Мальва ледве стримала крик. Виходить, Лед та казки казали правду?

Яга, задоволено і зловтішно посміхнулася, бачачи переміну в Мальві. Але Мальва не злякалася. То був не страх, а звичайна огида, яку можна порівняти з тим, як на твоїх очах прекрасна квітка враз перетворюється на гнилу бадиляку. Очевидно, Ягілка вже звикла до такої поведінки з боку гостей, бо, нічого не пояснюючи, продовжувала знайомити Мальву зі своїм світом:

— Зараз починається справжнє Порубіжжя, дівчино, без прикрас. Порубіжжя, як я вже казала, — це межа між світами. Тут легко думається про те, що було спочатку, й про те, що стане в кінці. Тут легко з’єднати два потрібних тобі світи однією ниткою й правильно вибрати дорогу. Живі сюди ніколи не приходять просто так, у гості, лишень коли їм від мене чогось треба. Мертві тут майже ніколи не затримуються. Іноді, правда, деякі і з Нави сюди ненадовго вертають. Переважно ті, кому не дають спокою недовершені при житті справи. І тому, заходячи через оці ворота з людських кісток та черепів, слід пам’ятати, що ніхто не вічний, що всі живі — лишень мандрівничі, котрі від колиски зачинають йти дорогою смерті.

— І ви допомагаєте і живим, і мертвим? Так?

— По можливості. Це ж Порубіжжя. Світ обмежених можливостей. Просто час від часу слід нагадувати й мертвим, що смерть — це не назавжди, що настане час, і вони вертатимуть зворотним шляхом, від смерті й до народження у Явному світі. Порубіжжя єднає ці дороги там, де часу не існує. У Порубіжжі не можна ані народитися, ані не переродитися, ані померти.

— Хм… Філософія. А ось черепи на частоколі довкола хати і ворота з кісток, цей… справжні? Тобто зі справжніх той… — зашпорталася на словах Мальва. Перевела подих: — Скільки ж людей з плоті й крові треба було вкатрупити, щоби таке сотворити? Ціле військо? То ви приносите людей у жертву, так? І це вже не філософія, а світогляд! Ви поклоняєтеся Чорнобогу? А де ваш жертовник?

Мальва з огидою морщить носа. Пусті очниці черепів — наче відкриті пащі болю.

Зморшки на обличчі Яги розгладжуються. Зараз бабуся засміється і покаже Мальві свого беззубого рота. І обов’язково, за законами готики, з рота буде смердіти гидотно-солодкавим запахом. Кажуть, так пахне в трупарні. А потім… зачнуть з ям, де колись були зуби, вилазити на світ чорні хробачки та личинки мух. Мальва скривилася бридливо в такому передчутті.

Звісно, Ягілка не розчаровує Мальву і щириться трохи беззубою, але досить стриманою посмішкою. З рота в неї, на щастя, не смердить і нічого не вилазить з тих місць, де колись були зуби.

— Символи смерті та забуття прикрашають шати Порубіжжя. Вони нанесені на його тіло. Поглянеш в очниці черепа, і вони розкажуть тобі про того, хто без дозволу сюди заявився, і про те, що життя його завершилося недолею. Це останки тих смертних, які без погодження зі мною увійшли до Порубіжжя та хотіли дістатися до Мертвої води. У кожного з них були лихі наміри. Мертва вода не для розваги. Зрештою, доволі банальна істина: не можна брати чужого без дозволу. А якщо навіть тобі дозволено, то плати.

— Виходить, то не ви їх того… убили? Це змії їх так, е-е-е-е того?! — Мальва тепер розуміла, що кістки та черепи — це єдине, що залишилося від тих відчайдухів, які захотіли дармової Мертвої води чи, може, ще чого, що вже, напевне, тут теж є.

— Це доволі бридка пригода. І розповідати її не випадає молодим дівчатам. Краще ходімо повечеряємо та поп’ємо лісового нектару. Можливо, я тобі дещо розповім. А ти мені чесно зізнаєшся, що ти в Порубіжжі забула і чим платитимеш за послуги, гаразд?

— За які-такі послуги платити? Я, здається, не зовсім вас розумію, — трохи налякано перепитала Мальва, стараючись не дуже приглядатися до потворної мармизи жінки.

Яга криво посміхнулася у відповідь, урочисто тричі плеснула в долоні. Тим часом головою Мальви прошмигнули слова: «Хатинко, хатинко, ану ж бо, рідненька, повернися до лісу задом, а до нас дверима…» І наче в казці чи старому, як світ, мультику, хатка на курячих ніжках зачала повертатися.

«Ніяких квітників з мальвами, — сумно про себе констатувала Мальва. — Ну, Лед, ну, приколіст. Мальви й огидні черепи — гарне товариство. Таки добре, що клумби тут немає».

Остап з Дужем ще завидна встигли пройтися світом неврів. Мирослад вирішив улаштувати хлопцям не просто ознайомлювальну мандрівку, а цікаве випробування. Поки Учитель Посолонь з великою Марою складали план, як допомогти світу Білих Вурдалаків ліквідувати наслідки нападу Стрибога та його вітрів, сам Стрибог якось несподівано відступив. І, на щастя, не встиг випалити весь світ неврів. Остап не вірив, що з’ява Посолоня та Мари зупинили його. Тоді що чи хто? Хлопець не розпитував. Лишень робив висновки з почутих розмов. Здається, тут справа в Мальві, яка втекла з Темного світу.

Мирослад з хлопцями йшли лісом. Ліс був доглянутий і з вигляду молодий та дужий. Постраждав від холоду та вогню лишень праліс. Сіра завіса з диму та гару вперто висіла над ним. Нехай і не така густа, як раніше, коли хлопці вперше її побачили. Стало зрозуміло: у пралісі досі щось горить. Сили Перуна поки зв’язані, а Посолонь самостійно не міг ліквідувати наслідки стихій швидко і аж у таких розмірах. Майже всі доступні хмари були виснажені Стрибогом, а їхні потуги використано та скинуто додолу. Частина пралісу затоплена, і з цим теж потрібно було давати раду.

Мирослад щось бубонів собі під ніс. Остап із Дужем мовчки йшли слідком, не дуже прислухаючись до того бурчання. Звісно, бубоніти було чого. Непрохані гості увірвалися в такий досконалий у своїй первозданності світ та накоїли в ньому безладу. Утім, можливо, це було і не звичайне невдоволене бубоніння, а лікувальні замовляння, які мали зцілити поранений світ неврів.

У молодому лісі було чудово: радісно перегукувалося птаство, тепле літнє повітря пестили духм’яні пахощі. Гуділи бджоли, кудись поспішали джмелі, тріпали кольоровими крильцями красені метелики та барвисті бабки, у мурашниках копошилися мурахи. Життя тривало, природа сама себе відновлювала, і Остап знав: зі світом неврів усе буде гаразд, бо стільки потуги та живих соків закладено в цій землі, у повітрі, у деревах, у травах, у небі, що відновитися вдасться і без додаткового втручання.

Дерева в лісі росли настільки густо, що поміж кронами заледве проглядалося блакитне небо та вгадувалося сонячне проміння по блукаючих клаптиках світла, котрі мандрували листочками та гілляччям у верховітті, досить кволо опускаючись додолу. Час від часу зустрічалися великі галявини бурелому, які доводилося обходити. Остап уважно та з повагою спостерігав за тим, як упевнено рухається його дідусь лісом. Навмання знаходив лишень йому відомі стежечки, геть непомітні в одноманітному для незнаючого ока краєвиді. Остап скосив очі на Дужа. Той важко дихав, ноги в нього кровили. Він не мав такого досвіду ходіння босоніж, як Остап.

Неподалік текла річка, до вуха долітало її наполегливе та рішуче жебоніння. Мирослад, передбачаючи запитання щодо неї, перестав бубоніти собі під ніс та кинув недбало через плече:

— Річка поруч. Зветься Стохід. Чому така назва? Скажу! Назва така, бо сто джерел вливають у неї свої води. Річка невелика, але багата на рибу, на раків та різну потрібну живність. Непотрібної живності в природі не існує. Запам’ятайте це! З річкою обов’язково ближче спізнаєтеся, по-іншому бути не може. А зараз… А зараз, хлопаки, вбирайте в себе цілюще повітря світу неврів та старайтеся бути чемними. Не повторюйте чужих помилок. Наприклад, помилок вашої Учительки Птахи.

Несподівано Мирослад став наче вкопаний. Розвернувся до хлопців. Ті також зупинилися та втупилися в чоловіка.

— Цікаво-цікаво, — зловтішно обізвався задоволений почутим Дуж. — І яких таких помилок накоїла наша досконала Птаха? Завжди перша в усьому, завжди найкраща. Невже, Учителю Миросладе, вона тут добряче накапостила?

Учитель Мирослад, здавалося, пустив повз вуха запитання Дужа, тому що заговорив геть про інше і доволі офіційним тоном: