— Це жахливо! — вигукнув хтось з обуренням.

— Ні, це — прекрасно! — з запалом заперечив Винахідник. — Тепер краса кожної жінки — в її власних руках! Ось, дивіться!

Він підбіг до машини, яка стояла посеред естради, скинув з неї запону.

Примітивна й непоказна, вона справляла жалюгідне враження. Видно було, що Винахідник стягався на цю машину, як убогий на кисіль. Це було щось схоже на гібрид зуболікарського крісла з кабіною індивідуального душу, до якого з усіх боків припасовано рулони м’якого кольорового паперу. Та ще стояв поруч ніби дещо перероблений автомат для продажу напоїв, у якого замість табличок з назвами коктейлів сяяли інші: “костюм”, “сукня”, “блузка” тощо.

І по залу прокотився гомін, у якому досвідчене вухо спіймало б не стільки розчарування і незлобивий сміх, скільки задоволення й зловтіху. Але закоханий у свою машину Винахідник не зрозумів цього.

— Отже, прошу! — показав він величним жестом на апарат, потім вклонився до залу. — Шановні леді й джентльмени! Тільки десять центів — і ви одержите найдосконалішу зачіску! Запевняю: не пошкодуєте!

Мовчить зал. Мовчить глухо й вороже. Але в даному разі Винахідник ладен вибачити недовірливим: кому хочеться рискувати своїм волоссям, коли ще ніхто не бачив, як працює отой незвичайний “перукар”? То ж саме для цього першого експерименту й зберігали в первозданному вигляді свої “зачіски” його сердешна дружина та зловредна теща.

— Ви, мадам?

Винахідник зробив знак дружині, і вона бадьорим завченим кроком попрямувала до автомата. А в очах у неї — надія й благання, і худенькі щічки аж пашать…

— Ну, посміхайся ж! — люто шепнув їй Винахідник, а вголос промовив благодушно: — Сідайте в крісло, прошу! Ось сюди, в щілинку, вкиньте десять центів… Так… Увага!

Заклацали вимикачі. Спалахнуло яскраве світло. З-за спинки крісла висунулись химерні важельки. Щось задзижчало, заспівало. І на очах у глядачів почало творитися диво дивне: з кожною секундою зникала мацапура з кострубатим розпатланим волоссям, а замість неї в кріслі поставала надзвичайно миловида, граціозна красуня з великими тривожними очима, які розгублено поглядали то на власне відображення в дзеркалі, то на людей у залі.

Важелі машини не робили жодного зайвого руху. “Р-раз!” — клацали крихітні ножнички, “два!” — закручувалось пасмочко на електричне бігуді, “три!” — розгладжував його мініатюрний гребінець. І отак пасмо за пасмом з швидкістю електричної швацької машинки важельки перебирали волосся молодої жінки, створюючи з нього справжній шедевр мистецтва.

Але, мабуть, найбільше вражений був сам Винахідник. Він дивився на свою дружину, як на справжнє чудо, як на Афродіту, що творилася на його очах із звичайної морської піни.

— Міллі!.. — шепотів він злякано. — Міллі, я тільки тепер побачив, яка ти красуня!.. Міллі, який я щасливий!

Але задзеленчав дзвоник, погасло світло, і Винахідник отямився:

— Прошу, мадам!.. Точно тридцять секунд… Вельмишановні леді і джентльмени, оцініть роботу кібернетичного перукаря!

О, на цей раз аудиторія не лишилась байдужою! В залі зчинилась справжня буря. Однак чувся не так свист, що, як відомо, означає схвалення, а передусім тупотіння ніг та погрозливі вигуки.

— Я боюсь, любий… Ти чуєш, як вони галасують?

— Заспокойся, рідна! Все гаразд! — прошепотів Винахідник, а вголос сказав. — Ну от, мадам, гадаю — ви задоволені? То, може, ризикнете одним доларом за викройку найдосконалішої сукні?.. Прошу, ось сюди, в кабіну… Так, так… Закрийте за собою дверцята… Роздягніться до білизни… Киньте долар у щілину…

Знову заклацали перемикачі й спалахнуло світло, однак тепер уже глядачі не бачили, що коїться за стінками кабіни, тільки видно було, як змотується з котушок і зникає в щілині м’який папір приємного блакитнуватого кольору.

— Моя машина, шановні леді й джентльмени, за дві хвилини виготовляє паперову модель, за якою кожен або пошиє собі одяг сам, або закличе на допомогу першу-ліпшу кравчиню. Клей, що з’єднує паперові аркуші, тримається тільки годину, а потім ви автоматично одержите готові викройки з відповідними позначками та інструкціями. Якщо ж ідеться про синтетичні тканини типу нейлону, то моя машина з допомогою високочастотних нагрівників шиє, — чи, коли хочете, цілком надійно зварює, — одяг на місці. Правда, це коштує дорожче — аж три долари… Але, гадаю, таки дешевше, аніж у кравців…

Згідно заздалегідь розробленого сценарію, — аби не втратити увагу публіки, — на сцену зараз мала виступити Винахідникова теща. Отож він і зробив їй знак.

— Пробачте, леді й джентльмени… Ви, мадам?.. Зачіску?.. Дуже радий!.. Прошу, прошу сюди!

І знову перед публікою твориться чудо: гачконоса стара відьма з стріхою розпатланого сивого волосся на голові протягом однієї хвилини перетворюється на досить привабливу брюнетку з виразистим поглядом і гордовитою поставою. І як мало потрібно було для цього: відповідно підібрана фарба для волосся та брів, елегантно розташовані великі завитки, легенький шар пудри під очима, чіткий силует яскраво-червоної помади на губах, — от і все. Звичайно, двадцятилітньою її не назвуть, але ж, крий боже, перша-ліпша сорокарічна видасться проти неї справжньою бабусею! І вже саме усвідомлення цього, — та ще й стверджене найоб’єктивнішим критиком, люстром! — підносить оцю підстаркувату жінку у власних очах, робить її справді молодою. Зовнішність людини — дуже серйозна штука!

І знову загримів зал. Тільки чому ж майже зовсім не чути вигуків схвалення, а лише лайка, і чому манекенщиці в першому ряду аж кулаками вимахують?

Бідолашний Винахіднику, ти не розумієш — чому? Та дуже просто: діамант цінується не так за його красу, як за унікальність! А ти намірювався щедрою рукою розсипати діаманти по вулиці: бери кожний, хто хоче? То ж як, на твою думку, має реагувати двадцятилітня красуня, якщо твоя машина може зробити привабливою навіть стару відьму?!

Вже й задзеленчав дзвоник “кібернетичного кравця”; вже з кабіни вийшла Винахідникова дружина в такій бездоганній і такій красивій сукні, що ніхто навіть не сказав би, що це — з паперу. А гармидер у залі не вщухав ані на мить. Перукарі й кравці, кінозірки й манекенщиці, косметички і просто дівиці невизначеного фаху аж захлиналися з люті, ладні розтерзати жалюгідного Винахідника. Та ось одна з них — найгорластіша і найнахабніша — вискочила на естраду, здерла паперову сукню з переляканої Винахідникової дружини, плюнула йому межи очі:

— То ти замірився на моє щастя, злодюго!.. Я не їм, не п’ю, аби вдягнутися краще за інших, аби бути красивішою за інших… А ти за десять центів обіцяєш зробити красивою кожну?!. Ти — гангстер! Ти — комуніст!.. Тебе слід лінчувати!.. А твоїй машині — ось! ось! ось!

Вона в нестямі кинулась до машини, била її ногами, видирала важелі, крушила й товкмачила, їй на допомогу ринули розмальовані дівиці, горласті здоровані, захекані товстуни. За кілька хвилин від машини лишилися тільки жалюгідні уламки.

І коли все скінчилось і в залі вже не було нікого, до майже непритомного Винахідника підійшов полісмен і сказав:

— Містер, я змушений вас заарештувати по обвинуваченню в крадіжці.

— В крадіжці?! — закліпав очима Винахідник. — Не розумію…

— Профспілка перукарів, Ліга косметологів та адвокат кравців звинувачують вас у привласненні і використанні у вашій машині фірмених зразків та моделей на загальну суму сто тисяч доларів.

Винахідник поточивсь і схопився за голову.