Остап як заворожений дивився на диво перевертництва. І йому так нестерпно захотілося в небо. Але він поки не вмів цього. І навряд чи вмітиме. Бо Учитель Мирослад сказав, що в Остапові живе інший талант, набагато важливіший від таланту перевертництва. Та хай йому грець з тим талантом, бо яка то радість відчувати за спиною крила та літати-літати-літати! Мирослад поклав йому руку на плече. Дідусь, здається, відчував, що зараз з його онуком коїться.

— Не журися, парубче! Ти ще й не таке утнеш.

— І літати зможу, як вони? — Остап кивнув у бік небесних птиць.

— Навіть краще, аніж вони. Тому ти зараз тут, любий мій онучку, сину землі неврів. Бо літати можна по- різному. Тобі точно сподобається. Ось побачиш.

І коли ритуальний вогонь у ямках майже догорів, свічки в долонях Рожаниці згасли, веселощі та радісні сміхи почали стихати, світ неврів густою теплою завісою накрив дощ. Він був рівний та спокійний, рясний та чистий, наче жива вода в незайманому джерелі.

Перун та Перуниця завершили свій небесний танок та опустилися на землю.

Птаха посміхнулася Остапу і заговорила:

— Для того щоб почули твою молитву, потрібна віра. Не маючи її в серці, не варто навіть приступати. Це те саме, що черпати воду з пересохлої криниці. Наповни її живою водою, впусти у своє серце віру!

— А що таке віра, Учителько Птахо? — запитував швидше тому, що мав переконатися ще раз у тому, що відчувало його серце.

— Віра, хлопчику, — озвався Перун, — це вміння бачити далі, аніж той, хто не вірить. Бо коли зникає віра, то помирає й любов.

— Що більше віри, то більше в тобі життя! — промовив хлопець.

Птаха з Перуном перезирнулися. Цей хлопчина ніколи не був простим, а тепер і поготів. Світ неврів відкривав його душу, наповнював її світлом та вірою.

А дощ усе падав і падав. Живий, рясний, спокійний.

Неври поспіхом розходилися по хатах. Птаха з Посолонем заховалися під кроною старого дуба, що ріс неподалік. Вони розмовляли. А Мирослад поволік додому замученого і сердитого Дужа. Той відмовився сам іти, істерично миркав, що заблукає, оскільки темно і він навмання не знайде дороги. І обов’язково втрапить у лапи до хижаків. І ті його загризуть. І він бідолашка загине. А Мирослада звинуватять у його смерті. Дуж ще щось там бурмотів про силу помсти його матері, але того вже майже ніхто не чув, бо Мирослад сердито волочив того до своєї хижі.

І тільки Перун залишався стояти на своєму місці, підставивши обличчя щедрому дощу. Остап наче заворожений дивився на чоловіка, який перед Ритуалом зізнався усім присутнім безсмертним, що є батьком Птахи. Чи раділа з того знання Птаха? Сумною здалася Остапу, бо після почутого і не плакала, і не сміялася. Мабуть, уже знала. Чому ж Перун раніше не визнав свого батьківства? Остапові хотілося про це запитати в бога. Як і про інше спитати. Чи знає той, як воно — зростати без батька? Навіщо він приховував правду аж так довго? Такою донькою можна тільки пишатися.

Остап уважно вдивлявся в лице бога, наче в ньому він мав отримати відповіді на свої запитання. Обличчям бога текла небесна вода. Плечі Перуна час від часу здригалися, наче від холоду. Але ж було геть не зимно, дощ лився теплий і ніч стояла погідна та гожа. Перун плакав. Остапові стало жаль старого бога. Діяв у той момент імпульсивно, підбіг до чоловіка, пригорнувся до нього. Той не очікував такого, бо вдихнув важко, поклав свої великі руки на спину хлопчини і прошепотів, напевне, сам до себе:

— Тобі видніше, батьку. Я скоряюсь!

Нічний Ритуал та велика віра вкупі зі щирою молитвою смертних та безсмертних сотворили неймовірне. Праліс за ніч ожив. А може, то небесний вогонь допоміг чи сила живої води, яка в ту ніч рясно лилася з неба? Та яке це мало значення! Світ неврів загоював рани, швидко відновлювався і продовжував свій життєвий цикл.

Остап з Дужем залишилися у світі неврів. Решта безсмертних, крім Мирослада, повернулися туди, де вони були потрібніші. Уже півроку минуло з тої пам’ятної ночі, і геть ніхто ані з Яровороту, ані з інших світів поки не навідався у світ Білих Вурдалаків бодай у гості. Отже, зі світом неврів усе гаразд і він не потребує лікування.

Дуж залишився мешкати в хаті Мирослада, Остап перебрався до школи. З Дужем вони майже не бачилися. Коли Остап запитував Учителя про Дужа та успіхи того в навчанні, той сердито супився і трохи роздратовано відповідав:

— Ну, живий твій Дуж! Живий та здоровий!

— Та я про інше, Учителю, розмірковую! Чи не йде часом Дуж чужою дорогою? Хіба це добре — займати чуже місце? — Остап не залишав надії, що таки віднайде потрібні слова та переконає власного діда відправити Дужа додому.

— Чужа дорога, кажеш? Ой, не думаю, що вона чужа. Вона його стовідсотково, онучку! Дуж вибрав, як собі гадає, легший шлях до мети. Він думає, що відсидиться в моїх хатині, а знання та вміння самі по собі з’являться у його голові. От не з’являться вони, поки не докладеш зусиль. Може, він і нормальний хлопець, як для звичайного яроворотця. Але тут, між неврами, усе ж чужинець. Так, я чесно намагаюся його хоч чогось навчити. Я пам’ятаю обіцянку, котру дав тобі. Не кривдити і не ображати Дужа. Я і справді його не зобижаю. Поводжуся з ним, мов з немовлям. Це наче вчити цицькове дитя ложкою їсти. Безглуздя повне. Хіба горщик без дна водою наповниш? Я не можу перебувати біля Дужа цілодобово. Ти ж знаєш! У мене є інші учні та інші обов’язки. Тож… Довелося до нашого яроворотця няньку приставити. Один із найкращих мисливців бавить нашого Дужа. Бо той телепень встиг і в болоті ледве не потонути, і змія його вкусила, хоча це велика рідкість у наших краях, бо змія нападає лишень для самозахисту, і лісові бджоли його не злюбили, геть усього пожалили. Про п’явок уже мовчу. Уже й Дзеванну просив — забери сина, пропаде, не впильнуємо. Та де там! Стоїть на своєму і край. Ох, Дуж-Дуж. І як мені з ним бути? Хоча, знаєш, у ньому таки щось особливе є. Наші найзапекліші вороги, андрофаги, його не займають. Він випадково до них у засідку втрапив. Так вони його не зачепили. За свого вважають, чи що?

Остап нетерпляче чекає новин від Мальви. Птаха обіцяла, що обов’язково передасть через Мирослада вісточку, тільки-но щось дізнається. Птаха мовчить. Остап журиться. Раніше Мальва йому снилася чи не щоночі. Навіть прикликати він ті сни не може. Хоча раніше таке вдавалося. Мирослад переживає за онука. І вже через власні знайомства старається роздобути хоч якісь вісті про зниклу дівчину. А вісті невтішні. У жодному з нейтральних та світлих світів навіть сліду Мальви не виявлено. Світів багато, тож пошуки тривають. У те, що дівчина жива, вірять усі. Бо ані Мара, ані Ягілка душу дівчини на той світ не переправляли. Темні ж вважають, що Мальва втопилася у водах Мертвої річки, тож пошуків не ведуть навіть у власних світах.

— Темні свої світи таки обнишпорили, — ділився новинами Мирослад, — у мене серед темних багато колишніх учнів, які з повагою ставляться до старого Учителя. І попри переконання, що Мальва мертва, вони таки не відмовили в послузі та обшукали темні світи. Мальви в них немає.

— А сірі світи? — не вгавав Остап. — Якщо у світі світлих, темних та нейтральних її нема, то тоді залишаються сірі. А коли Мальва там?

— Онучку, із сірими вести перемовини неможливо, — важко зітхав Мирослад.

— А ви пробували? Може, варто знайти батька і попрохати його про маленьку послугу? — Остап хапався за найтоншу соломинку.

— Батька? — Мирослад важко зітхнув. — Коли стаєш сірим, то перестаєш бути і сином, і батьком, і звичайною людиною. Запам’ятай це, онучку!

— Але ж спробувати можна? — не вгавав Остап.

— А ти думаєш, що я не пробував? Порозмовляли і… Нічого. Не достукався. Відшукати сірий світ неможливо, якщо тебе туди не запрошують. Сірі так ретельно маскуються, що нереально їх відстежити. Але не журися, Остапку, знайдемо ми Мальву. Бо вона жива. Я це знаю, і ти це знаєш.

— Коли знайдете? — Остап не вгавав. — Час невблаганний. Якби ж то можна було долучитися до її пошуків.