На борту «Джен Ґай» нас прийнято з усім добросердям, якого вимагало наше гірке становище. Протягом щось півмісяця, поки судно, при добрій годині та легких бризах, прямувало далі на південний схід, ми обоє з Пітерсом зовсім оправились від наслідків нашої недавньої скрути та тяжких стражданнів і почали вже згадувати минулі біди скорше як страшний сон, що з нього щасливо збудилися, ніж як події, що відбулися у явній і сутій дійсності. Я відтоді пересвідчивсь, що цей рід часткового забуття звичайно являється наслідком такого раптового переходу — від радости до горя чи від горя до радости; і ступінь забуття співмірний буває ступневі зміни в подібному переході. Отак, у даному разі, я відчуваю тепер неможливість уявити собі всю повноту бідування, що його я прийняв y ті дні, на уламках нашого брига. Встають у пам’яті хіба події, але ж не чуття, що їх ті події викликали. Я знаю одне: в той час як це діялось, тоді я гадав, що людська природа негодна стерпіти більші муки.

Кільки тижнів провадили ми свою путь, не мавши ніяких значніших пригод; хіба що спіткається випадком яке китоловне судно, або ж, що бувало частіше, натрапимо на кита — чорного чи правдивого кита, як його звуть в одміну від кашалота. Правда, більше їх є на південь від двадцять п’ятої паралелі. Шістнадцятого вересня, близько мису Доброї Надії, шхуна уперше, відколи вийшла із Ліверпуля, набігла під шторм більш-менш значної сили. В цій окрузі, але більше на південь та схід від мису (ми були на заході), мореплавці часто здибуються із північними, вельми лютими штормами. Вони повсякчас ідуть у парі з великою хвилею, а найнебезпечніша їхня властивість, це моментальні зміни в напрямкові вітру — такі зміни майже запевне випадають саме під найбільшу силу шторму. От тобі буруватиме справжній ураган із півночи чи північного сходу, а за хвилю яку відтіль уже й не війне, а зразу подме із південного заходу, ще й із силою, немислимою майже. Вірний провісник такої зміни — світла прогалина в небі із півдня; так кораблі й спромагаються загоді взяти залежні заходи.

Це було коло шостої вранці, коли на нас налетів вихор із сивим шквалом, і, як звичайно, з півночи. До восьмої він вельми розрісся на силу і гонив на нас страшну хвилю — одну з найстрашніших, які я лиш бачив коли. Скільки мога усе позакріплювали, але шхуну страшенно хитало; вона виявила всі свої вади, ринаючи боком під воду при кожній хвилі, заледве вибираючись з одного валу, щоб зануритись зразу у другий. Якраз перед вечером на північному заході появилась світла прогалина, що її ми давно виглядали, а годину потому ми побачили, як носовий парус, що під ним ми ішли, заплескався мляво об мачту. За дві хвилини, не зважаючи на всі наші заходи, мов би якою чудесною силою нас поклало на бімси, і в цю саму мить цілий хаос піни цілком затопив був нас. На щастя, виявилось, що цей подув із південного заходу, був не чим більшим, як хвилевим шквалом, і нам пощастило виправити судно, не втерявши жодної рейки. Велика противна хвиля завдала ще нам протягом кількох годин чимало клопоту, а в тім, на ранок ми пробували в такому ж доброму стані, як перед штормом. Капітан Ґай уважав, що ми врятувалися замалим не чудом.

Тринадцятого жовтня ми вже забачили острів Принца Едварда, на 46° південної широти, 37° 46′ східньої довготи. Два дні потому ми були близько Острова Володіння, а тоді поминули острови Крозет, на 42° 59′ південної широти, 48° східньої довготи. Вісімнадцятого ми досягли Керґеленового острова, або ж, інакше, Острова Відчаю, у південному Індійському океані, та й стали на якір у Різдвяній гавані, на глибині чотирьох сажнів.

Цей острів — власне, група островів — лежить на південний схід від мису Доброї Надії, на віддалі приблизно 2400 географічних миль. Уперше його відкрив, року 1772-го, барон де-Керґулен, чи Керґелен, француз: гадавши, що ця земля становить частину великого південного континенту, він заявивсь із таким повідомленням додому і наробив у той час не аби-якої сенсації. Уряд, зайнявшись цією справою, наступного року відрядив барона назад, щоб він критично розслідив там своє відкриття, і помилка виявилась. 1777-го року на цю саму групу потрапив капітан Кук і найменував головний з островів Островом Відчаю; певне, що ймення це добре йому пасує. Правда, що наближаючись до цієї землі, мореплавець міг би собі взяти інакшу гадку, бо схили її від вересня аж до марця бувають здебільшого вкриті найяснішою зеленню. Такого обманного вигляду надає їм певна рослина, така як бодян на подобу; вона дуже рясно поростає тут широкими пасмугами по болотах. Крім цього бодяну, на острові ледве чи знайдеш і признаку якої рослинности — хіба груба буйлива трава коло гавани, трохи моху та іще кущова рослина, виглядом схожа немов на капусту, пущену в насіння, а на смак прикро-гірка.

Поверхня землі гориста, але такої гори, щоб назвати її високою, нема жодної. Вершини гір повсякчас криє сніг. Є дескільки гаванів — із них Різдвяна найвигідніша. Вона на дорозі перша з північно-східнього боку, коли поминеш мис Франсуа; цей мис становить собою північний берег острова і своєю своєрідною формою помагає морякам відшукати гавань. Крайній виступ його кінчиться високою скелею, а в ній є великий прогал, що творить собою природну арку. Вхід лежить під 48° 40′ південної широти, 69° 6′ східньої довготи. Пройшовши в середину, можна знайти добре місце стати на якір, під захистом кількох невеличких островів, що дають достатню ослону від усякого східнього вітру. Посуваючись на схід від цієї стоянки, приходите в Осину Бухту, при основі гавани. Єсть це невеликий басейн, звідусіль замкнений берегами; при вході він має чотири сажні, а якір можна пускати на глибині від десяти до трьох сажнів; дно тверде, глиняне. Судно може вистояти тут, на другому якорі з носу, цілісінький рік без ніякого риску. На захід, в основі Осиної Бухти біжить малий рyчaй; тут можна легко добувати прегарну воду.

На Керґеленовому острові і досі знаходять тюленів, волохатої хутрової породи, a морських слонів аж кишить. Птиці велика сила. Дуже багато пінґвінів — чотири одмінні породи. Найбільший із них, це королівський пінґвін, названий так за величину свою та красне перо. Верхня частина його тіла буває звичайно сіра, часом бузкового відтінку; спід — найяснішого білого кольору, який тільки можна собі помислити. Голова лискучої, що-найчистішої чорноти; такі самі ноги. Та найбільша краса його перива, це дві широкі золотобарвні смуги, що ідуть йому від голови на перса. Дзьоб — довгий, рожевий або ясно шкарлатовий. Ходить ця птиця струнко, поставу має величаву. Голову несе високо, крила попускає, як дві руки, хвіст вистає їй од тіла в один рівень з ногами; це надає їй таку разючу подібність до людської постати, що в вечірній сутіні, або ж якось побіжно глянувши, обмилитися можна враз. Королівські пінґвіни, котрих нам лучалось спіткати на Керґеленовій Землі, були десь більші од гуски. Інші тутешні породи — так званий «віслюк», «чепурун», «грак». Ці далеко менші, не такі красиві пером, мають і інші одміни.

Крім пінґвінів, є тут багато іншої птиці; між ними можна згадати морську курку, синього буровісника, чиря, качку, порт-еґмонтську курку, баклана, капських голубів, неллі, морську ластівку, чаграву, чайку, курчат «Мадер-Кері», гуску «Мадер-Кері», або ж інакше, великого буровісника і, нарешті, альбатроса.

Великий буровісник завбільшки такий, як звичайний альбатрос, і такий самий жадний на м’ясо. Часто звуть його костоломом або морським орлом. Це птиця зовсім не боязка; на смак, коли добре запечена, добра. В польоті вона часом ніби от-от спадає на поверхню води: розгорне крила, і так мов би зовсім не рушить ними, мов би не чинить ніяких зусиллів.

Альбатрос належить до найбільших і найлютіших норовом птахів у Південних морях. Він із роду чайок, і бере добичу вльот, спускаючись на землю тільки на плід. Між цими птахами та пінґвінами існує надзвичайно дивне сполування. Гнізда свої вони укладають на один взір, із погодженням на обидві породи — гніздо альбатроса міститься в центрі невеликого прямокутника, утвореного гніздами чотирьох пінґвінів. Збір отаких таборів мореплавці звуть кублищем. Ці кублища описувано вже нераз, та що мої читачі може ніколи не бачили цих описів — а до того ж, я й далі маю ще тут говорити про пінґвінів та альбатросів — то й не годиться мов дечого не сказати про те, як будується кублища та як ця птаха в них живе.