Блискучі силуети почали здійматися вгору. Спершу поволі, плавко, далі швидше й швидше, і нарешті дві світлі риски, що все меншали в глибині неосяжної ночі, обернулися у вогнисті смуги, які поступово віддалялися, ставали блідіші й невиразніші.

— Десята година, п’ять хвилин. Повна швидкість, — сказав Робик.

Йон глянув на Роїв: прозорі шоломи надавали людським обличчям свого власного блиску навіть серед найглибшої темряви космічної ночі. Тому Йон міг читати думки на обличчях близнят так само добре, наче вони сиділи собі під промінням штучного сонця на терасі-їдальні.

Алька з Аликом все ще дивилися вгору. Вони намагалися вдавати поважних і байдужих, та в них нічого не виходило, Йон глузливо посміхнувся, потім легенько кашлянув. Близнята глянули на нього. У блиску зеленуватої поверхні “Першого Розвідника” та в світлі шоломів їхні очі були наче срібні.

— Ну що? — спитав Йон байдуже. — Цілком пристойний краєвид, правда ж?

Алька мовчала. Алик підніс догори руку, наче хотів потерти в задумі чоло, але пальці торкнулись шолому, і він засоромлено усміхнувся.

— Яке сьогодні число? — спитав він якось несміливо, ніби вже недовіряв ані собі, ані навколишньому безмежжю.

Робик, очевидно, вирішив, що питання звернене до нього.

— Восьме березня, — спокійно відповів він. — Десята година, сім хвилин.

Тут уже пора, нарешті, з’ясувати час і місце, в якому діяли чотирнадцятилітній сатурнянин Йон Сого із своїм роботом-опікуном Робиком, а також Алька та Алик Рої, що народилися тринадцять з половиною років тому на Старій Батьківщині Землі, в дуже старовинному середньоєвропейському місті Торуні.

Робик щойно сказав: “Восьме березня”.

Але якого ж це року і якої ери історії людства?

Відповімо: восьмий день березня вісімсот шістдесят другого року. Вісімсот шістдесят другого року Ранньої Космічної Ери.

Адже минав вісімсот шістдесят другий рік відтоді, як перший людський екіпаж космічного корабля піднявся із Землі й висів на червоних пісках Марса.

Які ж зміни відбулися протягом тих восьмисот шістдесяти двох років? Та краще облишмо історію. Ми не зможемо навіть коротко розповісти про подвиги людського генія, що опанував сонячну систему. На те є фільмотеки, історики, візіоархіви і так далі, і так далі. Бо щоб хоч побіжно згадати про все те, не вистачило б нам не тільки книжки, а й цілого життя.

Проте ми повинні сказати, що той вісімсот шістдесят другий рік незабаром мав зазнати незвичайної, навіть як на таку епоху, зміни. Він мав стати… першим роком. Першим роком нової ери.

Колись, у сиву давнину, як полум’я старовинних ракет уперше обсмалило поверхню марсіанських пустель, здавалося, що людство нарешті вступило в найкращу свою еру і що минуть тисячоліття, доки настане час починати іншу епоху.

Однак відтоді, як люди почали забувати слова “війна” і “голод”, а Земля стала тільки Старою Батьківщиною, людський розум зробив безліч незвичайних відкриттів, героїчних подвигів, породив силу найсміливіших ідей. Те, що колись вважали за семимильні кроки людства, зараз видається дитячим рачкуванням, колишні найвідважніші і на перший погляд нездійсненні плани стали звичайними, повсякденними.

А минуло всього дев’ять неповних сторіч відтоді, як із Марса на Землю радіохвилі принесли звістку, що починалася словами: “Сьогодні корабель “Земля” досяг поверхні Марса”. Минуло дев’ять неповних сторіч, а на Старій Батьківщині залишилась тільки незначна частина людей. Переважна більшість їх 862 року Космічної Ери (чи, як її ще звуть, Ранньої Космічної Ери) вже жила, працювала й творила свою долю на планетах та їхніх супутниках усієї сонячної системи, тобто, на восьми планетах і тридцяти семи супутниках, а також на сотнях штучних планет і супутників.

Врешті виявилося, що людям стала тісна вся сонячна система, як колись, у найранішу добу примітивного ракетного сполучення, стала тісна сама Земля. Люди ніколи не любили ані маленьких мрій, ані дрібних вчинків. Стало ясно: саме тепер людина переступить поріг справжньої космічної ери, своєї історії, тобто увійде в Галактику.

Тому першого січня 862 року Ранньої Космічної Ери і вирушив за межі сонячної системи перший розвідник майбутньої експедиції в Галактику.

Так його й назвали: Перший Розвідник.

То була невелика штучна планета з власним двигуном. Будьмо щирі: дріб’язок, а не механопланета, всього п’ятдесят кілометрів у розрізі. Та не розміри свідчили про вартість і значення “Першого Розвідника”.

Виступаючи з промовою перед його стартом, Керівник Підготовчих Робіт професор Сенюс, промовляючи нудно, але мудро, назвав його “вершиною досягнень технічної думки епохи”.

Річ у тім, що він був зменшеною копією “Землі”, механопланети, яка наприкінці 862 року мала полетіти в бік сузір’я Центавра, аби ще раз довести, що люди належать до істот з дуже неспокійною вдачею і досить буйною уявою.

Як ми вже казали, “Перший Розвідник” вирушив за межі сонячної системи 1 січня 862 року. У визначений час він вийшов на лінію секторів так званої Десятої Тисячі, або на орбіту, яка була віддалена від Сонця на десять тисяч мільйонів кілометрів. Тут екіпаж “Розвідника” розпочав останні дослідження і розрахунки для майбутньої трансгалактичної траси “Землі”.

Але ж яким чином опинилися на “Першому Розвіднику” такі “космонавти”, як Йон з Робиком і Алька та Алик Рої?

Розкрити цю таємницю не важко: вона тісно пов’язана з підготовкою до польоту “Землі”.

Експедиція мала пробути в космосі не менше дев’яти років. До екіпажу входило чимало сімей, в яких були діти. Тож вчена рада ухвалила, що діти й підлітки разом з батьками візьмуть участь у Першій Галактичній експедиції. А для спроби декілька найстарших з них мали якийсь час прожити на “Першому Розвіднику”.

Саме тому в кінці лютого прибули на “Перший Розвідник” Йон з Робиком, а через два тижні з’явилися туди і Алька та Алик Рої, що кілька хвилин тому вперше вийшли на поверхню механопланети, аби подивитися на Шлях Десятої Тисячі.

Пригляньмося уважно до цієї картини.

Ось крізь вічну темряву і холодну порожнечу Шляху Десятої Тисячі пливе куля з ідеально гладенькою поверхнею, що міниться зеленкуватим, лагідним світлом. Коли порівняти розмір тієї кулі із розмірами трьох людей і одного робота, що перебували на її поверхні, то вона здасться величезною.

Та що важать її розміри, коли взяти до уваги, що планета мчить Шляхом Десятої Тисячі, тобто на відстані десяти тисяч мільйонів кілометрів від Сонця, що до Сатурна, найближчої заселеної планети сонячної системи, п’ять тисяч мільйонів кілометрів і до найближчих суміжних механостанцій теж не набагато менше.

Перед нами чотири постаті у сріблястих комбінезонах і в шоломах. Порівняно з “Першим Розвідником” вони такі дрібні, наче їх взагалі немає. А сам “Розвідник” у порівнянні з навколишнім світом у мільярди разів менший, ніж ці постаті супроти нього. Коли ж їх порівняти з розміром Всесвіту, то вони такі мікроскопічно малесенькі, що взагалі можна засумніватися, чи вони насправді існують. Так, можна було б сумніватися, аби не той факт, що саме їхній рід зробив кроки, помітні навіть у цих просторах, і що саме вони в майбутньому мали здійснити експедицію, яку могли б побачити неозброєним оком навіть… зорі.

Отже, вони існують?

Так, ми можемо побачити їх навіть тут. Тут, на Десятій Тисячі, серед оксамитової темряви Всесвіту, що тремтить світлом мільйонів галактик і мільярдів зірок, серед яких, наче привітання від друзів, яскріє трошки виразніше за інші невелика зірка, котру люди звуть Сонцем.

— Цілком пристойний краєвид, правда ж? — спитав Йон.

— Чудова картина, — зітхнув Алик.

Алька скривилася:

— Як людина з поетичною уявою, ти, серденько, міг би набагато цікавіше висловлювати свій захват.

Алик безпорадно розвів руки. Він навіть не думав боронитися. Те, що він тут побачив, було стократ цікавіше, ніж сварка з сестрою.