Помовчали. Довго, секунд з п’ять. А потім Мік сказав:

— Ну, годі дурниць. Берімось мерщій за обчислення, бо коли б нам з тобою справді не перепало!

Кажете, розповісти вам щось по-справжньому фантастичне й цікаве? Е, друзі, складна це річ. Зважте самі: теми з наукової фантастики вичерпано на сторіччя вперед. Ейнштейна розвінчано, час і простір подолано, старість і смерть переможено, і вже давно антикібернетичні машини фантастів пишуть для античитачів антиромани про антиречовину… Ну що я можу розповісти, коли зараз навіть учень п’ятого класу знає, що з допомогою нуль-функції в квазимодо-гіпертонічному просторі можна в першу-ліпшу мить матеріалізувати небіжчика Архімеда і любенько погомоніти з ним про його спіраль, а квантово-радикулітну пірамідонну аспірини-ку, математичну основу всіх надгалактичних романів, нині розуміють навіть дошкільнята! Наукова фантастика вичерпала себе до краю. Нещодавно один письменник-фантаст ліквідував останню білу пляму, створивши надзвичайно актуальний роман про взаємоперетворення головоногих людей сонячної системи Дзета Альфабета, що знаходиться на відстані 10 000 000 000 000 000 000 000 мегапарсеків від нашої Землі. Ні, я змушений скласти зброю, бо далі йти нікуди.

Отож, друзі, якщо ви вже так наполягаєте, я краще розповім вам звичайну казочку, немудрящу побрехеньку часів дідуся Андерсена. Як і годиться, дія в цій казочці відбуватиметься новорічної ночі, фігуруватимуть в ній і наївний Письменник, і щиросердий чарівник Дід Мороз, і таємничий Препарат. І буде адресована моя побрехенька не так дітям, як дорослим, — а насамперед, зубним лікарям, од яких залежить, щоб казочка про Зуб Мудрості мала щасливий кінець.

Одне слово, проти неба на Землі, чи в місті, чи в селі, не знати якого року Космічної ери, жив немолодий чудіюватий Письменник… Як його звали, питаєте? Ат, чи не все одно! Письменник, та й годі. Писав він науково-фантастичні романи й оповідання, проте був надзвичайним консерватором і далі як на п’ять світлових років од Землі ніколи не залітав, бо його лякало міжпланетне безладдя.

А ще отой Письменник страшенно боявся Бормашини.

Власне, я не так висловився: загальновідомо, що автори пригодницького жанру — найхоробріші в світі люди, яким доводиться повсякчас вести своїх героїв назустріч найстрашнішій небезпеці, та ще й надихати їх патетичними монологами. Отож і наш Письменник був не просто Письменником, а Хоробрим Письменником, і якщо остерігався зубних лікарів, то не тому, що боявся Бормашини, а… через поганий стан нервової системи, скажімо.

Ну, а той, хто уникає Бормашини, звичайно ж, рано чи пізно стає беззубим. Отож і в нашого Письменника зуби стали боліти дедалі частіше. Спочатку це пішло йому на користь, бо з появою зубного болю в Письменника враз виникала люта зненависть проти негативних персонажів. Він обрушував на них цілі потоки найотруйнішого сарказму, громив їх важкою артилерією дотепів, розтирав на порох жорнами невблаганної логіки і кінець кінцем остаточно знищував без ніякого жалю, доводячи цим, що часом навіть зубний біль може стати енергійним збудником творчого процесу.

Але так траплялося, тільки коли йшлося про звичайні, рядові зуби — всілякі там різці та ікла. “Коефіцієнт шкідливої дії” у них невеликий: поболять день чи два, а потім заспокоюються, — і на серці тобі стає так радісно, хоч описуй зустріч закоханих місячної ночі в квітучому садку… Ну, а якщо заболить кутній…

А в нашого Письменника, слід вам сказати, заболів не просто кутній, а найкутніший з кутніх — сам Зуб Мудрості. І сталося це якраз новорічної ночі.

Вже на столі в кабінеті Письменника стояла чималенька карафка з Еліксиром Бадьорості, а навколо неї, немов слухняні кібернятка біля Головного Робота, вишикувались пляшки, тарілки, слоїки та жбаники, в яких було все, окрім пташиного молока, бо Письменник був реалістом і знав, що птахи не дояться навіть у науково-фантастичних романах.

Вже Письменник щораз частіше поглядав то на годинник, то на карафку з Еліксиром…

…Як раптом несподівано прокинувся Зуб Мудрості.

Ні, в нього не було лихого наміру. Просто йому саме в ту мить сповнилось точно вісімнадцять років. Він був наймолодший з зубів, проте цінував себе аж надто високо, вважаючи, що Письменник завдячує своїми успіхами на літературній ниві тільки йому, — бо звичайно ж, перед тим як писати книжки — треба набратись мудрості. І от тепер цей штукар вирішив нагадати про себе в день свого повноліття.

Якби Письменник виголосив тост на честь Зуба Мудрості та вихилив би з ним по чарчині Еліксиру, можливо, справа уладналася б тихо й мирно. Однак Письменник привітав іменинника аж надто брутально: поторсав його пальцем і навіщось згадав чорта.

Дещо ображений Зуб Мудрості заявив про себе вже голосніше. І знову Письменник знехтував можливістю мирного урегулювання відносин. Цього разу він поцокав Зуба колодочкою ножа і згадав аж сто чортів.

Такої наруги Зуб Мудрості витримати не міг. Замість того, щоб причаїтися, неголосно ремствуючи на нечемність, він — молодий і запальний—раптом як з цепу зірвався. Годі, мовляв. Служив вірою і правдою вісімнадцять літ, а тепер — досить. Пустіть, бо вирвусь! І почав смикатись — то вгору, то вниз. Але, як відомо, кожен зуб, навіть Зуб Мудрості, міцно-преміцно прип’ятий до нерва, а його порвати не дуже легко, отож з того смикання нічого не вийшло.

— Ой! — сказав Письменник. — Ти що — сказився?

— Ага, то он як ти вітаєш того, хто зичив тобі тільки добра?! — залементував у відповідь Зуб Мудрості. — В інших людей часом не виростає жодного зуба мудрості за все життя! А я, дурень, виліз, коли тобі щойно минуло двадцять п’ять років; із шкіри пнувся, аби дати тобі бодай краплинку мудрості, якої ти, до речі, зовсім не вартий!.. Чи ти хоч раз згадав про мене за оці вісімнадцять літ? Ні, не згадував, наче мене зовсім не існує! То постривай же, тепер ти пам’ятатимеш про мене щодня й щогодини, до самої смерті!

Не можу поручитись, що я процитував монолог Зуба Мудрості дослівно, але загалом зміст промови був саме такий.

І Письменник, зачувши ці погрози, злякався. Так, так, смертельно злякався, і ви не повинні глузувати з нього, бо, по-перше, в кімнаті він був сам один, і ніхто не міг побачити його переляку, а по-друге, зубний біль — це така страшна штука, якої бояться навіть Герої Радянського Союзу.

— Ну, заспокойся, любий! — примирливо сказав Письменник і лагідно погладив щоку якраз проти Зуба Мудрості. — Хильни краще кілька краплин Еліксиру Бадьорості — та й лягай собі спати.

Та тільки де там! Покуштувавши Еліксиру, Зуб Мудрості почав вимагати пірамідону. Потім — аспірину. Ні, — пеніциліну! Ні, — соди! Ні, — солі!.. Потім йому заманулося спирту, та ще й на ватці. А од спирту він сп’янів і почав бешкетувати ще дужче.

Було перейдено всякі межі пристойності: клятий Зуб то гицав, немов карась на розпеченому, то витанцьовував, як соломотряс молотарки, то совався, немов мавпеня по трапеції, то крутився свердликом навколо власної осі. А слідом за ним гицав, совався, витанцьовував, крутився, гойдався і Нерв.

Далебі, навіть маючи в своєму розпорядженні всі атрибути казки, я не зумію змалювати оті пекельні муки, які завдав Письменникові його власний Зуб Мудрості. Уявити цей жах неможливо, хіба що познайомитися з ним особисто.

Отож і Письменник терпів-терпів, а тоді як тор-рохне себе кулаком по щелепі! І що ви думаєте? Біль одразу ж зник. Зуб Мудрості злякався, замовк, — і це ще раз показало, що проти бешкетників часом не гріх використати й силу.

— Х-ху! — зітхнув з полегкістю Письменник. — От тобі й зустріч Нового року!