Тимчасом, дійшовши найвищої точки гніву, я загнав його на обочину брига і зовсім готовий був перекинути через борт. Від цієї долі його врятувало, одначе, те, що до нашого спору вступився Пітерс; він підійшов і порізнив нас, питаючись причини цього замішання. Паркер сказав йому все, заким я спромігся знайти якісь засоби попередити його.

Ефект від цих його слів видався ще страшніший, ніж я сподівався. Обоє, Август та Пітерс, як видно, віддавна плекали тайцем ту саму жахливу гадку, тільки що Паркер перший її зголосив; вони приєдналися у цій гадці до нього і стояли на тім, щоб негайно її справдити. Я сподівався, що з них обох хоч один збереже іще досить розумової сили, щоб опертися разом зі мною всякій спробі вчинити страшливу цю річ; а з чиєюсь поміччю я б не боявся нічого — я спромігся б тоді запобігти злочинству. Розчарувавшись у цих сподіваннях, я доконче мусив тепер подумати про свою власну безпечність, бо з дальшого мого опирання ці люди, в страшному їх стані, могли б узяти собі достатній привід, щоб мене саме й виключити із чесної гри в тій трагедії, що так скоро, я знав, мала початись. Я сказав їм, що волію скоритися, тільки просив заждати яку годину: може тимчасом розвіється якось туман, що обсів нас, а тоді, річ можлива, ми побачимо знову отой корабель, що являвся нам. З превеликими труднощами добивсь я від них обіцянки так довго пережидати; і, як я й прочував, скоро повіяв бриз, туман розійшовся, коли ще не минуло й години, і не видко було жодного корабля. Ми налагодились тягти жеребки.

З великою нехіттю зостановляюся на страшливій сцені, що настала потому; цю сцену, в найменших її подробицях, ніякі наступні події не змогли мені ні найменше загладити в пам’яті; строгий спогад її загірчатиме й далі кожну мить мого існування. Дозвольте ж мені перейти цю частину моєї повісти так поспішно, як тільки може дозволити природа описуваних подій. Для зловісної нашої лотереї, де кожен із нас мусив випробувати свій талан, ми не змогли надумати іншого способу, тільки на палічки. Ми поробили маленькі скіпки, підходящі для цього; ухвалено, що я маю держати їх. Я відійшов на один бік судна, а безталанне моє товариство стало на другому боці, до мене спиною. Найприкрішу гризоту, яку лиш зазнав я тоді, в якусь мить цієї страшної драми, я пережив під оцю саме хвилю, як лагодив жеребки. Небагато випадає людині таких обставин, де б вона не відчувала як-найглибшого інтересу в захованні свого життя; цей інтерес що-хвилі зростає в мірі того, як слабне сполука, що нею життя це тримається. Але ж саме тепер мовчазна, сувора і певна природа справи, що нею я був занятий (так одмінна від буйних тривог підчас шторму та ступневого зближання голодних мук), дозволяла мені розмислитись над невеликими шансами врятуватися від найжахнішої смерти — смерти, що мала служити найжахнішому ділу; і найменша часточка тієї енергії, що так довго мене піддержувала, геть одлетіла зразу, мов пушина під подихом вітру, лишивши мене безпомічною жертвою ганебного, ницого страху. Спершу я навіть не міг зібратись на силу, щоб витягти та підладнати як слід скіпки: пальці мене не слухались, а коліна мої вибивали незможний дріб. Мислі перебігали тисячу як-найбезглуздіших планів — таких, що дали б мені змогу відзволитись від участи в цій потворній грі. Я гадав був упасти навколішки перед моїм товариством і благати, щоб увільнили мене від цього уділу; кинутись раптом на них і, убивши когось, скасувати цим жеребкування ― словом, я думав про всяке, аби не про те, що мусив оце робити. Нарешті, згаявши довгий час в отакім безглузді, я очутивсь від голосу Паркера; він казав мені увільнити їх скорше від страшної непевности. Навіть і тут іще я не міг себе змусити підрихтувати зразу скіпки, а все обмисляв усякі способи обдурити якого товариша, щоб витяг коротшу скіпку — бо так ми рішили, що хто потягне найкоротшу із чотирьох, мусить померти заради інших. Перш ніж судити мене за таку безсердечність, хай попробують стати в таке достоту становище, яке мені випало під той час.

Врешті гаятись далі стало вже ніяк, і серце мені виривалось затого з грудей, коли я підходив до баку, де чекало на мене товариство. Я простягнув до них із скіпками руку, і Пітерс зразу потяг. Він був вільний — бо його, принаймні, не була найкоротша! — отже, явився іще один шанс проти мого порятунку Я зібрав усі свої сили і подав жеребки Августові. Він теж потяг не вагаючись: він так саме був вільний; і тепер, чи померти я мушу чи жити, шанси стали достоту рівні. В цю мить лютість тигра сповнила мої груди; я відчув до свого бідолашного побратима в нещасті, Паркера, чисто диявольську, жагучу ненависть Але чуття це тривало недовго; і нарешті, обнятий конвульсивний тремтінням, заплющивши очі, я простяг до нього дві скіпки — ті, що єдине лишились. Минуло хвилин десь п’ять, перше ніж він здобувся на силу витягти жереб, і за весь цей час такої непевности, що серце мені геть заникало од неї, я ні на жодну мить не розплющив очі. І от, один жеребок нагло вийнято із моєї руки. Доля наша рішилася, але я не знав, за мене чи проти мене. Ніхто не мовив єдиного слова, а я все не важивсь себе запевнити, глянувши на жеребок у своїй руці. Врешті Пітерс узяв мене за руку, змусивши глянути вгору, і я зразу побачив з Паркерового обличчя, що я безпечний, що йому судилась ця мука. Дух мені заняло! ― я упав непритомний долі.

Я очутився із свого омління саме вчас, щоб побачити, як ця трагедія завершилася смертю того, хто був найбільшим у ній причинцем. Він ніяк не пручався, і Пітерс заколов його в спину, так що той упав зразу мертвий. Не повинен описувати страшливий бенкет, що настав потому. Такі речі можна лиш мислити, а слова тут нездольні переконати мисль витонченим жахом своєї реальности. Одне лиш скажу: утишивши до певної міри шалений голод, що мордував нас, кров’ю нашої жертви, ми, по загальній згоді, геть відтяли руки, ноги та голову, покидавши їх, разом з нутрощами, у море; решту тіла ми жерли шматками, протягом чотирьох незабутніх довіку днів — сімнадцятого, вісімнадцятого, дев’ятнадцятого та двадцятого.

Дев’ятнадцятого перепав буйний дощ; він тривав п’ятнадцять чи двадцять хвилин, і ми спромоглися зібрати трохи води — у простиню, що її виловили граблями з кабіни зразу по штормі. Води було, всього на все, не більше як півгалона; але й цей скупий пай підкріпив нас відносною силою та надією.

Двадцять першого ми знову дійшли до скруту. Година стояла тепла й погожа, як і давніш, з туманами час від часу та легкими бризами, звичайно з Норду на Вест.

Двадцять другого, коли ми сиділи тісним гуртом, роздумуючи над плачевним нашим становищем, раптом мені промайнула гадка, що надхнула мене ясним сяйвом надії. Я пригадав, що коли ми зрізали носову мачту, Пітерс, стоявши на навітренних русленях, дав був мені одну із сокир, щоб я сховав її десь на надійне місце; за кільки хвилин перед тим, як останній великий вал ударив на бриг і затопив його, я одніс, як пригадав тепер, цю сокиру на бак та й поклав на одну із койок при лівому борті. Я надумав тепер, що ми зможем, добувшись цієї сокири, прорубати палубу над коморою і таким способом легко розжитися харчю.

Коли я переказав цей план товаришам, вони видали слабий поклик радости, і ми зразу направились до баку. Спускатись сюди куди тяжче було, ніж у кабіну, бо отвір був багато менший; згадаймо, що цілий звязок палуби круг капітанського люку, при вході в кабіну, знесло геть водою, а вхід до баку—: це був простий на три квадратові фути люк:—лишивсь непошкоджений. Проте, я не вагався пуститись наниз і, обвязавшись за поперек линвою, як це робилось давніш, відважно ринув у середину, ногами вперед, хутко добрався до койки та й нашукав там зразу сокиру. Цю знахідку ми повітали з захватом радости й тріумфу, а що вона нам так легко випала, це взято за віщий знак кінцевого нашого порятунку.

Ми почали рубати палубу з усім завзяттям воскреслої знов надії; я та Пітерс бралися до сокири в чергу, бо Августові поранена рука не дозволяла нічим запомогти нас. Одначе, ми так знемощіли, що заледве спроможні були вистояти на ногах без опори, отже й робили без відпочинку не більше хвилину чи дві; скоро нам стало видно, що багато довгих годин потребуємо, щоб доконати це діло, тоб-то зробити достатній виріз для вільного доступу до комори. Та нас не збентежило це міркування і, робивши всю ніч під місячним світлом, двадцять третього на світанку ми довершили таки cвоє діло.