Едґар Аллан По

The Imp of the Perverse

Переклала з англійської Ірина Бояновська, ред. М. Габлевич

Розглядаючи здатності та імпульси — prima mobilia* — людської душі, френологи не приділили уваги одній пристрасті, що її — реально існуючого, корінного, первинного та нероздільного почуття — так само не зауважили всі попередні моралісти. Ми всі, в зарозумілості нашого раціонального мислення, його недобачили. І виключили з чуттів тільки через брак віри — чи то в Апокаліпсис*, чи в Каббалу*. Подібна ідея нам навіть на думку не спадала — просто через свою недоречність. Ми не бачили потреби в цьому імпульсі — в цій пристрасті. Не відчували її невідворотності. Не могли збагнути — точніше, не могли б збагнути, навіть якби ідея цього primum mobile і зринула; ми ніколи не змогли б збагнути, яким чином вона може прислужитися гуманним цілям — тимчасовим чи вічним. Не можна заперечувати, що й френологію* і, значною мірою, усе метафізикування придумали a priori* . Саме інтелектуал, або раціоналіст, а не чутлива й спостережлива людина, взявся уявляти собі Вищі задуми — диктувати Богові його ж призначення. Щасливо осягнувши таким чином наміри Єгови, він з них уклав свої умоглядні системи. У френології, наприклад, ми попервах цілком природно вирішили, що людина мусить їсти, бо так задумав Господь. Тоді наділили людину органом живлення, і цей орган став бичем, яким Господь, xоч-не-хоч, понукує її до їжі. По-друге, признавши Божу волю у продовженні людського роду, ми відразу виявили орган еротики. А за тим — войовничості, ідеальності, причинності, творчості — одне слово, кожен орган став носієм як не якоїсь пристрасті чи морального почуття, то якоїсь суто інтелектуальної здібності. З такими-от уявленнями про Principia людської діяльності — правильно чи ні, частково чи в цілому — шпурцгаймісти*, в принципі, тільки наслідували попередників, виводячи геть усе з наперед визначеної долі людини й мети її Творця.

Було б розумніше, та й надійніше, якби наша класифікація (коли вона така вже потрібна) спиралася на те, щó зазвичай чи час до часу робить людина, щó вона завжди час до часу робить, а не на те, щó, як ми вважаємо, призначив їй робити Всевишній. Нам годі осягнути Бога в Його зримих ділах — а що вже в Його незбагненних помислах, які кажуть ділам збутися? Нам не збагнути Його в Його об’єктивниx творіннях — а що вже в Його насущних настроях і стадіях творення?

Індукція a posteriori змусила би френологію визнати природним перворушієм людської дії парадоксальне «щось», що, за браком більш характерного терміну, можна назвати «спротивом». У значенні, яке вкладаю в нього я, це, властиво, є рушій без мотиву, мотив без мотивації. За його підказкою ми робимо щось без видимої мети; якщо ж це витлумачать як протиріччя у термінах, то можна висловитись інакше: за його підказкою ми робимо щось саме тому, що робити цього не слід. В теорії, нема мотиву безглуздішого, на ділі ж — нема сильнішого. Для декого, при певних обставинах, він стає просто-таки непереборний. Я впевнений ― не менше, ніж у тому, що дихаю, ― в тому, що якраз певність неправоти чи неправильності якогось вчинку часто є отією непереможною спонукальною силою, що єдина спонукує нас до цього вчинку. Ця приголомшлива тенденція — робити зле заради самого зла — не піддається аналізу, ані розкладу на ще незнані елементи. Цей імпульс є корінний, первинний — нерозкладний. Коли ми впираємося у чомусь, бо відчуваємо, що не повинні у цьому впиратися, то таку поведінку, я знаю, френологи назвуть ще одним породженням войовничості. Та помилковість цього зрозуміла вже з першого погляду. В основі френологічної войовничості лежить потреба самозахисту. Це — наша броня від ураз і пошкоджень. Вона скерована на наш добробут. Отже, бажання, щоб нам було добре, постає одночасно з нею. Звідси випливає, що бажання добробуту повинно поставати водночас з войовничістю будь-якого різновиду, однак у ситуації з тим, що я зву «спротивом», бажання добробуту не просто відсутнє — його місце займає геть протилежне почуття.

Найкращою реакцією на всю цю софістику буде, врешті, звернення до власного серця. Кожен, хто звіряється власній душі, дошукуючись відповідей на власні запитання, не стане заперечувати, що пристрасть, про яку ідеться, має корінну основу. Вона настільки ж незбагненна, наскільки й визначальна. Нема чоловіка, наприклад, хто б свого часу не знемагав би від щирого бажання замордувати свого слухача краснослів’ям. Такий оратор усвідомлює, що він ― неприємний; він над усе хоче бути приємним; як правило, він говорить лаконічно, чітко й зрозуміло; на язиці в нього крутяться найлаконічніші, найяскравіші вислови; лише зусиллям волі він стримує їх; він боїться гніву свого слухача, аж ніяк не хоче його; і тут йому приходить думка, що всякі завороти і вставки врешті-решт спровокують той гнів. І одної цієї думки достатньо. З імпульсу виростає бажання, з бажання ― жадання, з жадання ― нездоланна жага, і жага ця (на превеликий жаль і страх оратора, і в піку всім можливим наслідкам) знаходить своє вдоволення.

Перед нами завдання, яке треба виконати негайно. Ми знаємо, що затримка рівнозначна поразці. Найважливіший переломний момент у нашому житті волає до нас трубним гласом: негайно й енергійно діяти! Ми в запалі, ми горимо завзяттям до роботи, наші душі палають передчуттям величності її результатів. Роботу треба зробити вже сьогодні, тільки сьогодні — та чомусь ми відкладаємо її на завтра. Чому? Відповіді нема — є лише відчуття супротивного, — називаємо його таким словом, не розуміючи, що за ним стоїть. Настає завтра, і ми ще більше нетерпеливимось виконати наш обов’язок; та одночасно з нетерпінням настає якась безіменна, якась справді страшна — бо бездонна — охота зволікати. І вона щохвилі набирає сили. Ось наближується крайній термін. Нас роздирає внутрішній конфлікт — визначеного з невизначеним, матерії з тінню. Але якщо двобій зайшов аж так далеко, перемагає тінь, — змагаємось ми намарне. Б’є годинник — похоронний подзвін по нашому добробуту. І в той же час ― піяння когута для мари, що так довго тримала нас у своїй владі. Вона злітає, зникає — ми вільні. Вертається енергія. Тепер ми готові працювати. Ба, вже запізно!

Ми стоїмо над прірвою. Зазираємо в безодню ― чуємо, як підкочується нудота і паморочиться голова. Щонайперший наш імпульс ― сахнутися від небезпеки. Та з незрозумілих причин ми не сахаємось. Поступово нудота, запаморочення й жах зливаються у хмарку безіменного почуття. Хмарка ще непомітнішим чином починає набирати певних обрисів ― як отой димок з пляшки в «Тисячі й одній ночі», що стає джином. Тільки що з нашої хмарки над прірвою виростає реально відчутний образ, страшніший за будь-якого казкового джина чи демона, ― і все ж це лише думка, хай і страшна: люта сила її солодкого жаху пробирає нас до самого мозку кісток. Це всього лиш передчуття стрімкого падіння з такої висоти. І оце падіння ― це рвійне самознищення ― саме тому, що воно пов’язане з образами смерті й страждань найпотворнішими, найвідразливішими з усіх, які лиш можна уявити, ― саме тому робиться воно страшенно бажаним. І саме тому, що глузд уперто не пускає нас до прірви, ми так рвемося в неї. В природі немає пристрасті такої демонічно нетерпеливої, як у того, хто, здригаючись на краю безодні, думає про стрибок. Досить лише на мить піддатись думці ― і це кінець; бо думка каже нам одне ― стриматися, але саме тому, повторюю, зробити це ми не можемо. Якщо не відведе нас чиясь дружня рука, чи якщо нам не вдасться відсахнутися від прірви, враз упавши навзнак, ми стрибаємо туди і гинемо.