Він пішов до пульта, поклацав якимись перемикачами. Трошки голосніше задзижчало в шоломі. Легенький укол… Очікування. Стривай: чому це все довкола стало таким яскравим? Чому так легко й приємно на душі?.. А це… Що це за почуття, — радість, задоволення, насолода?.. Ні, ні, — щось в тисячі разів сильніше, всеосяжне і безіменне, — екстаз і блаженство, їжа для помираючого з голоду, вода для спраглого! Бракувало слів, не вистачало образів, кожен нерв трепетно благав: ще… ще… хай триває оцей стан солодкої нестями… не уривайте його… не уривайте…

Та раптом згасло неземне сяйво, розтало піднесення, насунувся тоскний неспокій. І пролунав спокійний голос Хілла:

— На сьогодні досить, містер Коровін… Ви вільні.

Борис підвівся, похитуючись. Ні, долари таки не дістаються задарма! За оці шість годин він втомився так, наче розвантажив вагон вугілля.

А далі стало ще важче. Щойно віброзонд втинався у мозок і Хілл клацав вимикачем, Коровін одразу ж починав відчувати, що в його свідомість настирливо вдирається якась чужа, тупа сила. Здавалося, її головним завданням було протидіяти всьому, що він робив. Важко поворухнути рукою — вона, як свинцева. Важко вимовити слово — не скоряється язик. Навіть процес мислення вимагав великого фізичного напруження.

Хілл скоротив “робочий день” піддослідного спочатку до чотирьох годин, потім до двох. І все одно Коровін вставав з крісла виснажений вщент. Він плентався до своєї кімнати, — вони з товстунцем Джо жили тут же, в лабораторії, — і падав на ліжко, щоб одразу ж заснути на півдоби. Джо щиро піклувався про нього, силоміць примушував їсти, але апетиту не було, і шматок не ліз у горло.

Та ось, нарешті, настав день, коли Хілл сказав з задоволенням:

— Ну, містер Коровін, завтра — останній експеримент… Дозволяю вам хильнути сьогодні — скільки душа прагне.

Борис повільно похитав головою: йому не те що пити, а навіть дихати не хотілося.

— Але ж, містер Коровін, це просто необхідно! Не виключено, що якийсь із операторів підійде до нашої машини п’яний, а вона… — Хілл урвав мову, співчутливо пробіг очима по понурій постаті Коровіна. — Гм, ви таки й справді перевтомилися… Вам слід було б дати відпочити. Але… Ну, ось що, — він витяг чекову книжку, швидко виписав чек, подав Борисові. — Тисяча доларів. На додатковий відпочинок. А завтра — прошу. Це буде недовго, з півгодини, не більше.

— Дякую… — байдуже сказав Коровін, ховаючи чек до кишені. Йому стало цілком ясно, що саме завтра назавжди зникне жалюгідний боягуз, зрадник своєї батьківщини Борис Іванович Коровін, а натомість з’явиться ще один бідолаха-божевільний, — Нью-Ейнштейн, Навуходоносор чи просто тупий, зашмарканий ідіот… Тож швидше, швидше!

Він пив — і не п’янів. Глитав ром і коньяк, шампанське й горілку.

— Досить! — благав його товстунець Джо. — Не пий, Боб!

— Геть! — гримів Коровін. — Я пропиваю свою душу!.. Пий за продажну душу колишнього комсомольця, колишнього офіцера, колишнього радянського підданого Бориса Коровіна!.. Пий, я плачу за все!

Він шпурнув келих геть і охопив голову руками.

Борис прокинувся раптово, як від поштовху. Голова була ясна и свіжа — наче зовсім не пив. Але щось змінилося в його свідомості, і що саме — не давалося визначити.

Темінь і тиша довкола, — незвичайна, моторошна тиша. Борис хотів увімкнути торшер та подивитись, чи не врізав дуба товстунець Джо, але рука не скорилася. Мало того, він не відчував її, не відчував власного тіла.

“Паралізований! — подумав він з жахом. — Боявся втратити життя чи розум, а втратив ще дорожче: здатність рухатись!.. Краще б смерть!”

А може, це сон?.. Алкогольне маячіння?.. Видозміна шизофренії?

А може, він сидить собі у кріслі, і оце йде останній дослід?

Думка тріпотіла, як спіймана в тенета пташка, і не могла виплутатись. А Борис Ко-ровін напружував усю свою волю, аби струснути з себе оце жахливе оціпеніння, поворухнутись, підхопитися з ліжка.

І — о чудо! — в очі раптом ринув потік світла, в вуха — різноголосиця звуків. Просто перед Борисом стояв чудно спотворений містер Хілл і посміхався:

— Ну, здрастуй, Боб! Вітаю з народженням.

— З народженням? — здивовано перепитав Борис. — Ви краще скажіть, що зі мною сталося? Я не можу поворухнути ні рукою, ні ногою…

— А вони в тебе є?.. — лукаво запитав Хілл. — Ану, поглянь!.. — він клацнув вимикачем, і Борис відчув, що спроможний водити очима.

Ой, леле… Куди поділося його тіло?! Навколо — тільки дроти, пластмаса, метал, радіодеталі. Легенько гудуть трансформатори. Клацають реле. Мерехтять сигнальні лампочки.

— Що ти зо мною зробив, мерзотнику?! — зойкнув Борис. — Адже я людина, жива людина!.. Що ти зо мною зробив, виродку?

— Заспокойся, Боб! Вислухай мене… — Хілл сів на стілець біля пульта, припалив сигару. — Любий друже, ти — машина. І людиною ніколи не був.

— Брешеш!.. Брешеш!.. Ти вийняв мій мозок і пересадив у цю страшну в’язницю!

— Ні, Боб… Ти — абсолютно точна психокопія людини, на ім’я Борис Коровін. Ти — його кібернетичний двійник, та й усе… Вір мені, це правда.

Борис слухав його, нездатний вимовити й слова. А в його неіснуючих грудях наростав нестримний розпачливий зойк, в якому ніби поєдналися всі трагедії світу, всі найтяжчі муки незліченних поколінь живих істот, од хробака аж до людини. І коли терпіти далі було несила — Борис застогнав, та ще й так страшно, що Хілл аж здригнувся і похапливо вимкнув гучномовці.

— Заспокойся, Боб! — сказав він дещо збентежено. — Я зовсім не бажаю тобі лиха… Звичайно, я міг би раз і назавжди вимкнути твій блок емоцій і перетворити тебе на абсолютно сухий логічний апарат, але це було б надто жорстоко… Тобі будуть доступні всі насолоди реального буття… Хочеш чарчину коньячку?

Хілл подлубався в якихось записах, натиснув на одну з кнопок на пульті, покрутив важельок…

…і Борис відчув, як ПО ГОРЛУ В ШЛУНОК ПРОКОТИЛАСЯ ГАРЯЧА ХВИЛЯ. СМАЧНО ЗАПАХЛО ДОРОГИМ, ВИСОКОЯКІСНИМ КОНЬЯКОМ…

Легенько запаморочилась голова… (Прослизнула думка: “Чудно: що може паморочитися, коли голови — НЕМАЄ?!”)… Притупився біль. Наповзла дивна байдужість до власної долі.

— Ну, як?.. — Хілл знову ввімкнув гучномовці, поплескав долонею по покришці пульта. — Боб, нам з тобою ще працювати та працювати!.. Давай складемо джентльменську угоду: я…

— Знову угода?.. — мляво перебив його Борис. — Ти вже порушив одну. Досить.

Хілл знизав плечима:

— Порушив?.. А ти, мабуть, гадаєш, що містера Коровіна немає в живих?.. То зараз ти побачиш його на власні очі. Тільки — пробач! — я вимкну твій звуковий апарат.

Він підійшов до відеофона, натиснув на кнопку, а коли на екрані з’явилося обличчя рудого Ваулса, сказав:

— Приведіть обох. Негайно.

— Шеф, містер Керроун п’яний вщент.

— Байдуже.

“Він знову п’яний… — тупо подумав Борис, уперше відокремлюючи себе від того чоловіка, якого мав зараз побачити. — Він пропив мене… Пропив, і сам не знає про це… І все — законно, всіх пунктів угоди дотримано… Жоден суд не зможе закинути Хіллові нічого, бо що я таке — фікція? Примхливий танок електронів?”

І знову чорною брилою навалився невимовний розпач: фікція чи не фікція, але ж свідомість — живе, страждає, б’ється в тенетах… І так триватиме безмежно довго, бо свої двадцять чотири тисячі доларів Хілл видавить з нього, примусить працювати день і ніч без перепочинку, — адже машина втоми не знає… Це буде рабство, найстрашніше рабство, з якого виходу немає…

— Хілл, сто чортів, дай ще коньяку!

— Ого, Боб, ти вже запанібрата?.. Ну, гаразд. Дам… — він ще трохи підкрутив важельок. — Тільки не зловживай алкоголем, а то він перестане збуджувати тебе.

— Скажи, Хілл, як звали мого попередника?

— Джо, — як ти вже, мабуть, догадався.

— Він справді збожеволів?

— Так…

— Отже, Джо-людина знав усе наперед?

— Знав. Але… — Хілл урвав на півслові, прислухався і швидким рухом вимкнув гучномовці машини.

Одчинилися двері. На порозі став розпатланий немолодий мужчина з каламутними байдужими очима, з одутлим жовтим обличчям.