— Та-а-ту! — пролунав услід одчайдушний дівочий зойк.

— Ніч-чого… ніч-чого… — той, падаючи, встиг ухопитися за виступ над проваллям і тепер повільно виповзав на безпечніше місце. — Інгрід, а де мішок?

Висока струнка дівчина в благенькій жакетці злякано озирнулася.

Мішка не було.

З мовчання дівчини чоловік зрозумів, що сталося. Він прискорив рух, добрався до стежки, безнадійно провів поглядом по стрімкому схилові гори й зітхнув:

— Ходімо…

Старий Гуннар Нільсен та його вісімнадцятилітня донька Інгрід ішли далі мовчки. Все ясно без слів: на Новий тисяча дев’ятсот сорок третій рік у халупі не буде ані крихти хліба. Мішок ячменю, який дістався так дорого, щойно шубовснув у крижані хвилі Глом-фіорду.

На кого нарікати за прикру подію?.. На шалений норд-вест?.. На себе, немічного?.. Чи, може, на гітлерівців, які пограбували, сплюндрували Норвегію, змусили норвежців подаватися в далекі мандри на пошуки чогось їстівного?.. Хто видирався б узимку, вночі, оцією небезпечною стежкою над фіордом, якби на шосе не сновигали нахабні й брутальні гітлерівські солдати?!

— Клята погода!.. — Нільсен спинився, видобув люльку, спробував її припалити. — Ач, як шаленіє!

Шторм ще посилився. Вітер вже не стугонів, а верещав, гудів, гримів. Велетенські вали гупали об скелі, аж земля здригалась.

— Бомблять… — стурбовано сказала Інгрід, дослухаючись до чогось у хаосі звуків.

Старий витяг люльку з рота, приклав долоню до вуха.

В одну з пауз між подувами вітру почулося глухе гуркотіння літака.

— Чого це вони сюди внадились? — Нільсен занепокоєно поглянув уздовж фіорду в бік затемненого висілка Гломф’юр.

— Кажуть, на Гломф’юрській гідростанції фашисти видобувають з морської води якусь страшну отруту. Одного кухля цієї отрути нібито вистачить, щоб знищити всіх людей на Землі… Але…

Інгрід не докінчила. Гуркотіння двигунів усе наближалось, посилювалось, і ось, прорвавши хмарну запону, низько над скелями шугнув літак, його сигнальні вогні було ввімкнено, з вихлопних патрубків струменіли пасма голубуватого полум’я.

Старий од несподіванки впав, а коли підвівся — літак був уже далеко. Та гуркотіння не вщухало. Скидалося на те, що сталевий птах кружляє над хмарами, не знаючи, куди податись.

— Заблудив… — сумно сказала Інгрід. — Загине… Я встигла помітити: це — рус. З червоною зіркою.

Нільсен промовчав.

— Підемо лісом, тату?

— Так.

До халупи на околиці Гломф’юра навпростець було кілометрів п’ять, але стежка тут спускалась майже до моря. Під час шторму нею не пройдеш. Дорога через ліс давала гаку, зате була цілком безпечна. Хижих звірів тут не водилося, а гітлерівці сюди боялись потикати носа, та й не мали в цьому потреби.

І все одно батько з дочкою мимохіть намагалися ступати якнайтихіше і озирались на всі боки.

— Тс-с-с!.. — Інгрід вхопила старого за рукав і вказала пальцем на дерево край галявини. Там серед гілок вовтузилося щось велике, темне. Може, ведмідь?

Нільсен схопився за ніж. Але нараз у гущавині блиснув електричний ліхтарик. Промінчик перебіг по зеленій блискучій тканині, на мить освітив обличчя незнайомого чоловіка і зупинився на переплутаних мотузках над його головою.

Міцно стискаючи доньчину руку, старий позадкував у кущі, і тільки відійшовши від того місця з кілометр, а то й більше, прошепотів:

— Затям, Інгрід: ти нічого не бачила, нічого не чула!.. Ти забула все!

Може, згодом і забула б Інгрід оту нічну пригоду й того парашутиста, якби він сам не завітав до їхньої хати вранці наступного дня.

Високий, широкоплечий, в латаній одежині лісоруба, він став на порозі хижки і ніяково кахикнув. Інгрід хутко обернулась, одразу ж упізнала його, чомусь спаленіла, підхопила напівзаплетені золоті коси і чкурнула в комірчину.

— Сідайте, чоловіче добрий! — старий Нільсен вказав рукою на лаву біля вогню і простягнув незнайомому скриньку з тютюном. — Здалеку?

— Даруйте… Де живе механік пан Фарстад?.. — незнайомий вимовляв слова якось чудно, розтягуючи на фінський манір.

— Пан Фарстад?.. — Нільсен неквапно натоптав люльку, припалив її, випустив чималу хмару диму і аж тоді сказав: — Не запитуйте про пана Фарстада. Його вчора заарештували гестапівці.

— Он як… — незнайомий був прикро вражений. — А мені радили звернутись до нього. Я з Фінмарка. У нас голодують. От я й подався сюди. Кажуть, тут можна влаштуватися на заводі в німців. Мене звуть Сігурд. Сігурд Корхонен. Мій батько фіни…

Інгрід стояла за дверима комірчини, притиснувши руки до грудей. Її серце стукотіло шалено: ні, це не лісоруб, не фіни, а росіянин, парашутист, — отой, що стрибнув учора з літака в темну прірву ночі над чужою країною і тільки випадково не потрапив у фіорд або до рук гітлерівців… Так от чому літак кружляв над лісом!.. Льотчик чекав на сигнал. А сигналу не було, бо дядька Фарстада заарештовано.

— Кепська справа… — долетіло до Інгрід. — Куди ж тепер податися?

“А й справді, — подумала дівчина. — Куди подінеться зараз оце сміливе русяве хлоп’я, коли воно навіть не втне до ладу норвезької мови?”

Інгрід забула в цю мить, що той, кого вона назвала хлоп’ям, був старший за неї років на п’ять, вищий на цілу голову і, напевно, далеко досвідченіший. Вона знала тільки одне: його треба врятувати за всяку Ціну.

— Тату… — дівчина вийшла з комірчини і підійшла до батька. — Дідусь Екеланд відбудовує тартак. Чи не візьме він на роботу й пана Сігурда?

— Можна поспитати… — неохоче відповів Нільсен, кинувши на дочку невдоволений погляд.

А вона нібито й не помітила цього:

— Ну, то я зараз побіжу запитаю. Скажу, що Сігурд — твій небіж з Фінмарка.

Не чекаючи дозволу, Інгрід вибігла з хати і повернулась за годину сяюча: все влаштувалося гаразд.

Старий Нільсен сумовито похитав головою отака була і її небіжчиця-мати. Сорок років тому й вона влаштувала його, приблудного безбатченка, на роботу в Гломф’юрі, а через рік вони побралися… Кров — не вода. Нільсени всі такі: закохуються раптово і назавжди… Тепер надійшла черга Інгрід… Та що ж — дівчина на порі, хай шукає свого щастя сама.

На мить у грудях старого ворухнувся сумнів: а чи це часом не той парашутист, що завис на сосні в лісі за Гломф’юром?.. Але, позирнувши на Сігурдові руки, Нільсен заспокоївся: на них були тверді, мов кістка, мозолі сильної роботящої людини… Та й що треба парашутистові тут, у цій глушині?.. Той, мабуть, уже подався кудись на Тронхейм чи на Осло…

Ось так першого дня нового тисяча дев’ятсот сорок третього року сім’я інваліда Нільсена поповнялася ще одним членом.

Сігурд був компанійським хлопцем і дбайливим хазяїном. Після цілоденної роботи на тартаку він брався за сокиру й лагодив халупу або ж морочився до глупої ночі над якоюсь там хитромудрою поличкою для Інгрід. І все це з жартами, з примовками, з пісеньками.

Старий Нільсен, неквапно смокчучи люльку, сидів отакими вечорами біля вогню, грів покручені ревматизмом ноги, поглядав на Інгрід з Сігурдом і думав про те, що, може, оце й надійшло нехитре бідацьке щастя, якого він так давно прагнув… Поберуться молодята. З’являться онуки… Чого ще треба старому?.. Війна гримить десь далеко-далеко, тільки вряди-годи її відгомін докочується до Глом-фіорду, коли над ним у нічному небі проповзають бомбовози… Скрутнувато, голоднувато, зате спокійно. А пізніше скінчиться війна — все на світі кінчається свого часу…

Інгрід поралася біля печі або плела рукавички, і теж раз по раз кидала погляд на Сі-гурда. Та в цьому погляді було вже зовсім інше. Вона покохала веселого русявого хлопця, — покохала не як того, хто був скинутий над чужою територією для виконання важкого й відповідального завдання, а як Сігурда, лісоруба, — і сама не знала, коли і як це сталося.

То була дивна любов. Інгрід сама не впізнавала себе. Ще зовсім недавно їй здавалося, що любов повинна бути такою… такою… ну, щоб усе співало, танцювало; щоб квіти розцвітали на морозі, щоб усе було не таким як завжди, а в тисячу разів красивішим, яскравішим, величнішим… А от прийшла справжня любов, і виявилось, що вона проста й світла, — не райдуга, що на хвильку блисне в небі та й розтане, а ніжний і сильний пролісок, який пробиває собі шлях крізь сніги.