Мальва хитро посміхалася самими очима. Ягілка це помітила.

— Ой-ой, майже купила мене. Кажеш «крихта мудрості»? Багато знати не завжди добре. Є час на знання, є час на невідання. І те, й те тільки на користь. Зрештою, крихти мудрості добре знаходити там, де вони розсипані. Що ж, раз ти така допитлива, то розповім тобі казку.

Ягілка подивилася на Мальву, наче питала згоди на це. Дівчина ствердно закивала. Стара почала оповідь:

— Було то дуже давно. Настільки давно, що жоден світ про це не пам’ятає. Одні світи ще не народилися, другі тільки творилися, треті були геть малими, під стіл пішки ходили. Жили собі в ошатному будиночку між світами чоловік та дружина. Чоловіка звали Сварогом, дружину звали…

— Земун, — підказала Мальва. — Ой, та я знаю цю казочку. Мені Лед з Полелем розповідали.

— Що за звичка, дівчино, старших перебивати, га? Ну не знаєш ти цієї казочки. Нíкому тобі було її розповісти. А про Земун та Сварога стільки різного-усякого світами ходить, що кілька днів та ночей можна переповідати…

— Вибачте. Язик мій — ворог мій. Усе поперед батька в пекло лізу.

— Я бачу. Мовчи, глуха, менше гріха. То будеш слухати чи як? — заторохкотіла Ягілка.

Мальва ствердно закивала.

Яга продовжувала:

— Отож чоловіка звали Сварогом, його дружину Земун. І народилися в них дітки, гожі та добрі, і стало веселіше на землі. Маленькі та спритненькі сварожичі наповняли собою світи. І все було б добре, якби не завівся в тих краях ворог небезпечний. Лихий, потворний та невидимий. Він підкрадався до хатинки Земун та Сварога, до світів сварожичів, та шкодив: ламав сади, спалював пшеничні поля, валив ліси, гасив зорі в небі, викрадав сонце. Сварог час від часу вступав у двобій із тим невидимим ворогом. Так-так, Мальво, упіймати чи знищити його було неможливо, бо того, кого не бачиш, не так легко вистежити. Потемніла від горя земля Сварога та сварожичів. Зажурилися всі, навіть темрява зажурилася, бо не було і їй спокою від грізного недруга. Стали сварожичі називати ті небезпечні сили мертвими, бо все, до чого вони торкалися, ставало тліном.

А одного разу взагалі трапилося непоправне. Невидимий ворог настільки змужнів, що став видимим. Тоді здригнулася й задвигтіла земля, коли по ній полізли чорні смердючі потвори. Вони нестримною панцирною лавою сунули і сунули на світи сварожичів. І вело потвор у світ живих Чорне Сонце. Воно ковтало світло, живилося ним, перетворюючи все живе довкола на мертві терени. Тільки велика любов і багато світла могли здолати й Чорне Сонце, і мертвих потвор.

І кинулися назустріч потворам хоробрі сварожичі, билися з ворогом не на життя, а на смерть. Та все намарне. Бо їхні двогострі мечі відскакували від зроговілого панцира ящерів, не шкодячи їм, а Чорне Сонце своїм мертвим вогнем забирало сили. І сини Сварога та Земун мусили відступити. Не зміг зупинити потворне військо навіть сам Сварог, що кидав у плазунів палаючі смолоскипи, небесні стріли, насилав вітри, зливи, пекуче сонце. Проте їхній панцир не горів і не пікся, а дощ тільки більше сердив їх. Допомагало почварам і Чорне Сонце, яке живило їх чорною мертвою силою. І здавалося, що ніщо і ніхто не в змозі той мертвий наступ зупинити.

«Невже настав кінець усьому живому, справжньому, вічному?» — питали один одного сварожичі, подумки прощаючись зі світами та один з одним. І тоді попереду Сварожого війська вийшла жінка. Безбройна, могутня та красива. То була Берегиня Земун, Праматір, дружина Творця.

Вбрана в білі шати, підперезана золотом сонця, наповнена любов’ю до власних дітей, яких мала захистити, вона мовчки йшла на ворога. Тримаючи над головою в серпику місяця багатолике сонце, зорі та долі своїх дітей. Богиня здійняла догори руки, і… чорне військо зупинилося, заворожене її чистотою, величчю та потугою.

Берегиня сміливо рушила з піднятими руками на потворних ящерів, і ті стали панічно втікати. Чорне Сонце, котре ще мить тому вело потвор, вражено зупинилося, наче хтось вимкнув його.

І йшла вперед богиня в білому сяйві своєму, і відкочувався подалі від неї смертельний потворний морок. І тоді загнала Земун чорних мерзотників у глибоку прірву. Закипіла кров потвор у тій прірві, перетворюючи її на бездонне озеро, яке зараз називається Мертвою річкою. Велика Земун втомилася, знесилена боротьбою. Присіла на траві, щоб перепочити і… Остання з конаючих потвор вразила своїм смертельним жалом непереможну Берегиню. А тоді схопила велику Праматір за ліву руку й ліву ногу та зачала тягнути в прірву. Ненависть, агонія та отрута потвори заповнили собою весь простір. Ця ненависть оживила й Чорне Сонце. Щось зловтішно завило та застогнало в ньому. Гидкі чорні щупальця-промінчики заходилися атакувати своїми безжальними мертвотними опіками шкіру Земун. Здавалося, ще мить — і велика Праматір загине. Та жінка врятувалася, в останній момент їй допомогла мудра змія, яка то все бачила. Вона вчасно вихопила Земун з безжальних смертельних обіймів ящера та скинула того в прірву. Земун підняла очі до неба. Чорне Сонце продовжувало наступати. Жінка зашепотіла слова, які колись допомагали їй творити світи, може, і цього разу вони допоможуть. Сила слова буває різною. Вона часто рятує, інколи воскрешає, але вона й безжально вбиває. Чорне Сонце не просто припинило наступ, воно не витримало та впало, простісінько в руки Земун. Щойно воно торкнулося її шкіри, як умить щезло.

Велика Праматір вижила. Переможені сили руйнації повернулися туди, звідки прийшли, — у мертву землю. Одні залишилися назавжди у проваллях Мертвої річки, інші перебралися на той берег та стали там мешкати. Але все має свою ціну, дівчино, і ти про це вже знаєш. Земун дорого заплатила за порятунок своїх дітей. Ліва нога та ліва рука Праматері омертвіли. Стали кістяними. Та це можна було якось пережити, якби не безжальний вогонь Чорного Сонця, яке, впавши до рук Земун, замість убити жінку, наповнило її мудрістю мертвих та ненароджених. Безсмертна душа великої Праматері переродилося.

Земун не могла повернутися у світ живих, але й світ мертвих її не приймав. Вона була ще не мертвою, але вже й не живою…

І зрозуміла Земун, що тепер у неї нове призначення. Тепер вона охоронятиме світ живих від втручань мертвого світу, а світ мертвих — від зваб живого. Тож створила Земун своєю доброю волею новий світ, який нарекла Порубіжжям. Порубіжжя — це світ між світом живих та світом мертвих, між Явою та Навою. І слухаються Берегиню Земун та підкоряються їй з того часу всі: і світ мертвих, і всі живі світи, і світ ненароджених. Бо вона вважається володаркою Чорного Сонця, вогонь якого став частиною душі Земун і яке донині панує в Наві.

Отака історія. І, випереджаючи твої запитання, скажу, що я не Земун. Мене звати Ягілка. Я її донька, наймолодша сестра сварожичів. Коли матінка вступала у двобій із хижими потворами, була вагітна мною. А решта запитань відповіді не потребують, бо це лишень казка. Усе, ходімо, а то ми до наступного заходу сонця не добредемо до суті.

Ягілка відчиняє двері, легко штовхає Мальву досередини, і та, трохи нервуючи, підкоряється. Почуте її добряче зачепило. Вона і справді ніколи не чула такої історії.

— Ну, ось, усе гаразд, дівчинко Мальво, — задоволено прорікає Яга: — Двері тебе легко впустили.

— Що означає легко впустили? — Мальва нервово оглядає себе — руки-ноги цілі. Правда, зовнішній вигляд її міг бути кращим. Сорочка, котру носила у світі Оранти, майже розлізлася та лахміттям звисає на худенькій постаті.

— А те й означає. Ти — споконвічна чистота у своїх бажаннях, що сяє нескінченною владою поза часом. Ти — істота, котра танцює на лезі серпа. Ти готова до переходів і до повернень. Це добре. Порубіжжя радо вітає тебе, дочко Стрибога, онуко великого Морока та великої Мари, ученице славної Птахи — Перуниці-Магури.

І Яга низько схилилася в поклоні. А коли розігнулася, то перед Мальвою знову стояла та сама вродлива і красива жінка, котру вона вперше зобачила над річкою на кручі.

— О! — тільки й промовила Мальва. — Ну ви й метка. А якби мене ваші двері шандарахнули, то що тоді? Я би перестала бути донькою свого батька та ученицею Птахи?