— Згода! — відповів Хітто.

Мій давній приятель Анатолій Іванович Вовчик, доктор медичних наук, ще й досі стверджує, начебто “бацилу карбонату” я знайшов цілком випадково. Це нетактовно й несправедливо з його боку, але я з ним не сперечаюсь і відповідаю тільки одне: випадок приходить на допомогу тому, хто його шукає. А я цю бацилу шукав. І знайшов!

Але перед тим, як розповісти історію мого відкриття, я скажу кілька слів про себе.

Я народився на шахті “Червона” і, як стверджують родичі, ще змалечку виявив нахил до шахтарської праці — тобто зранку до вечора гасав з хлопцями по терикониках та завжди канючив, щоб батько взяв мене з собою на шахту. Пам’ятаю тато казав, що і він був отаким шибайголовою, але порозумнішав і став шахтарем.

А я — каюсь! — не виправдав сподівань своєї рідні.

Так, я люблю вугілля! Коли я тримаю в руках шматок антрациту, в мене аж серце кров’ю обливається при одній тільки думці, що цю надзвичайно цінну хімічну сировину, з якої можна одержати буквально всі органічні сполуки, — можуть бездумно, безжально спалити в печі, — так собі, аби тільки одержати тепло!.. Я ладен закричати до наших енергетиків: прошу, будуйте гідростанції, використовуйте енергію атома, конструюйте сонячні турбоагрегати, — тільки не чіпайте вугілля!.. Менделєєв казав, що топити печі нафтою таке ж безумство, як і опалюватися асигнаціями. Я певен, що, кажучи це, він мав на увазі й вугілля, бо вугілля…

Але я ухилився від теми, хоча й розкрив у ліричному відступі своє покликання. Так, я хімік-органік і докладаю всіх зусиль, аби вугілля, що видобувають мої брати та батько, використовувалося якнайдоцільніше.

Історія “бацили карбонати” почалася чудового серпневого — нині вже дуже далекого — дня, коли батько проводжав мене, щойноспеченого першокурсника хіміко-технологічного інституту, до залізничної станції.

Ми йшли степом навпростець. Під ногами шурхотіла руда, попалена сонцем трава. Вечоріло. Батько мовчав. Його лівий вус тоскно похилився донизу, а правий ще стирчав задерикувато, і це означало, що суперечку не закінчено.

— Поглянь, батьку, — вказав я на залитий багрянцем териконик нашої шахти. — Правда, скидається на єгипетську піраміду?

— Може, кому й скидається, — відповів він сумно, — а я лише пригадую, що десь аж на споді цього териконика лежить та порода, яку видобув ще твій дід… Ти, певно, хотів би сидіти на печі, а вугілля хай іде на-гора самотужки?.. Не знав, не знав, що син у мене просто…

Він не докінчив і почав смикати себе вже за правий вус.

— Не ображайся, тату, — сказав я, обіймаючи його за плечі. — Ваш труд дуже важливий, дуже почесний… але все одно його треба полегшити.

— От-от! — підхопив батько. — А я хіба про що? Ще не пізно, синку, переходь у гірничий, станеш інженером. Це ж не те, що нам, обушком Машинами керуватимеш!

— А підземна газифікація? Ще краще: пробив два стволи, підпалив вугілля, та й одержуй готовий газ!

— Не дам! — сказав батько з такою рішучістю, наче саме від нього залежало вирішення цієї проблеми. — Буре вугілля чи там тонкі пласти — можеш. А в нас — антрацит!.. Антрацит! — повторив він, ніби я не знав цього. — Сто двадцять сантиметрів!

Я жартівливо підняв руки догори:

— Нашу шахту не чіпатиму, тату!

Він сумно посміхнувся:

— Ну, що мені робити з таким шибеником?

Ми помирилися.

Поїзд запізнювався, і нам довелося чекати довго. І ось там, на станції, батько й розповів історію, яка глибоко запала мені в душу.

На невеликій шахті “Олександрівка”, де мій батько колись давно працював коногоном, трапився нещасний випадок: у штрек прорвалась вода. Кілька чоловік загинуло при цьому, а роботу довелося припинити. Коли ж встановили потужні насоси та стали викачувати воду, на ній помітили масні райдужні плями, схожі на нафтові.

Шахтне начальство заметушилось: в тій місцевості нафти й близько не було. Невже нове родовище?

Негайно запросили геологів, почали розвідкові роботи — без будь-якого наслідку. А лабораторні дослідження показували: у викачаній з шахти воді міститься певна кількість нафти, — правда, низькоякісної. Ще дивнішим було те, що нафта, здавалось, просочує вугілля й породу: у лавах стало працювати значно важче, звідкись увесь час виділявся смердючий газ. Такий же запах почав з’являтись і у вуглесховищах.

Саме тоді й поповзла чутка, ніби виробіток наблизився до так званого “гиблого місця”, і добра тепер не чекати. Справді: від невідомого газу незабаром отруїлося кілька чоловік, а вугілля — і без того низькоякісне — почало псуватися просто на очах. Свіжовідрубана брила за три—чотири дні ставала крихкою, ніздрюватою, мов губка, і масною. Під нею збиралось озерце рідини, схожої на нафту.

Отут би й дослідити незвичайне явище. Але хто цим тоді цікавився? Нез’ясовне в ті часи тільки лякало неграмотних шахтарів. А начальству було байдуже, як і коли створюється нафта, — їм хотілося мати готове родовище, та й годі. І тільки дід мого батька — старий досвідчений шахтар, — кинув короткий присуд: “Вугілля захворіло!”, та й подався зі своєю родиною геть на іншу шахту.

“Вугілля захворіло!” — як часто я згадував ці слова мого пращура!

Вступаючи до інституту, я мав стати фахівцем підземної газифікації. Але тут переді мною виникло прекрасне завдання: дослідити, чи немає часом і справді бактерій, здатних перетворювати вугілля на нафту?

У цій думці нічого неприродного не було. Існують же сіркобактерії, які, перероблюючи хімічні сполуки, виділяють чисту сірку? Адже це факт, що болотна залізна руда, яку використовували ще древньослов’янські металурги, виникла й виникає саме внаслідок безперервної діяльності незліченної кількості мікроскопічних залізобактерій. Є бактерії, що живуть у кип’ятку, і такі, для яких непотрібне повітря. Тисячі й тисячі видів мікробів є на Землі, а мікробіологи відкривають усе нові й нові.

Все це я знав з книжок. А от щодо бактерій, які могли б живитись вугіллям, — ніде нічого не читав.

Саме шукаючи відповідь на це питання у бібліотеці медичного інституту, я й познайомився з Анатолієм Вовчиком, — тоді ще студентом-медиком. Він зацікавився проблемою і запропонував свою допомогу.

Я не зношу медицини, і мене аж нудить від самого запаху йодоформу, але побачили б ви, з яким запалом я взявся за мікробіологію! Я визубрив найменування сотень видів мікроорганізмів, навчився готувати препарати, слухняно розтинав дохлих пацюків, прослухав спецкурс у медичному інституті і склав його моєму другові на трійку з плюсом. Я зробив усе, що міг.

І от після такої підготовки ми, два студенти, вирушили в експедицію, маючи два чемодани з посудом та хімікатами, поганенький мікроскоп і невичерпний запас юнацької енергії.

Перш за все ми подалися в Олександрівку. Але шахти там уже не було: вугілля вичерпалося і її затопило під час громадянської війни. Зате ми відшукали дідуся, який пам’ятав історію, що трапилась на шахті майже півстоліття тому. Він теж сказав: “Вугілля захворіло”.

Однак встановити наявність хвороби — замало. Треба відшукати ще й її збудника.

Оту “бацилу карбонату”, як я назвав вугільного мікроба ще задовго до його відкриття, ми шукали в Олександрівці аж два місяці — майже всі канікули!

Ми викопували з породи шматки вугілля, які лежали там десятиріччя, вивчали під мікроскопом, розтирали в порошок, додавали води та солей, жадібно зазираючи в пробірки, чи не з’являться часом масні плями на поверхні рідини… Ні, їх не було.

Ми пробували змінювати температуру й тиск, будували прилади надзвичайно оригінальні за ідеєю — та неймовірно незграбні на вигляд. Ці прилади старанно оббризкували нас кислотами і мастилом, ошпарювали парою, а подеколи навіть розривалися, але жодної краплини нафти нам не дали.