Здавалося, Черненко зовсім байдужий до того, що відбувається навколо нього. Не віддавав розпоряджень, вказівок, ні в що не втручався. Але відчувалося, що саме він був центром подій, які розгорталися на причалі.
Кілька робітників несли якийсь прозорий ящик. Жінка в білому халаті розташувалася біля брівки басейну з аптечкою в руках. Власне, це був не басейн, а крихітна бухта, яку відгородили від моря високою металевою сіткою. Тут дельфіни-новачки проходили карантин.
Підйомний кран обережно опускав на причал акваріум-ванну з органічного скла, звідки вниз, на метушню людей зацікавлено дивився дельфін. Він плив у повітрі, спостерігав і… всміхався.
Часом стверджують, що собака дивиться на світ здивовано-запитливим і трохи сумним поглядом. Але це враження помилкове. Ми бачимо в очах собаки те, що хочемо бачити — розум і почуття такі ж, як у людей. І хоч би скільки переконували ми господаря собаки, що розум людський і “розум” тварини — речі зовсім різні, хоч би скільки доказів наводили, він, вислухавши нас, можливо, погодиться з усім, але врешті-решт зауважить: “Все це, звичайно, правильно, але мій собака…” Це, певно, через те, що люди всупереч логіці наділяють тварин людським розумом і почуттями, вперто шукаючи в них самих себе.
Усмішка дельфіна… Злегка іронічна й незмінна. Така сама, як і на грецьких вазах початку нашої ери… І знову ж-це нам тільки здається. Дельфіни не сміються. Тут весь “секрет” в анатомії, в особливій будові його рота — широкого, хвилястого, із трохи загнутими вгору куточками. А може, дельфін все-таки усміхається?
Крановщик уже опускав акваріум, намагаючись не завдати дельфінові найменших турбот і не розхлюпати воду. Олег “диригував” із пірса:
— Так, так… Добре, добре, — вигукував він, махаючи руками перед собою.
Ось акваріум торкнувся поверхні басейну й повільно зник під водою. Почувся тихий сплеск, і дельфін, покинувши камеру-одиночку, виплив у свою нову, хоча порівняно з попередньою комфортабельну, але все ж таки в’язницю. Так, саме в’язницю, бо іншого засобу вивчення дельфінів поки що не існує. Не зважаючи на акваланги, гідрокостюми та інше хитромудре спорядження, людина не може довго перебувати під водою. Не здатна вона й долати такі відстані, як дельфін, не може пірнути, ніби бавлячись, у морську безодню, щоб тут-таки знову з’явитися на поверхні, не боячись так званої кесонної хвороби.
На жаль, людина поки що істота сухопутна і ера “гомо акватікус” — людини водяної настане хіба що е далекому майбутньому. А сьогодні спілкування людини з дельфіном відбувається в морській клітці, яка, що не кажіть, для тварини все-таки в’язниця. І дельфін, як і кожен в’язень, насамперед мріє про те, щоб вирватись на волю.
Найвідчайдушніші оптимісти вважають: коли дельфін розумний, він збагне необхідність неволі. Реалісти стверджують: так треба для науки. Найобережніші ж резонно заперечують: поставте себе на його місце — вас украли інопланетяни, доставили в лабораторію, виконують з вами якісь незрозумілі маніпуляції, щось вимагають від вас, а що саме — ви ніяк не збагнете, бо їхні уявлення про навколишній світ, виміри його й оцінки зовсім не схожі на ваші. І ніхто не зважає на ваші думки, ваше природжене почуття свободи, прагнення жити в тих умовах, в яких ви народилися й зросли…
Ніна Петрівна Рогова — “дельфінячий лікар”, як її називали в лабораторії, — спустилася в басейн. Побачивши її, дельфін підплив ближче, потім злегка хитнув хвостом і плавно пішов до дна, ніби запрошуючи людину до якоїсь гри. А незабаром людина й дельфін справді бавились, мов діти, що грають у квача. Замиготіла, закрутилася у голубій воді весела карусель кольорових плям: оранжевий купальник Рогової та її коричневе, засмагле тіло і сіро-біла шкіра дельфіна. Поступово їхні рухи уповільнилися, стали плавніші й уже нагадували не гру, а танок— граціозний танок людини й дельфіна. Здавалося, що вони обоє — людина й дельфін — відчували красу і ритм цього незвичайного підводного вальсу.
Довге волосся Рогової струменіло у воді, як шлейф. Дельфін кружляв навколо, вигинаючись і ніби милуючись тим, що бачив перед собою.
Переконавшись, що новачок цілком здоровий, Ніна Петрівна вийшла з басейну. Черненко і Олег попрямували в бункер, відкрили шторки оглядового вікна.
Ось Корсар наблизився до людей, дивився на них, як і завжди, злегка усміхаючись. Черненко всміхнувся йому: такі, мовляв, наші справи — почнемо незабаром досліди, і ти повинен показати, на що здатний. Цікаво, що принесе цей новий експеримент?..
Учений підсунув до себе журнал спостережень, де Олег уже встиг зробити запис: “Експеримент № 579. Дельфін № 32. Прізвисько…” Черненко дописав: “Вдалий” і поставив чомусь знак запитання.
Черненко не брав участі ні в проектуванні, ні в будівництві цього басейну. Років десять тому його спорудили за вимогою одного відомого, нині вже покійного вченого, який вніс пропозицію розпочати вивчення життя і поведінки дельфінів. Тоді такі досліди тільки започатковувались. Роботи зарубіжних спеціалістів, що мали деякий присмак сенсаційності, змусили наших вітчизняних біологів уважніше придивитися до цієї давно знайомої, але загадкової морської істоти.
Басейн і лабораторію збудували поспіхом. Почалися експерименти. Проте навряд чи можна було назвати їх науковими в повному розумінні слова, бо не було найважливішого — методики досліджень, цього архімедового важеля будь-якого наукового пошуку. Для дельфінів вигадували найрізноманітніші ігри — з м’ячами, кільцями, надувними гумовими іграшками. І дельфіни гралися. Іноді так, як це хотілося людині, але частіше по-своєму. І ще: дельфіни гинули. Чи від хвороб, чи від неволі. А можливо, від того й того.
Ну, а що ж далі? Де відкриття? Де докази наявності в дельфіна розуму? Не в тому ж, далебі, що дельфін нап’яв собі на голову солом’яного бриля, якого хтось зронив у воду, і не в тому, що швидко й легко опановував вправи з м’ячем. Хіба він розумів, що бриль — це атрибут людського одягу, а м’яч — предмет для гри? А можливо, й розумів?.. І таких “можливо” згодом назбиралося багато. Потрібні були досліди, що дали б точні, науково обґрунтовані відповіді на запитання: що може дельфін, а чого ні, де межа його розумових здібностей?
Минав час. Надто гарячі ентузіасти поступово охолонули. Відомий вчений, з ініціативи якого було споруджено басейн, теж втратив інтерес до дельфінів. Йому запропонували кафедру в університеті, і він охоче змінив незручності експедиційного життя на затишок міської квартири. Саме тоді четверту лабораторію, що ніби доживала свій вік, прийняв Черненко. Власне, від лабораторії лишилася тільки назва, бо не було в ній ні співробітників, ні дельфінів. Був лише дідок з місцевих, який за невеличку платню взявся охороняти нехитре лабораторне майно.
Друзі й знайомі Черненка, дізнавшись, з якою упертістю він добивається продовження дослідів, незрозуміло стинали плечима.
А Черненко почав не з ігор та забавок, почав, відверто кажучи, з фантастики. Він вирішив… поговорити з дельфіном, навчити його нашої мови — спочатку простих, однозначних слів, які друкуються на перших сторінках букваря.
Учений працював до самозабуття, але наслідки були мізерні. Дельфіни вивчили кілька сліз і часом, здавалося, вимовляли їх цілком свідомо, бо саме тоді, коли це було потрібно. До того ж вони з власної ініціативи запам’ятовували вигуки, що їх чули від працівників лабораторії, і щедро пересипали ними свою скупу “мову”. Виходило іноді навіть цікаво. Розігнавшись під водою, дельфін виплигував на поверхню і, як досвідчений акробат, робив у повітрі кульбіт, енергійно вигукуючи “ап!” Потім він підпливав до бар’єра, де були люди, і промовляв досить чітко “вода”, що дуже подобалося працівникам лабораторії, а також випадковим відвідувачам, які могли годинами спостерігати дельфінів, дивуючись з їхніх лінгвістичних здібностей. Все це спершу сповнювало надією Черненка. Але потім дельфіни зупинилися в своїй “освіті” на одній точці й ніяк не хотіли рухатися далі. Черненко розумів: це через те, що в нього й досі немає надійної програми, що він прагне досягти мети з ходу, одним ривком… А далі виявилося, що дельфін, не маючи голосових зв’язок, не може відтворити більшості фонем людської мови, не хоче чи нездатний зрозуміти значення слів, не виявляє щонайменшого бажання до співбесіди.