Юск підійшов до його перископа. Острів годі було впізнати. На ньому спалахнули десятки потужних прожекторів, які освітили вершину високого вулкана. Гора, наче від чарів, вистрибнула з пітьми. Над островом здійнялися зграї наляканих птахів. Потрапляючи в промінь світла, птахи спалахували яскравими цятками і очманіло мчали далі.
Силует дивної споруди на острові, до якої вела електролінія, зовсім змінився. Тепер будівля світилася зсередини. До червоного розжарились десятків зо два гігантських вугільних електродів, кожен завбільшки як триповерховий будинок. Ось між ними спалахнула яскрава дуга, потім друга, третя… Посипались іскри. Там, на березі, вчені вимірювали потужність генератора, що його створили самі…
Енергії було так багато, що навіть подумки Юск не знаходив відповідного порівняння.
Він тільки тепер до кінця збагнув, що комуністи стали володарями казкового багатства. Те, що створила раніше людська фантазія, годі було порівняти з цим невичерпним скарбом..
Раптом сильний удар струсонув човен. Юска жбурнуло на підлогу. Корпус човна тремтів, мов у лихоманці. Брязкіт, скрегіт, булькання… Юск зіскочив, кинувся до перископа. Подивився в окуляр — і закричав на все горло.
На обидва перископи підводного човна перестрибнули дві голубі блискавки від сяючого електричного джгута, що падав з неба. Через перископи йшов струм небаченої сили, який розтоплював усе на своєму шляху. З труби перископа крапля по краплі потік метал. Розтоплений метал змішувався з водою, що прорвалася в човен. Повалила густа пара.
Юск кинувся до командира і, намагаючись перекричати гуркіт, шум і брязкіт, заволав:
— Відпливати! Відпливати!
…Але човен уже не міг зануритись. З пропаленою наскрізь бойовою рубкою, із згорілими перископами, з оплавленим мостиком, він міг іти лише над водою.
— Затримали човен у наших територіальних водах, — казав далі після паузи слідчий, звертаючись до професора Васильєва. — Тепер ви, Олександре Миколайовичу, знаєте, хто і як полював на генератора. Хотілося б, щоб і ви мені дещо пояснили. Звідки, наприклад, береться енергія для обертання генератора?
— Від Сонця, — відповів професор. — Я з задоволенням поясню детальніше.
Слідчий кивнув.
— Молекули кисню й азоту, які входять до складу повітря, можна розщепити на окремі атоми, — почав професор. — Для цього треба затратити певну енергію, мовби розрубати молекули сокирою, коли хочете. І така сокира є в природі. Це Сонце, точніше — його випромінювання, і космічна радіація. На великих висотах вони весь час розбивають молекули кисню й азоту на атоми. Над нашими головами в іоносфері, на висоті ста кілометрів, хлюпоче цілий океан законсервованої сонячної енергії. Досить знову сполучити атоми газів у молекули, і вивільнена енергія рине нестримним потоком.
— І вам вдалося сполучити їх?
— Так, для цього досить внести в іоносферу звичайне золото, і атоми кисню й азоту будуть сполучатися в молекули. Золота при цьому не витрачається ні грама. Воно служить в реакції лише каталізатором.
— У вашому генераторі енергія, що виділяється, витрачається на обертання?
— Так. Генератор працює в іоносфері на висоті понад сто кілометрів. По краю його диска розташовані прямоточні реактивні двигуни. Всередині двигунів встановлено позолочені гратки. В момент відокремлення від ракети-носія генератор розкручується навколо осі. У двигуни потрапляють атомарні кисень і азот. Під дією золота вони сполучаються в молекули. Виділяється енергія, яка нагріває повітря, і воно з величезною швидкістю викидається через вихідне сопло реактивного двигуна. Генератор обертається все швидше.
В двигуни надходить більше й більше “пального”. Оберти скоро досягають розрахункових. Двигуни встановлені під кутом і не тільки обертають, але й підтримують генератор у повітрі, змушуючи його висіти високо над землею. Обертовий рух перетворюється на електроенергію у звичайний спосіб. Заволодівши цим скарбом в іоносфері, ми одержали невичерпне джерело електричної енергії…
— “Невичерпне” треба розуміти, звичайно, в переносному розумінні?
— Він не виснажиться доти, доки світить Сонце й існує земна атмосфера, — всміхнувся Васильєв, — значить, практично він невичерпний. Над Землею в іоносфері можуть знаходитись тисячі таких генераторів. Завдяки своїм реактивним двигунам вони переміщуватимуться в повітрі за командою з Землі. Наприклад, усі морські й океанські судна можуть бути переведені на електроенергію. Уявіть собі корабель, що перетинає океан. Електродвигуни необмеженої потужності обертають його гвинти… Корабель може бути будь-якої тоннажності. Енергії іоносферного генератора, який пливе слідом за ним високо в небі, вистачить на все. Такі генератори незамінні для будівництв чи експедицій, — з захопленням вів далі Васильєв. — Коли в пустелі або в Антарктиді розпочнеться будівництво нового міста, не треба буде, як раніше, турбуватись про енергетичну базу. Радіокоманда — і в район будівництва за кілька годин прилетить стільки генераторів, скільки треба. Привабливо?
— Вельми. В мене ще одне запитання. Навіщо запускали з баржі зенітну ракету?
— У ній було встановлено спеціальний пристрій для іонізації повітря, для того щоб передати енергію від генератора на Землю. Поки що цей пристрій є секретом нашої лабораторії. Очевидно, на нього в основному й полював майор Юск… Втім, після їхнього допиту вам буде видніше, чого прибули до нас ці “візитери”.
Велетенське місто тягнеться аж до самого обрію. Близькі будівлі видно чітко. Котрі далі, здаються зовсім маленькими і поступово зливаються в білуватій імлі. Над будівлями височать димарі заводів з султанами білого диму. В заводських корпусах працюють тисячі верстатів. Метал, вугілля, нафта, деревина перетворюються тут на сріблясті літаки, красиві автомобілі, поліровані меблі, добротні тканини й кумедні іграшки.
Безперервно крутяться колеса… Колеса залізничних вагонів, що вистукують на стрілках колій, колеса автомобілів, колеса верстатів, колеса літаків. Колеса, колеса, колеса… Життя мчить уперед.
Ось старий сквер. Тінистою алеєю неквапом проходять двоє — юнак і поруч нього дівчина. Вони стиха розмовляють, побравшись за руки. Неподалік їх видно дитячий майданчик, обгороджений зеленим рівно підстриженим чагарником. На піску граються діти. В одного малюка великий смугастий м’яч. Він віддає його матері. Вона тихенько кидає м’яч назад. Але її син не зігнув учасно рученят і не спіймав м’яча. Той покотився по алеї. Маля, непевно переставляючи ноги, біжить за ним. Лякає голубів, що бродили тут. Ті злітають, лопочучи крильми. Малюк задоволений. Він голосно й дзвінко регоче.
Юнак і дівчина стежать за малюком, стиха перемовляючись між собою. Він щось шепоче їй на вухо. Вона зніяковіло гладить його по руці і киває головою у відповідь. В їхньому житті, певно, вивішилось якесь дуже важливе питання. Обоє наближаються до телефонної будки і заходять у неї удвох. їм не тісно. Він набирає якийсь номер.
Лабораторія науково-дослідного інституту. Багато електронних приладів. Вакуумні насоси. Прозорі скляні ковпаки. Люди в білих халатах. Троє схилились над столом. Один із них — літня людина, на вигляд професор, акуратно тримає пінцетом ледве помітний мікроскопічний предмет, до якого лаборанти припаюють тонкі дротики. Це якийсь чутливий елемент. Можливо, напівпровідник. Літній чоловік розтискує пінцет. Тепер мікроскопічний предмет висить у повітрі на тонких дротиках. Включено прилади. У пробірку наливають синьої рідини. Підносять ближче до мікроскопічного предмета, і на екрані одного з приладів світла лінія одразу ж вигинається горбом догори. У пробірку налито червоної рідини — світла лінія прогинається дугою вниз. Професор щось каже своїм асистентам. Він задоволений. Повторює дослід кілька разів.