєш, який сатана підступний. А кажеш, що читав “Молот”… Зваж усе… і ти зрозумієш свою наївність, — додав тріумфуючи.

— Зважу, — кивнув Балич.

Тої ж миті відчув нехіть до розмови з людиною, що надто чужа йому за інтелектом. Кама мала слушність: Мюнх не хворий, і, одначе, мислення його не здатне вирватись за межі заклятого кола понять чотиривікової давнини.

— Ну, я вже піду. Доктор Дарецька невдовзі повернеться, — сказав Балич, порушуючи тривалу мовчанку.

— Ти хотів, пане, поговорити зі мною про пекло, — нагадав Мюнх.

— Я мав на увазі цирограф. Але не тільки, — додав Балич швидко, бо побачив розчарування на обличчі ченця, і в голові сяйнула йому думка. — Хоча… Ти не втомився?

— Ні, пане, я уважно тебе слухаю.

— Як інквізитор і майстер у диявольських справах ти, очевидно, добре знаєш, який вигляд має сатана. Ти читав багато книг, де пишеться про нього, та й відьми, чарівниці, напевне, не раз казали на тортурах, який він.

— Казали, — ствердив, кивнувши, чернець.

— То чому ж ти сам, брате Модесте, коли тебе схопили ті пекельники, та й раніше, коли ти палив алхіміка Матеуша, бачив замість дияволів у їхній звичайній подобі лише летючих павуків?

— Сатана може прибрати будь-яку подобу. Ти ж знаєш це, пане.

— Ну, гаразд. Але чому ніхто досі, окрім тебе, не бачив його у тій подобі?

— Бачили й інші… Добрі мешканці Кондовіхта, і святі отці, й брати, і навіть отроки бачили!..

— Правда. Але раніше ніхто диявола у такій подобі не бачив.

— Диявол може прибрати подобу якої завгодно нечисті.

— А чи певний ти зараз, — коли вже бачив машини, автомати, явно зроблені не сатаною, — що то були чорти? Чи можеш ручитися, що ті летючі чудовиська — злі духи, а не, скажімо, машини?

— Не будували люди тих “машин”. То не машини. А коли навіть… Сатана може прибрати й подобу машини!

— Слухай, Моде. Кама казала тобі, що заселена “є лише наша Земля? Ти бачив зображення Марса? Дуже далеко від Землі, в просторах неба існують інші сонця й інші планети, може, давніші, “ніж наша Земля… Можливо, мешкають там мудрі істоти, які створили ці машини чимало віків тому? Церква ще в минулому столітті не заперечувала такої можливості, — додав він.

— Я чув. Розумом це важко збагнути. Але Кама казала… Отже, таке може бути… Я не перечу.

— Ти казав також, що коли тебе схопили й зачинили в порожній білій келії, всередині того “гриба”, то ти вже не бачив тих павуків?

— Не бачив. Але мук моїх це не зменшило. На стінах знаки-примари з’явились, пробували спокусити…

— Саме це мене й цікавить. Ті стіни могли бути великим екраном, схожим на цей, що тут у залі. Які були ті знаки?

— Різні. Кола, трикутники, зигзаги, якісь чудернацькі черв’яки… Але це спочатку. Потім були видива… Немовби серед чорного неба мене підвісили… А тоді гори якісь… долини… А найчастіше за все дива пекельні, жовті й червоні, на полум’я схожі. Чудовиська огидні, червоні, жовті, часом брунатні й чорні… лапи із стома пальцями до мене простягали… Страхітливі видива! Воістину пекельні. Але я молився і хрестом святим заслонявся, тоді вони щезали.

вернуться

9

“Молот відьом” (1489) — середньовічна книга, в якій викладено вчення католицької церкви про чаклунство. Це пам’ятка дикого бузувірства й фанатизму середньовічної інквізиції, спроба дати “теоретичне” обґрунтування кривавих розправ католицької церкви з “єретиками”, “відьмами”, “чаклунками”.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: