Досі ми знали Антарктику, подібно до Арктичного океану, зовсім вільною від великих штормів та непомірно буйної хвилі; але наше кену занадто було тендітне, хоч і велике розміром, і ми заходилися пильно укріпляти його, скільки на це дозволяли наші обмежені засоби. Тіло його було просто з кори — якого саме дерева, ми не знали. Ребра погнуто з кріпкої лози, добре придатної до такого вжитку. Обсягу малося п’ятдесят футів з корми до носу, від чотирьох до шести ушир, а вглиб скрізь чотири з половиною фути — отже, форма човна була зовсім не така, як у інших яких мешканців Південного океану, відомих цивілізованому суспільству. Ми ніяк не вірили, щоб нетямущі господарі цих човнів спромоглись на таку майстерність, і справді, за кільки днів допиталися нашого бранця, що їх човни таки зроблено не на цих островах, а на групі, що лежала звідси в південно-західньому напрямі; цим варварам вони попали до рук припадком. Ми надто мало, власне, могли зробити, щоб укріпити наш човен. По обох кінцях познаходили кільки здорових шпар і запаклювали їх виривками з шерстяної куртки. Пустивши в діло зайві весла, що їх на кену була сила, довкола носу ми вивели таку снасть, що об неї мусила б розбитися всяка хвиля, яка лиш могла нам загрожувати в цій смузі. Ми також настановили перами вгору два весла, що мали правити нам за мачти і стояли, одне проти одного, при кожнім шкафуті, так що рейок нам не треба було; на них ми нап’яли парус, зробивши його з сорочок. Це останнє діло далося нам не легко, бо наш бранець не подав нам у ньому жодної помочи — дарма що взагалі в усіх наших справах працював ніби досить охоче. Самий вигляд полотна впливав на нього найдивовижнішим способом. Його ніяк було направити, щоб він доторкнувсь полотна або хоч наблизивсь до нього, а коли ми спробували вжити сили, він узявся весь тремтіти та вигукувати Текелі-лі!

Закінчивши укріпляти човна, ми наставили зразу парус в напрямкові на Зюд-Зюд-Вест, щоб одійти під вітром як-найдальше на південь від тієї групи островів, що мали її у виднокрузі; а тоді повернули носом просто на південь. Годину ніяк не можна було б назвати лихою. Завівав переважно легенький північний бриз, море було спокійне, світив безнастанний день. Ніде не видко було ніякої криги; та й взагалі я не бачив її ні найменшої латки, відколи, перейшов паралель Беннетового острова. Врешті, й вода була тут занадто тепла, щоб допустити в ній будь-яку кількість льоду. Убивши найбільшу з наших черепах, ми розжилися не тільки м’ясом, а ще й багатим запасом води і провадили далі наш курс без найменших пригод протягом, може, сьоми чи восьми день; за цей час ми мали посунутись десь далеко на південь, бо вітер усе держався попутній і вельми сильна течія тягнула в тім самім напрямі.

1 березня. ((3 очевидних причин я не можу претендувати на абсолютну точність своїх дат. Дано їх головне для наочности оповідання, та’ як позначено у моїх записках. )) Цілий шерег незвичних явищ показав нам, що тепер ми вступили в новітню, чудесну країну. Широка завіса ясносірого туману неодступно стоїть па південному обрії, час від. часу спалахуючи високими парусами світла — то метне їх із сходу на захід, то із заходу знов на схід, то вистане знову рівною, однопільною висотою — словом, вона виявляє всю буйну мінливість Північного Сяйва. Пересічна висота цієї завіси, як виглядає з нашого становища, виносить градусів двадцять п’ять. Температура моря підноситься ніби з кожною миттю, колір його дуже помітно міниться.

2 березня. Сьогодні, уперто допитувавшись нашого бранця, ми багато чого довідались про цей острів різні, про мешканців його та звичаї — але як я можу тепер гаяти цим читача! Дозволю собі хіба те сказати, що, як ми взнали, усіх островів у цій групі вісім — що править ними один король на ім’я Тсалемон чи Псалемун, а живе він на найменшому з островів; що чорні шкури (убрання воїнів) достачає їм величезний звір, що водиться тільки в долині недалеко королівського двору — що тутешня людність уміє робити тільки плоти та човни з рівним днищем; кену отаких вони мали всього чотири, а добули їх випадком з якогось великого острова на південному заході — що нашого бранця ім’я Ну-ну — що він нічого не знає за Беннетів острів — а що їхній острів зветься Тсалаль. Назвук слів Тсалемон та Тсалаль він вимовляв протяжним свистом, що його відтворити ми не вміли, хоч і заходжувались не раз; це був достоту той самий звук, як у голосі отієї чорної чаплі, що нею ми харчувались на вершині гори.

З березня. Вода стала тепер надзвичайно тепла — це справді таки знаменне явище — а колір її переходить нагальну зміну; вона не прозора, а молочна і барвою, і складом. В безпосереднім нашім сусідстві вона звичайна, спокійна; але нас раз-у-раз вражає видовище, як праворуч од нас і ліворуч, на різній віддалі, повстають на поверхні раптові могутні вири; врешті ми спостерегли, що перед цим кожен раз загравають дикучі сполохи в тій туманній окрузі на півдні.

4 березня. Сьогодні північний бриз помітно став упадати, і я, щоб поширити парус, вийняв з кешені хустку. Ну-ну саме сидів попліч мене і, коли хустка випадком якось майнула йому по лиці, його зразу взяло на корчі. Потім настала сонливість і отупіння, і він усе бурмотів собі стиха Текелі-лі! Текелі-лі!

5 березня. Вітер зовсім упав, але очевидно, що ми все мчимо на південь силою могутнього потоку. Власне, тепер здалось би природним, що ми маємо якось тривожитись поворотом подій — але тривоги немає жодної. На Пітерсовім обличчі не видно ніяких ознак непокою, але часом на нім стає вираз, що його я збагнути негоден. Полярна зима, здається, настала — але настала безболісно. Я почуваю замління в тілі і розумі — сонливість усіх відчуваннів — і це усе.

6 березня. Сива мла тепер на багато градусів звелася над обрієм, і поволі втрачає сірість барв. Вода надзвичайно тепла, навіть прикра на дотик, а молочний колір став наочніший, ніж коли. Сьогодні завирувало зовсім близько від нашого кену. Як звичайно, при цьому заграли буйні сполохи у верхах того туману; основа його на мить розступилась. Дрібний білий порох, так мов би попіл (та це таки не попіл був) усипав нам човен і великий обшир води навкруги, в той саме час, як сяйва в імлі загасали і вщухало забурення моря. Ну-ну упав ниць на дно човна, і ніякі намови не змусили його встати.

7 березня. Ми розпитували сьогодні Ну-ну, для чого його земляки повбивали наших товаришів; але жах, здавалося, так знеміг його, щo він не здолів нам дати ніякої розумної відповіди. Він уперто лежить на дні човна, і коли ми намагалися з своїми питаннями, він одповідав на них єдине ідіотичними жестами, підіймаючи собі пальцем горішню губу та показуючи нам зуби. Зуби ці чорні були — а доти ми ніколи не мали нагоди побачити зуби якогось мешканця Тсалалю.

8 березня. Сьогодні повз нас пронесло одного з тих білих звірів, що поява такого на узбережна Тсалалю вчинила була дикий розрух між дикунами. Я хотів його виловити, але тут мене враз пойняла така нехіть, що я кинув цей намір. Вода все гарячішає, уже ніяк тримати в ній руку. Пітерс говорить мало; я не знаю, що думати про цю його млявість. Ну-ну тільки дихає.

9 березня. Тепер безнастанно і густо на нас сіється отой попіл. Імлиста стіна на півдні заступила все небо, магічно зростаючи і набуваючи певних форм. Єдине чим можу її змалювати: це безкрайній якийсь водопад, що німотно рине у море з недосяжно-просторих небесних висот. Гігантська заслона простерлася на всю шир південного обрію. Там не чути ні звука.

10 березня. Понура пітьма залягла понад нами — але з молочних глибин зринає осяйний блиск і мече ввись над бортами. Нас поглинула сливе біла на барву попільна злива, що спадає на нас і на човен, але, павши у воду, враз розтає. Вершина небесного водопаду губиться в тумані та віддалі. Але ми очевидно зближаємося до нього жахливим гоном. Часами в нім одкриваються широкі, скороминущі прогалля, і звідти, з хаосу легковійних, мінливих образів, вилітають могутні, ривкі, але беззвучні вітри, роздираючи своїм льотом збурений океан.