-- Ой! -- заквапився я. -- Ще спiзнюся! -- I майже скотився вниз по схiдцях -- умиватися.

Я ще не сказав, що живу на другому поверсi, у кiмнатцi пiд самiсiньким дахом. Наш будиночок невеличкий -- лише двi кiмнати й кухня внизу. I одна кiмната -- моя власна! -- пiд дахом, такий собi мезонiнчик з вiкном. Годi й казати, як я люблю її! Ну, самi подумайте -- хiба не здорово: окрема кiмната, де ти -- цiлковитий хазяїн. Звичайно, прибирати доводиться менi самому, але це така дрiбничка, про яку i згадувати не варто.

Отже, я майже скотився вниз, похапцем умився, попив молока з печивом i налаштувався бiгти до школи.

-- Знов лiтав уночi? -- поспитала мама, спускаючись iз моєї кiмнати. -- Вся постiль так збита, нiби на нiй ескадрон вершникiв гарцював. I коли ти спати навчишся спокiйно?

-- Нiколи, мамочко! -- Я цмокнув її у щоку, вхопив портфель i вибiг надвiр.

Ех, коли б мама знала, що я справдi ночами лiтаю! Напевне, заборонила б... Адже заборонила вона лазити на липу. А що липа, коли я можу злетiти утричi вище! Звичайно, я не покинув вiдвiдувати липу -на нiй же наш штаб! -- а просто роблю це обережнiше, так, щоб мама не бачила й не хвилювалась. Я ж не давав мамi слова, що не лазитиму. Просто промовчав тодi та й годi.

Я пiдбiг до будинку Iгоря й гукнув:

-- Еге-гей!

-- Iду-ду! -- вiдгукнувся вiдразу ж Iгор, вискочив на порiг -- i далi ми помчали разом.

Бiгти було страшенно легко й приємно. Здавалося, ноги самi несуть нас провулком, пiдкидаючи високо-високо, наче в них захованi якiсь потаємнi пружинки!

-- Заскочимо за Борькою? -- поспитав я на ходу в Iгоря.

-- I за Наталкою! -- вiдгукнувся вiн.

Так ми й зробили -- тож у школу, як завжди, прибiгли всiм квартетом. Квартетом нас прозивають у класi, бо ми -- Iгор, Наталка, Борис та я -- всюди разом. Навiть живемо в одному провулку -- будинки поруч. Та що там живемо! Навiть вчимося в одному класi, ще й сидимо поруч: я з Борькою на другiй, а Наталка й Iгор -- на третiй партi.

Квартетом нас прозивають, звичайно, по-товариськи. От хiба що Володька Кучма... Вiн спершу був кепкував з Iгоря: сидить, бачте, з дiвчиськом! Та в класi його нiхто не пiдтримав, до того ж i ми з ним трохи по-чоловiчому "поговорили", -- самi знаєте, що маю на увазi. Тож вiн свої жарти облишив, але й затаївся проти нас. Ну й нехай собi таїться! Ми його зовсiм не боїмося, та й не чiпаємо бiльше, -- хай тiльки перший не лiзе.

Всi п'ять урокiв сьогоднi проминули для нас на диво швидко. От що значить -- полiтати вночi! На перервах ми тiльки про це й говорили, i нам було так гарно, що ой-ой! Правда, Борька здебiльшого мовчав -- вiн же не вилiтав цiєї ночi, але й не ображався, знав: сам винен! Вiн теж, виявляється, збирався полiтати, але прилiг, як вiн казав, "на хвильку дрiмонути" -- i прокинувся аж уранцi!

Що-що, а поспати й попоїсти Борис любить! Та ми йому пробачаємо. Вiн у нас такий симпатичний i кумедний -- товстенький, неповороткий, кирпатий, ще й з веснянками по всьому обличчi! От хiба що рахує кожну копiйку. Але ми пробачаємо й це, бо розумiємо: йому сутужно з грошима. Вiн живе лиш удвох iз мамою, i вона, звичайно, не може щоразу, коли ми рушаємо до кiно, давати йому на квиток. Але це питання ми вирiшуємо дуже просто: скинемось по п'ятнадцять копiйок -- от вам i квиток для Бориса, ще й на порцiю пломбiру вистачав!

Пiсля урокiв ми помчали до штабу -- до липи в кiнцi провулка, над якою вночi лiтали. Вона була нам нiби рiдною. Можна сказати, саме з неї почалися польоти. Як? А от послухайте.

Одного вечора ми, як завжди, подалися до липи, здерлися на неї i повсiдались на гiлках.

-- Ех, умiти б лiтати! -- сказала раптом Наталка, i кожен уявив, що й справдi чудово -- лiтати, нiби птах, у лоскотливому вечiрньому повiтрi.

Так ми просидiли, напевне, з пiвгодини, а коли почало сутенiти -розiйшлися по домiвках.

У мене пiсля нашої розмови про лiтання з'явився якийсь дивний настрiй: менi схотiлося знов повернутись до липи й посидiти наодинцi.

Трава попiд липою вже вкрилася вечiрньою росою, та я не звернув на це уваги, зняв сандалi -- босонiж так гарно пройтися по росистiй травi! -- i всiвся пiд деревом, обiпершись на шорсткий стовбур. Невiдомо звiдки з'явився i мiй Корнелiй, повагом наблизився до мене, потерся об ноги й сiв поруч.

Так ми сидiли й дивилися в небо, на якому одна по однiй спалахували теплi травневi зiрки. I менi вiд того видовища було так радiсно, що я й незчувся, як почав наспiвувати якусь пiсеньку. Менi здалося, що я сам щойно вигадав її.

Од радостi я пiдскочив i на весь голос заспiвав:

Як легкий травневий вiтер,

я лечу, лечу над свiтом,

над розквiтлими садами,

поруч з теплими зiрками!

I раптом, коли втрете я проспiвав свою пiсеньку, то вiдчув, що ноги мої вiдриваються вiд зрошеної, ще теплої пiсля денного сонця землi, i я поволi злiтаю вгору!

Що й казати! Спершу я, звичайно, злякався, а коли зрозумiв, яке зробив вiдкриття, вирiшив вiдразу ж мчати до друзiв i про все розповiсти їм.

Так я й зробив. Тож невдовзi ми всi, крiм Борьки, -- вiн поїхав того вечора ночувати до бабусi, котра мешкала в iншому кiнцi мiста, -знову стояли босонiж пiд нашою липою i вголос повторювали мою пiсеньку. Але не дуже гучно, щоб не сполохати Корнелiї, котрий усе ще сидiв неподалiк у травi й, лукаво мружачи очi, спостерiгав за нами...

I вiрите чи нi -- а таки всi полетiли! I Наталка, й Iгор, i, вже вдруге, я!

А наступного ранку, ще до урокiв, ми про все розповiли Борьцi. Звичайно, вiн страшенно нам заздрив, але ми дали йому слово неодмiнно навчити його лiтати, бо коли вмiємо ми -- мусить умiти й Бориско: вiн же з нами, наш друг! Ми заспокоїли його i сказали: хай потерпить до ночi. А вночi, рiвно о дванадцятiй, домовилися стрiтись у його садку, в альтанцi.

3

Альтанка стояла за Борьчиним будинком, у кiнцi саду. Над нею нависали гiлки яблунь та вишень, вiд будинку її ховали буйнi кущi бузку й духмяної черемхи, а по ?ратчастих стiнках альтанки дерся вгору дикий виноград i плющ. Цю споруду, яку ми величали альтанкою, ми збудували самi рiк тому. Дошки нам дала Борисова мама, -- вони лишилися вiд старого сараї, що ранiше стояв за будинком; цвяхи принiс я, а iнструментом нас забезпечив Iгор. Мiсце для альтанки вибирали ми самi -- таке, щоб у нiй було затишно й нiхто за нами не пiдглядав. Звичайно, нiчого поганого ми не думали робити. Просто альтанка була нам потрiбна для того, щоб збиратися в нiй пiд час дощу, -- на липу ж тодi не вилiзеш! -- i вирiшувати рiзнi важливi справи. А в таких випадках, -- i ви це добре знаєте, -- краще, коли тебе нiхто з дорослих не бачить.