Валік збирається йти до Тані, але Петро Григорович каже, що вона хоче покурити, бо втомилася.

— Ладно, — каже Валік, — хуй з нею. Поїхали до мене.

— Водка ще є? — через кілька хвилин запитує Таня.

— Да.

— Наливай, — каже глухим, утомленим голосом, — повний.

Виходимо на мою Київську, дивлюся на свої вікна — світиться на кухні, мабуть, матір і вітчим вечеряють, хоча вже пізнувато. Проходимо в напрямку гастроному «Київ», де стоять тачки. Риня каже, оскільки нас шестеро — треба сідати в дві тачки. Я пропоную сідати у «волгу», на її задньому сидінні можна поміститися вчотирьох, а п'ятого (Таню) взяти на коліна. Літній, вусатий таксист брати шістьох аж до Петриків відмовляється, ми з Ринею грузимо його, що дівчину треба довести лише до зупинки «Універсам», понти — два кілометри їзди. Він неохоче погоджується, і ми пакуємося: Риня спереду, а решту — на заднє сидіння. Таню, яка сидить на руках у Пижа, поволі накриває водяра, не може сама сидіти, звалюється то на Петра Григоровича, то на Юру. Таня, потерпи, ми вже біля 11–ї школи, потерпи, обертається й заспокоює її Риня, зараз будеш удома, вона настільки синя, що не може говорити, лише дивиться на нього згаслим поглядом. Таня гепається головою об сидіння Рині й раптом тихо плаче, ковтає свої схлипи, в неї починається істерика, махає руками, кіпішує, обзиває нас підарами, закінченими козлами, останніми дебілами… Сивий таксист кидає на неї короткі погляди через лобове люстерко, невиразно бурмоче собі під носа, а потім запитує, що з нею. Петро Григорович пирскає зі сміху, каже, перепила. Така молода, а вже п'є, ніби до себе говорить таксист. Да, бляха, вони зараз усі такі, налижуться, як коні, а потім тарабань їх додому, прилучаюся до розмови; пауза; це сталося випадково, пояснює Риня. Таня на мить замовкає, простягає до нього руки, аби він її забрав, і раптом, йобаний посуд! — якраз ми повертаємо до «Універсаму» — вона починає зсудомлено, ривками блювати, звалюючись на Пижа. Той кричить, як недорізаний, щоби забрали цю прибиту вівцю, я її зараз задушу! заберіть її! Приїдемо — почистишся, спокійно каже Валік, а Петро Григорович заходиться сміхом.

— У наше время такого не було, — каже таксист.

— У ваше время, — перекривляє його роздратований Петро Григорович, — у попу трахалися, а в наше — нє.

Я сичу до нього, чуєш, бля, не бикуй, він нас зараз висадить, і Петро Григорович заспокоюється. Таксист завертає до подвір'я будинку Тані, ми допомагаємо їй вибратися з машини, відводимо в під'їзд, садимо в ліфт, веземо на потрібний поверх, дзвонимо у двері і звалюємо. Поки їдемо до об'їзного шосе, Пиж лається й пиляє Риню, де він відкопав це чудо горохове. Грім–баба, іронічно каже Петро Григорович. Бачили, як вона стакан водяри потягнула? — озивається Валік, навіть сучка не скривилася, а як у неї руки трусилися… Після такого… тобою тоже б трусило, розвертається до нього Риня й регоче. Дурак, сміється Валік. Ми заїжджаємо в Петриків з боку Дружби, ідемо тихою вуличкою, по обидва боки якої стоять велетенські цегляні коробки дво–і триповерхових будинків, обнесених бетонними та металевими огорожами, проїжджаємо вглиб півкілометра. Приїхали, каже Валік і розраховується з таксистом. Це твоя хатинка? — здивовано запитує Риня, дивлячись на триповерховий особняк із білої цегли, да, тут можна цілий під'їзд поселити. Це наша дача, пояснює Валік, а живемо ми в отій хаті, показує на сусідню громадину з білої цегли та з червоним дахом, більшу на поверх і з великими красивими колонами при вході. Заходимо на велетенське подвір'я і всередині помічаємо три гаражі й цілу купу господарських приміщень. Ув, да тут можна у футбол грати, захоплено каже Юра Пиж, на який хуй вам стільки гаражів? Один старого, показує Валік, другий сестри, вона з чоловіком живе з нами, а третій буде мій, там поки–що стоїть старий «бобик», батяня на качки й лисиці ним їздить зі своїми друганами. Куркулі, кажу іронічно, а Петро Григорович голосно регоче. Валік просить говорити тихіше, бо донька сестри вже спить, потім відчиняє свою «дачу», вмикає в коридорі світло, ми заходимо в прохолодне приміщення, у вітальні накрита хороша поляна, від величезної кількості страв, напоїв нам аж переймає дух. Серйозний хід. Через кілька хвилин приходить заспана сестра Валіка, довго бурчить, запитує, чого так довго, картоплю, голубці треба буде розігрівати. Сідаємо за стіл. Моя голова розвалюється ще більше, пити особливо не хочеться, Валік приносить таблетку від балди, каже, сильна таблетка, біль пройде швидко. Петро Григорович, дивлячись на наїдки, задоволено потирає руки, бере пляшку коньяку, відкриває й наливає в чарки. Я телефоную додому, ніхто не підходить до трубки, чекаю ще кілька гудків, бляха, чьо так довго? певно, сплять, нарешті беруть слухавку, заспаний голос матері, кажу, що прийду зранку, вона перелякано запитує, шо сталося, де я знаходжуся.

«Ясний перець, шо на білому світі», — відповідаю роздратовано, бо в таких ситуаціях із матір'ю розмовляти просто нестерпно.

«Толя! Толя! У що ти знову вляпався? Ти де?»

«У мене все добре. Сиджу за столом, на дні народження. Їм. Смачно. Па» — кладу слухавку.

Петро Григорович виголошує тост за «найкращого друга» (?) Валіка. Опаньки, ніколи б не подумав, що цей суддівський син — його найкращий друг, я думав, що найкращими друзями є ми. Мовчки дивлюся на Риню, він також кидає здивований погляд на мене. За останній місяць Петро Григорович помітно віддалився від нас, рідко приходить на зустрічі, коли йдемо гуляти в центр, на озеро чи коли трусимо випадкових чортів на бабло. За Валіка! — підхоплює Пиж і випиває. Риня нахиляється до мене й шепоче на вухо, показуючи на Пижа, що Юра бухає, хоче зав'язати з наркотою. Після чарки коньяку почуваюся гидотно, мною трухає, наче від лихоманки, в голові клинить від болю, а моя нещасна свідомість схожа на атомний реактор у роботі. Через десять–п'ятнадцять хвилин стає ще гірше, йду в туалет, в унітаз летять мариновані грибочки, м'ясний салат, копчена ковбаска, інша хуйня, якою закусував. У великому дзеркалі розглядаю свою пожмакану, запухлу, почервонілу харю, від перенапруження під очима потріскали капіляри, які повискакували червоними кров'яними цятками, дашок шумить, ні про що не хочу думати: ні про завтрашню сварку з матір'ю через те, що не ночую вдома, ні про лекції в бурсі, які доведеться прогуляти, ні про вечірку в Ляні… Завтра я буду в неї вдома! Я про це й забув! Як мене харить від бухла і цього дебільного вечора! Прохолодною водою з крана вмиваю обличчя, набираю її в пригорщі і п'ю з долонь, полощу рота, ху, трохи легше, через кілька хвилин мене знову тягне стругати, зігнувшись у три погибелі над унітазом, вичавлюю з себе всілякі шматки незрозумілого походження… О, здається пішла смажена печінка, слава богу — все. Повертаюся за стіл, Риня турбується, чьо такий блідий, як крейда, кисло посміхаюся, а Валік здивовано дивиться на мене й каже, що мене всього трусить. Да? А я навіть не помітив. Пропонують випити, але від однієї думки, що знову доведеться заливати в себе кір, стає не по собі. Валік каже, щоб я падав на диван біля вікна, перекімар, стане легше. Лягаю відразу за їхніми спинами, мене, здається, накривають ковдрою, очі злипаються самі, не знаю, чи сплю, чи марю. Здається, говорять про Коновала, він мудак рідкісний, із кожним днем опускається все більше; здається, говорять про нашу бригаду, в ній є багато лосяр, яких треба відшити; потім чую голос Рині — нам нада робити серйозні діла, а не повзати даунами по вулицях і займатися мілюзгою; здається, говорять про мене, сміються, кажуть, що Толян зараз схожий на невинне немовля.

Я бачу Ляню, вона спокійна і мовчазна, сидить на гойдалці, злегка погойдується й сміється, хочу простягнути до неї руки, але вони ніби паралізовані; дратуюся, викрикую на ціле подвір'я, борсаюся, силкуючись звільнитися від скутості, нічого не виходить, руки наче зрослися з тілом. Ляня очікувально дивиться терплячим зором, наче хоче спитати — коли нарешті підійдеш, ну, підійди… я відкриваю рота, аби вимовити, що це тупі жарти з моїми руками, які мене не слухають, але не вимовляю жодного слова, бляха, жодного слова! Натомість бачу, як вона встає з гойдалки, нічого не каже й зникає в темряві подвір'я, а там — далеко–далеко — мої друзі співають «Ой хмариться, туманиться…». Ляня обертається на віддалі, але я не можу розгледіти її обличчя.