— Амальтея Гараздецька, — і показала дещо заячі передні зуби.

Огрядна матрона з діамантовим кольє на мармуровій шиї також фальшиво посміхнулася і сказала, що вона — Клітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі.

Чорнявий елегантний молодик, зачесаний на прямий якнайтонший проділ, вклонився по-військовому чітко, клацнувши при цьому підборами:

— Граф дель Кампо, авіатор.

— Юрко, — потис йому руку Немирич.

— Я читав деякі ваші вірші, пане Немирич, — повідомив Юркові Гараздецький. — Вони мені сподобалися. В них є багато простору і патріотизму. Я думаю, що ви — визначний талант.

— Тільки не захоплюйтеся надміру тим декадансом, — застерегла пані Клітемнестра. — Наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсовної забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю.

— Ну, мамусю, не будь такою вимогливою, — знову сяйнула зубками панна Амальтея. — Прецінь пан Немирич ще дуже молодий… А ви що скажете, графе?

— Поезія мене цікавить найменше, — заявив дель Кампо.

— О, невже там, у небесах, вам не приходять на думку якісь божественні рядки? — звела брови Амальтея.

— Коли я, як ви кажете, в небесах, мені на думку приходить лишень, чи досить бензини і який напрямок вітру, — блиснув чорними очима дель Кампо.

Юрко не втримався і ледь помітно відригнув після шампанського.

«Зараз хтось із них викличе мене на дуель», — подумав він, проте всі вдали, що нічого не зауважили, і все обійшлося.

— Жан Батіст Люллі. Гавот, — оголосив один з музикантів, і знову забриніла музика.

— А ви, пане поет, були минулого тижня на вечірці в Лянцкоронських? — поцікавилась Амальтея. — Здасться, я вас там бачила.

— Минулого тижня мене виселяли з гуртожитку, — відповів Немирич.

— То ви не були на вечірці в Лянцкоронських? — допитувалась Амальтея.

— Я, здається, ясно сказав, — розвіяв її сумніви Юрко.

— Шкода, — зітхнула Амальтея. — Вдалася дуже пристойна вечірка. То це не ви деклямували там Рілького?

— Рілького? — перепитав Немирич. — Ні, не я. Я знаю напам'ять тільки Гайного. І Холодного.

— Шкода, — знову зітхнула Амальтея. — Там був один поет, котрий деклямував Рілького.

— То був не я, — сказав Немирич.

— Тепер я вже бачу, що то були не ви, але перше я думала, що то ви деклямували Рілького.

— Ні, то був не я, бо Рілького я напам'ять не знаю.

— Так, очевидно, попросту ви дуже подібний до того поета, котрий там був.

— Скорше всього, бо я не міг там бути.

Граф, якому, відчувалося, дедалі дужче не подобався цей діалог — на відміну від принад панни Амальтеї, знову блиснув чорними очима і сухо спитав:

— Добре, поезія це так собі. А який ваш головний фах, пане Немирич?

— Я не Ненемирич, я Немирич, — вдовольнив його цікавість Юрко.

Амальтея дзвінко засміялася і навіть заплескала у долоньки. Дель Кампо відверто спохмурнів.

— Перепрошую, мені треба до кльозету, — різко заявив він і відійшов.

— Бідний Міхал Сціпіо, — похитала головою пані Клітемнестра. — Здається, він шалено залюблений, — і вона грайливо подивилася на доньку, а потім на чоловіка.

— Гм, гм, — поправив монокль пан Гараздецький.

— Мамусю, він такий прозаїчний, — зітхнула Амальтея і, дотягнувшись до Юркового вуха, шепнула: «Візьміть мене під ручку і пройдімося».

Вони попливли салоном саме в ту мить, коли музикант на подіумі оголосив:

— Христофор Віллібальд фон Ґлюк. Арія Орфея з опери «Орфей та Еврідіка».

Потекла солодка флейта, і Юрко, ведучи під руку Амальтею, ненароком наступив на ногу якомусь рудявому молодикові, котрий саме щось підраховував олівцем на манжеті.

— Натан Гозендуфт, шкіри і кості,— назвався молодик і подав Юркові свою візитку. На візитці було написано те саме, що він уже сказав, тільки по-німецьки й готичними літерами.

Немирич сховав візитку до кишені і принагідно заглянув у досить приємне для ока Амальтеїне декольте.

— Тут десь є вільна кімната? — поцікавився він.

Але панна тільки засміялася і накивала на нього пальчиком.

— Хочете, я розповім вам, хто тут нині зібрався? — спитала вона із заячою люб'язністю.

— Мені це взагалі до одного місця, але кажіть, — погодився знехотя Юрко. І кожне наступне повідомлення панни Амальтеї зустрічав скептично-недовірливим «що ти не кажеш?» або не менш іронічним «ого».

— З паном Гозендуфтом ви щойно запізналися, — почала Амальтея. — Тепер прошу звернути увагу на осіб, котрі саме розглядають акваріюм ліворуч од нас, там, під стіною, де бегонії, філодендрони й інші кімнатні рослини. Той ставний пан з великим черевом є командант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц. Досить прикрий тип і великий шахрай, коли йдеться про карти. Пані, яка так віддано зазирає йому в очі і яку він час од часу десь там пощипує, думаючи, ніби того ніхто не бачить, — теперішня його коханка Леокадія Фоґель. Під ручку її тримає пан адвокат Імре Фоґель, її чоловік і великий блазень. А той незугарний, подібний до страхопуда, кістлявий старушок, котрий, вимахуючи руками, читає решті товариства лектуру про акваріюмних рибок, — професор природничих наук тутешньої гімназії Маврикій Пулярка.

— Що ти не кажеш? — у черговий раз засумнівався Немирич.

— Тепер прошу подивитися на оту потішну пару, яка вже, певно, встигла привернути вашу увагу своїми цілком неприхованими жестами, пане Немирич. Тамта вельми показна дівуля з гачкуватим носиком і розпусним язичком — моя гімназіяльна колежанка панна Вожена Чортик, яку вже давно безвислідово зваблює мій татусь. А коло неї — постійний її кавалер Бальдур де Гогенгоге, барон, стопроцентовий ідіот, але блискучий мисливець і завдяки тому улюбленець архікнязя Фердинанда. Заслонив його власними грудьми від кулі терориста, коли нещодавно архікнязь відвідував наш Чортопіль.

— Я вже десь чув цю історію, — промимрив Юрко.

— Тепер прошу подивитись праворуч, де ви, пане Немирич, уже, безумовно, звернули увагу на Його Превелебність в оточенні кількох, не менш видатних осіб. Отже, тамта стара парпуля, зодягнута в стилі щонайменше середини минулого віку, — то пані Мелісанда з Понятовських Жевуська — печальний уламок старого шляхетського роду, котрий, на жаль, вигасає, пророчиця й авантурниця, яких мало. Той волохатий брунет, що так захланно, великими ковтками п'є шампана, — італійський консул синйор да Педеріні, котрий відпочиває в Карпатах на запрошення Його Превелебності, а той неприємний грубас зі спітнілими підпахвами і сигарою в жовтих зубах — пан Махальський, тутешній мільйонер, власник знаменитих чортопільських броварень.