— Заспокойтесь, Крузе!.. — Астин голос зірвався. — Ніякий ви не злочинець! Ви… ви — без вини винний!.. Мені серце крає біль за вас… Говоріть, прошу!

— Гаразд… Дякую! Отож був тільки один суддя — я… Я міг би знищити їх у першу-ліпшу мить — чи всіх разом, чи поодинці, — адже в моєму розпорядженні була вся автоматика астероїда. Я міг би збудити всіх і тримати в найжорстокішій в’язниці довіку, міг би катувати кожного, висотуючи життя з тіла по краплині… Але я хотів бути справедливим суддею. І мені здається, я склав несхибно правильний вирок.

Дванадцять галактичних хвилин тому, — тобто сто десять тисяч років, як на ваш час, — я вивів астероїд на орбіту довкола вашої зорі, Сонця. Мої кібернетичні розвідники визначили з беззаперечною певністю, що придатною для життя є тільки третя планета, — тобто ваша Земля. Ніяких ознак цивілізації на ній не помітили, а виявлені людиноподібні істоти стояли на найнижчому ступені розвитку.

Це було саме те, чого я й прагнув.

Я збудив від анабіотичного сну трьохсот, — усіх, крім Круза. Діючи від його імені, наказав їм перебазуватися на планету. Вивів із сховищ та налагодив усі десять зорельотів — три пасажирські й сім вантажних, вщерть наповнених найдосконалішою кібернетичною технікою. Дав старт усім одночасно. Але пасажирські скерував до Землі, а вантажні — в Космос…

Серед них, отих трьохсот, були дуже досвідчені космонавти, гострі на розум учені. Але ніхто нічого не міг подіяти, бо Круз не довіряв своїм спільникам, а керувати автоматикою зорельотів міг тільки я.

І я послідовно втілював свій вирок у життя. Заледве зорельоти спустилися на Землю й таотяни повиходили з них, щоб познайомитися з своєю новою батьківщиною, я ввімкнув двигуни, і в Космос, у безвість помчали навіть ті жалюгідні запаси їжі, зброї, інструментів, які можна було знайти на борту пасажирського корабля.

Мій вирок був суворий і справедливий: ви, що знищили цивілізацію на власній планеті, мусите починати все спочатку — і голіруч!

— Стривайте, стривайте, Крузе! — схвильовано урвала його Аста. — То виходить, що нинішнє людство Землі…

— Ні, ні, в ваших судинах немає ані краплини таотянської крові. Надто різні були генетичні апарати — шлюби між таотянами і землянами неможливі. Саме через це таотяни виродилися, загинули ще в ті незапам’ятні для вас часи, коли люди Землі тільки-тільки спиналися на ноги. Але дещо лишилося. З інформації, яку я одержав від вашого “Сіріуса”, я довідався, що ваші вчені досі дивуються з багатьох нез’ясованих явищ давньої давнини. Гадаю, що тепер ви розумієте: то був наслідок контактів первісних землян з таотянами…

Але не про них мова.

Збігло ще кілька галактичних секунд, — тобто кілька земних століть. Один по одному втратив я своїх кіберрозвідників, — той згорів при проходженні крізь земну атмосферу, той — зіткнувся з метеоритом, а інші вийшли з ладу через природний знос. Я вже не міг стежити за долею таотян, але пересвідчився, що вона — жалюгідна.

І тоді я збудив Круза. Розповів йому все. Довів, що все його попереднє життя було суцільною помилкою, але виправити її ще не пізно: можна обережно опустити астероїд на Землю, використати всі невичерпні багатства наших інформаційних і енергетичних фондів для того, щоб первісні аборигени планети в десятки, а то й сотні, разів швидше пішли шляхом прогресу. Таотяни, звичайно, загинуть, виродяться; про них забудуть, наче їх ніколи й не було, але людство Землі — житиме…

Круз вислухав мене уважно і дуже спокійно, — він був таки сильним чоловіком. Якийсь час сидів замислений. А потім підійшов до мене… і натиснув на кнопку “Стоп”.

Тільки він один знав, де розташована кнопка, яка вимикає майже всю мою автоматику, перетворюючи мене на паралітика. Навіть я не догадувався про її існування, бо, звичайно ж, насамперед вимкнув би цю ділянку моєї схеми. Цілком можливо, ту кнопку було прилаштовано вже після знімання психокопії з Крузового мозку, але перед тим, як мені ввімкнути пам’ять. Однак не в тому суть.

Уявіть собі мій жах: тоді я ще все бачив, чув, сприймав… і не міг зробити жодного руху.

А Круз із жорстокою методичністю почав руйнувати все, що було створено найвищим людським генієм. Насамперед він знищив фонд Інформаційного центру. Чи багато треба для цього? Тільки натиснути на кнопку гравітаційного резонатора, та ще й при найслабкішому посиленні, — і враз розпливається, деформується все довкола, перетворюючись на мертвий моноліт.

Він нищив причальні станції й обсерваторії, навігаційні центри і вузли автоматики. Мабуть, ви звернули увагу на надто гладенькі майданчики серед хаосу скель?.. Саме там були мої незліченні злагоди, за допомогою яких я міг працювати, рухатись, вивчати світ.

Нестерпний біль пронизував усе моє єство, — о, який біль! Адже я, Крузів психодвійник, мав свою власну нервову систему, яка сигналізувала мені про щонайменше пошкодження. А тепер мене шматували повільно, по-садистському, і я не міг навіть зойкнути.

Але найстрашніше почалося тоді, коли Круз заходився нищити мої органи чуття. З кожним знищеним фотоелементом, з кожним потрощеним мікрофоном чи п’єзодатчиком я губив неоціненну частку моєї особистості — сліпнув, глухнув, утрачав відчуття дотику. З жахливою закономірністю весь нескінченний Всесвіт стягувався для мене в незміряно малу цятку, в якій буде все і ніщо.

І ось, нарешті, зостався один-єдиний фотоелемент… Ви не помітили його, він над входом в ущелину… Круз лишив його навмисне, я це знаю.

Ні слова не сказав він за весь час. А коли докінчив руйнування, вийшов з ущелини, ліг отам, де ви його знайшли, і більш не ворухнувся. Мабуть, проковтнув отруту.

Всі оці довжелезні сто тисяч ваших років він манячів перед моїм одним-однісіньким оком! Ні кліпнути, ні одвести погляд… Таке міг вигадати тільки найстрашніший садист!

Я благав неймовірного щастя — хай влучить у нього випадковий метеорит, розмете його прах у Космосі! — Марно! Я напружував усю свою свідомість, аби збожеволіти, втратити здатність сприймати оточуюче… Марно: мене було розраховано і побудовано так надійно, що пошкодження навіть мільйонів логічних ланцюжків не позначилися б на моїм розумі. Отож я жив, існував, — без сну, без відпочинку… і так тривало сто тисяч літ!

Голос затремтів і урвався. Голос фонетичної установки “Сіріуса”, привласнений… Ким?.. Іншою машиною?.. Ні, це не машина, бо ця кібернетична злагода вже набула здатності осмислити сама себе… Але ж це і не людина… То хто ж тоді? Просто мисляче створіння?.. Істота, яка живе своєрідним життям, мучиться, страждає і як найбільшого щастя благає смерті. А чи мають право Кім та Аста, двоє випадкових людей, убити цю істоту?

Моторошно було їм у ці хвилини. Все почуте виходило за межі людських уявлень, пригнічувало несподіваністю ситуації.

Перша зустріч з братами по Розуму… Не такою вона уявлялась. Вона мислилась не фіналом трагедії, а прологом світлої, радісної феєрії поєднання двох неповторних цивілізацій. А тепер виникає тільки одне питання: чи можна бодай на добу продовжити нестерпні муки цієї многостраждальної істоти, щоб хоч дещо дізнатись про давним-давно неіснуючу планету Тао та її нещасливих мешканців?

Кім тривожно глянув на Асту. Вона повільно похитала головою: ні, не можна! Та й сам Кім розумів: надто дорога ціна для задоволення цікавості! Хай там хто не є ця мисляча істота — треба виконати її волю. Закони гуманізму — священні!

І немов прагнучи розвіяти їхні останні сумніви, Круз сказав неголосно:

— Я переслав на ваш “Сіріус” дуже велику інформацію про Тао і таотян, бо після моєї смерті ви вже не дізнаєтесь нічого… Не розкрив тільки суті гравітаційного резонансу. Боюсь… Надто мало я знаю вас, щоб віддати до ваших рук таку страшну зброю… Не гнівайтесь на мене за це. Інакше вчинити я не міг.

— Ми не гніваємось, Крузе… — сумно сказала Аста. — І ми… виконаємо вашу волю.

— Я це вже знаю… Я сприйняв біоструми ваших мозків, хоч і не дуже чітко. І розповів усе так щиро тільки тому, що повірив вам…