Наше становище, та’ як воно тепер виглядало, мало чим було краще, ніж тоді, коли ми уявляли себе похованими навіки. Ми не мали перед собою інакших виглядів, тільки зажити смерти від дикунів або ж нидіти поміж ними в рабстві. Певна річ, що нам можна було деякий час переховуватись від них у гірських твердинях, а останнім притулищем могло б бути нам те провалля, що з нього ми оце вибрались — але врешті ми мусили згинути в довгу Полярну зиму від голоду й стужі; коли ж ні, то кінець-кінцем нас виявлено б на розшуках поживи.

Вся околиця круг нас, здавалось, так і кишіла дикунами; ми бачили тепер, як цілі хмари їх сунули на пласких плотах з островів, що лежали на південь — певне з тим, щоб гуртом узяти в полон та розплюндрувати «Джен». Вона досі спокійно стояла на якорі в бухті; видно, ніхто на борту не мав найменшої гадки про якусь небезпеку. Як ми прагнули бути в той час із ними! чи помогти врятуватись, чи й наложити головами, боронившися з ними разом. Натомість, ми не бачили й на те, ніякої змоги, щоб застерегти їх від небезпеки, без того, щоб нагла згуба не пала на наші голови — а чи зробимо послугу їм, на це було мало надії. Може, й вистріл з пистоля показав би їм, що сталося щось лихе, але він їх не міг звідомити, що єдиний їм вихід — зразу рушити з гавани; він не сказав би їм, що ніякі закони чести не зобов’язують їх лишатись на місці — що товариші їхні однаково вже загинули. Почувши наш постріл, вони не могли наготовитись краще до одсічи ворогові, що само збирався на приступ, ніж були вже готові і зараз і повсякчас. Отже, з сигналу нашого могло б не вийти нічого доброго, а шкода нам сталась би певна; по зрілому роздумі ми од нього відмовились.

Наша друга думка була така, щоб кинутися бігцем у напрямі до судна, захопити один з чотирьох дикунських човнів, що стояли в основі бухти, та й спробувати пробитись до шхуни. Але скоро нам стала очевидна цілковита неможливість успіху в цім очайдушнім ділі. Вся околиця, як я уже згадував, буквально кишіла тубільцями; вони крилися в чагарниках та закутках поміж горами, щоб не видко було із шхуни. Зокрема, зовсім близько від нас, заступивши єдине можливий шлях до потрібного нам місця на узбережжі, стояв цілий відділ чорношкурих воїнів на чолі з Ту-вітом: вони, видно, тільки ждали підмоги, щоб почати облогу «Джен». Так саме і в тих човнах, що стояли в бухті, були таки дикуни — правда, беззбройні, але ж певне, що зброя була у них десь під руками. Отож, хоч не хоч, ми мусили лишатись у своїй схованці простими глядачами тієї боротьби, що мала ось зав’язатися.

За яких півгодини ми побачили, як шість чи сім десятків плотів чи галяр, повно напакованих дикунами, обходили південну вилучину бухти. Зброї не видко було, крім коротких палиць та каміння, що лежало по плотах. Зразу за цим, появився і другий, ще більший відділ, з такою самою зброєю; він надходив з противної сторони. Так саме й чотири кену хутко тепер сповнялись тубільцями, що повискакували з чагарів при основі бухти і проворно одвалювали від берега на з’єднання з іншими відділами. Таким чином, за час, коротший, ніж я оце тут повідаю, «Джен», мов би чудом яким, опинилась в облозі величезної хмари головорізів, що рішились, як видно, захопити її будь що-будь.

Що їм це удасться, не можна було сумніватись і на хвилину. Шістьох оставлених на судні людей, хоч як би вони завзято боронились, надто мало було, щоб як слід обслуговувати гармати, і взагалі триматись у боротьбі при таких нерівних умовах. Я власне не думав, що вони спроможуться хоч на який опір, але в цім помилився, бо зразу побачив, як «Джен» повернулась на якорі правим бортом до дикунських кену; вони в цей час були од судна як на вистріл з пистоля, а плоти із чверть] милі дальше до вітру. Не знати з якої причини — а найпевніше через хвилювання, коли бідолашні наші товариші побачили себе в такім безпораднім становищі — тільки вистріл з гармат зовсім вийшов невдалий. Жодне кену не влучено, жодного дикуна не поранено: кулі не долетіли і пішли рикошетом понад їхні голови. Єдине, що їх вразив несподіваний гук та дим — ще й непомалу вразив: деякий час я гадав уже був, що вони зовсім покинуть свій намір та одвернуть до берега. Це либонь так би й сталось, коли б наші услід за першим пострілом дали ще один із малої зброї; а що кену були тепер зовсім близько, вони б щось зробили цим — принаймні, затримали б трохи ближчий відділ, щоб тимчасом ударити по плотах. Але натомість вони кинулись до лівого борту, щоб наготовити зустріч плотам, а дикунам на кену дали час опам’ятатись після паніки та побачити, що ніякої шкоди їм не зроблено.

Постріл із лівого борту дав страшливі наслідки. Розсипний подвійний стріл великих гармат зовсім розбив на дрізки шість чи сім плотів, мабуть, тридцять чи сорок дикунів убив на смерть; принаймні сотня із них опинилась у воді, ще й більшість із жахливими ранами. Решта, налякана до нестями, зразу пустилася стримголов тікати, не спиняючись навіть підібрати з води покалічених товаришів, що криком кричали на поміч. Але запізно настав цей великий успіх: він не зміг уже врятувати засуджених на загибіль наших людей. Гурт із кену був уже на борті шхуни, числом понад півтори сотні; більшість із них видерлась по русленях та перелізла абордажні сітки, коли ще й запальники не приложено до лівобортних гармат. Ніщо б тепер не встояло перед звірячою їхньою люттю. Наших умить подолано, здавлено, затоптано під ногами і за хвилю просто таки розірвано на шматки. Бачивши таке діло, дикуни на плотах перемогли свій страх і хмарами посунули на грабіж. За яких п’ять хвилин «Джен» уже являла собою гірке видовище руїни та дикого бешкетування. Палубу геть потрощено і позривано; такелаж, паруси і все, що було рухомого, знищено, мов би чудесною силою. Тимчасом, упираючи в корму, тяглом ведучи за човнами, підмогаючи з боків, тисячами обліпивши кругом корабель, негідники врешті підвели його до берега (якірна линва при цім обірвалася) та й віддали в розпорядок Ту-вітові; він, як мудрий стратег, під увесь час бою лишавсь у своїй безпечній, догідній для спостережень криївці поміж горами, а тепер, коли бій закінчивсь на його користь, сквапно пустивсь із своїми чорношкурими воїнами паювати добичу.

Відхід Ту-віта дозволив нам вийти із своєї схованки та розвідати гору понад проваллям. Ярдів на п’ятдесят від провалля ми нагляділи невеличке джерело і його водою утишили палючу свою спрагу. Неподалеки від цього джерела знайшли кільки кущів з горіхами, таких, як я вище згадував. Скуштувавши горіхів, ми взяли їх у смак — вони дуже нагадували звичайний англійський горіх. Ми зразу набрали їх повні шапки, зложили в запас у яру і вернулися ще зібрати. Пильно заклопотавшися цим збиранням, нас наполохало раптом якесь шарудіння в кущах, і ми вже налагодились утікати назад до сховища, як тут із кущів поволі і трудно знявся здоровий, чорний птах, із породи чапель. Я так стерявся, що не знав що робити, але Пітерс настільки володів собою, що спромігся до нього підбігти, заким він од нас відлетів, і зразу вхопив його за шию. Кричав і пручався він страшно; ми вже гадали пустити його, щоб цей шум не потривожив яких дикунів — вони ж і досі могли таїтись десь близько. Та врешті удар ножем звалив його долі, і ми потягли свою здобич у яр, повітавши себе, що тепер, у кожному разі, маємо досить м’яса на цілий тиждень.

Далі ми знову вийшли на довідки і зважились одійти південним схилом гори на чималу відстань, але не натрапили більше нічого, годящого на їду. Отже, назбиравши трохи хмизу, ми повернули назад, надто що вгляділи два великі гурти тубільців; навантажені пограбованою здобиччю, вони простували в село і, диви, ще могли нас побачити, проходивши повз нашу гору.

Друга наша турбота була про те, щоб зробити яко мога надійнішою нашу схованку; для цього ми заличкували гіллям отой отвір, що крізь нього, як я розказував, вибравшись із глибу провалля до площадки, ми побачили клаптик синього неба. Лишили тільки манісіньку шпарку, таку, щоб лиш бачити бухту без небезпеки, що нас углядять знизу. Зробивши це діло, ми потішилися безпечністю нашого становища, бо тепер були цілковито укриті від людського ока, поки сидітимем у яру та не здумаємо вийти на гору. Ми не бачили жодних слідів, щоб у цій ямі бували коли дикуни; але зате нам не мало прийшлося задуматись над можливістю, що розколина, якою ми сюди брались, тільки зразу оце й утворилася, через падіння протилежної скелі, що сюди, може, зовсім немає іншого шляху. І ми вже не стільки тішились думкою про цілковиту нашу безпечність від гибели, як настрашилися, щоб не зостатись без ніяких абсолютно засобів до спуску. Ми рішили, скоро випаде добра нагода, розслідити всю чисто вершину гори. Тимчасом через прозір ми стежили за пересуванням дикунів.