- Та нi, я... Нетреба, - розгубився Кирило Федотович. - Хотiв би з рукописом познайомитись...

Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упiймав її, торкнувся вусами пещених пальцiв, i нiздрi йому заповнив запах духiв та оселедця.

- Ну, то не треба, - вiдсмикнула руку Вiолетта Михайлiвна.

- Не гнiвайтесь, Вiолетто Михайлiвно, це моє прiзвище - Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.

- А-а... - здивувалась жiнка. Потiм обличчя її посвiтлiшало. - I треба ж - Нетреба...

- А ваше?

- Мiй покiйний чоловiк - Чаєцький.

- Чаєцький? Чув. Деякi працi читав. Не знав тiльки, що вiн... уже не живе.

- Його вбили оцi формули. - Вiолетта Михайлiвна кивнула па листки, якi тримав у руцi Кирило Федотович. - Глядiть, щоб i вас...

Кирило Федотович вибачливо усмiхнувся.

- Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Вiолетто Михайлiвно, i якщо ви дозволите... Не подумайте, що я посмiв би привласнити авторство... Якщо вдасться пiдготувати публiкацiю, то тiльки пiд його iменем.

- Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик... - Вiолетта Михайлiвна розкрила сумку, вийняла тi два аркушi, якими обгорнула оселедцi, i вiддала їх старому вченому. - А решту... Запишiть телефон, домовимось.

Вечорiло, густi каштани струмували на Хрещатик сутiнки, проте лiхтарi ще не свiтились. Кирило Федотович повертався додому в станi тiєї душевної рiвноваги, коли радiснi сподiвання хоч трiшечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимi, може, навiть без участi свого електронного помiчника.

II.

Кирило Федотович гадав, що його вiзит до Вiолетти Михайлiвни буде максимально коротким: вона вручить йому рукопис, вiн подякує та й пiде, заспiшить додому... Але Вiолетта Михайлiвна, впустивши його до тiсного темного коридорчика, махнула рукою в бiк розчинених дверей:

- Прошу, заходьте. Сiдайте, я зараз.

Кирило Федотович сiв у низеньке крiсло бiля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухнi долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцiннi хвилини, йому нетерпiлось побачити рукопис - аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарештi з'явилась, несучи перед себе срiбну тацю, на якiй стояли пузата кавоварка, блюдечка i чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, масляниця, тарiлочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Вiолетта Михайлiвна сказала:

- Прошу, частуйтесь. - Сiла в крiсло навпроти. - Може, зробити бутерброди з ковбасою?

- Дякую, - знiяковiв Кирило Федотович, - взагалi, навiщо турбуватись, я ж на хвилиночку...

- То, може, з сиром?

- Дякую, дякую.

- Ну, то пийте каву.

- Менi й кава, знаєте, не дуже... Та раз ви вже потрудились, чашечку вип'ю.

- Може, з коньячком?

- Нi, нi, не вживаю, - замотав головою Кирило Федотович, - я перенiс такий iнфаркт... маю електронного стимулятора серця. Живу з плутонiєм...

- Тобто?

- Ну... є такий iзотоп iз слабеньким гамма-випромiнюванням. Джерело енергiї для стимулятора.

Вiолетта Михайлiвна трохи вiдсунулась вiд столика.

- Та не бiйтесь, це не той плутонiй, яким була начинена бомба, скинута на японське мiсто Нагасакi. То плутонiй-239, а в мене трiшечки плутонiя-238.

Вiолетта Михайлiвна здивовано вiдвела голову:

- Тiльки подумати! I як ви почуваєтесь?

- Ось уже третiй рiк, i - нiчого, добре. Рiдко й згадую про нього, це от до слова прийшлось.

- Мабуть, перевантажувались, - зiтхнула Вiолетта Михайлiвна. - Отак i мiй... Цiлими ночами просиджував за столом. А нащо?

Вона i дивувалась, i обурювалась: навiщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на роботi, коли за це зарплату дають,- тодi iнша справа. А то ж так, стукнуло чоловiковi в голову - вiн i почав горбитись за столом цiлими ночами, недосипати, недоїдати та все списувати папiр якимись закарлюками...

- Та ще до одруження вiн любив науку бiльше, анiж мене, - скаржилась Вiолетта Михайлiвна. - Повiрите, приходив на побачення о шостiй годинi... ранку! Так, так, було, мама будить мене: "Вставай, жених прийшов!" Отак ми й зустрiчалися щоранку. Вечори вiн вiддавав науцi... Чокнутий, їй-богу!

Кирило Федотович попивав каву, iронiчно посмiхаючись на її фiлiппiки, та зрештою не витримав:

- Це, знаєте, Вiолетто Михайлiвно, як дивитися на життя i науку... Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової iстини, а не саме iснування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпкого яблука з вершини дерева пiзнання...

- От вiн i подерся вгору та й упав, - аж нiби зловтiшно зiтхнула вдова.

- А монографiя лишилась, - схитнув головою Кирило Федотович. - Не пустоцвiтом був чоловiк.

- Та лишилась, подивiться, якщо вас цiкавить.

Вiолетта Михайлiвна, похитуючи стегнами, пiшла до кухнi й принесла густо списанi математичними символами аркушi. Простягнула Кириловi Федотовичу:

- Ось, маєте. Кiлькох не вистачає, але то дрiбниця.

В Кирила Федотовича аж руки затремтiли, коли вiн брав папери. Вiдсунув чашечку з недопитою кавою i почав переглядати працю Чаєцького.

- Гм... так... - бубонiв, нахмурюючи брови. - Саме те, що й менi не давало спокою. - Велике об'єднання...

- Вам долити? - Вiолетта Михайлiвна торкнула кавницю.

- Нi, нi, дякую. Тут, кажу, Велике об'єднання!

- Що? - Господарка заклiпала чорними вiями.

- Вiн розробляв теорiю єдиного поля, об'єднував тi сили, на яких, власне, тримається Всесвiт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодiй... Кириловi Федотовичу пересохло в горлi, i вiн кашлянув.

- Я вам пораджу пити талу воду, - сказала Вiолетта Михайлiвна. Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тодi вiдтане, до кiмнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхiв.

Кирило Федотович хмикнув i провадив далi:

- Залишається прилучити до цiєї схеми гравiтацiю, i всi фiзичнi процеси вiд мiкросвiту до макрокосму знайдуть висвiтлення в єдинiй теорiї... - В його очах, до цього сiрих i невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенiв по-молодечому. - Велике об'єднання! Уявляєте? Та нi, це навiть уявити важко!

- До речi, тала вода корисна i для шлунково-кишкового тракту. Вiолетта Михайлiвна трохи надпила кави i надкусила печива. - Та мiй, було, не хотiв i слухати.

- Не судiть його строго, чоловiк був зайнятий зовсiм iншим, - обiзвався Кирило Федотович, не вiдриваючи очей вiд рукопису. - Завершити фундаментальну теорiю...

- Якби ви бачили, як округлилися йому очi, коли я запропонувала перейти на сироїжну дiєту. Ну, там сира морква, картопля, м'ясо...

- Тут головне: чи вiн завершив? Чи встиг поставити останню крапку?

- Або, скажiмо, безсольова дiєта. Сiль - це ж отрута для органiзму... А вiн, було, як не пiдсолить, то й не з'їсть.

Раптом Кирило Федотович болiсно, з придихом, зойкнув, наче його штрикнули ножем пiд самiсiньке серце.

- Н-нi... Нема... Саме того аркуша, де вивершується формула, i нема! Прошу вас, Вiолетто Михайлiвно, подивiться там, пошукайте... Може, випадково... Сьома сторiнка.

Жiнка, знизавши плечима, неквапом пiшла до кухнi. Кирило Федотович сiпнувся вслiд, але примусив себе знову сiсти, зрештою, вiн у чужiй квартирi. Господарка повернулася з порожнiми руками.

- Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, i без цього квартира захаращена.

- А може... чернетки де-небудь?.. - з надiєю в голосi спитав гiсть.

Повнi, але вже прив'ялi губи їй скривилися:

- Та що ви, тримала б я ще якiсь чернетки!

- Ну, знаєте, як буває, - можливо, десь засунулось... - не втрачав надiї Кирило Федотович. - Подивiться ще, будь ласка.

- Не вiрите? То давайте вдвох подивимось.

Пошуки, звичайно, нiчого не дали. Вiолетта Михайлiвна чоловiкових паперiв не зберiгала, письмовий стiл уже стояв у кутку на лоджiї i був забитий старим взуттям. Жодного папiрця!

- А нащо захаращувати квартиру? - обiперлася руками в боки Вiолетта Михайлiвна. - Я люблю акуратнiсть, а всяка макулатура...