— А в чому полягатиме допомога?

Восьминіг звівся на щупальця, втупив очі у Валерія, і той чомусь згадав уривки з книг про Океан. Перед очима затанцювали рядки цифр. Він пригадав, що маса живого населення Океану складає двадцять мільярдів тонн, а добувається в усьому світі мізерна частка: п’ятдесят мільйонів тонн риби, кілька мільйонів тонн водоростей, приблизно півтора мільйони тонн молюсків…

“Людей чекає великий штурм Океану, — думав Валерій. — І тут нам допоможуть восьминоги. Вони стануть друзями людини, тим, чим на суходолі колись були собаки. Восьминоги — морські собаки… Восьминоги — друзі людини…”

Голову стис крицевий обруч, цифри стрибали дедалі швидше. Десь у глибині мозку, в тайниках пам’яті, тривожно свистіли дельфіни.

— Іди! — наказав восьминогові Косинчук. Його голос дзвенів незвично, здавалося, голосові зв’язки напнуті, мов струни.

Грюкнувши, зачинив двері за восьминогом. По чолу стікали краплі поту. Напевне, те, що пережив щойно Валерій, зачепило і Євга.

— Восьминоги допоможуть нам освоїти Океан, — хрипко промовив Валерій.

— Побачимо, — буркнув Косинчук.

Підійшовши до магнітофона, увімкнув його. Почувся шелест — перемотувалася плівка. Обличчя іхтіолога було напружене. Він запитав Валерія:

— У морі тобі не здавалося, ніби чуєш слова восьминога?

— Чому ти питаєш?

— Відповідай, будь ласка, потім поясню.

— Мені здалося, що він говорив “ні…”

— “Ні. Нікого немає. Пішли…” Так?

— Значить, і ти чув?

— Чув, — відповів Косинчук. — Зараз ми перевіримо, чи не була це галюцинація.

— Але як?

Євгова увага зосередилася на магнітофоні. Коли б дружина Є. Косинчука, рідна тітка Євга, побачила свого небожа в цю хвилину, то сказала б, що він викапаний Євген Панкратович за молодих років.

Магнітофон перестав шипіти, почувся голос Валерія. Він запитав: “Це ти, Мудрець?” Зараз мусила бути відповідь восьминога. — “Так”. Але замість цього слова почувся звук, схожий на оклик “А!”… “Ти хочеш бути разом з нами?” — У відповідь той же невиразний придиховий звук.

Валерій подумав:

“Звичайно, це найкращий спосіб перевірки. Апарат не піддається галюцинаціям. Як же це я, осел, не додумався?”

З плівки звучав його власний голос: “Стій!.. Ти пам’ятаєш, хто жив у басейні до тебе?.. А для тебе немає небезпеки там жити?..”

“Спрут відповів: “Ні”, — згадав Валерій і саме цього слова чекав.

Але замість відповіді восьминога звучало лише шарудіння плівки.

Знову голос людини, голос його, Валерія: “Там тепер взагалі ніщо не загрожує? І дельфіни могли б там жити?” Потому мав би прозвучати словесний потік — відповідь восьминога. Але замість того — знову безмовне шелестіння плівки…

— А де ваші касети? — запитав Євг.

Валерій кинувся до секретера. Він ніяк не міг згадати, куди Людмила поклала касети з плівкою. Тоді було не до них. А втім, здається, вона шукала їх, коли Славко з Олегом приплив на батискафі, але так і не знайшла.

Валерій перекладав десятки непотрібних зараз речей, доки не наткнувся на одну касету. Зітхнув полегшено, ніби вже знайшов відгадку. Простягнув іхтіологові, і той вставив її в магнітофон.

Почувся шум, голос Валерія: “Тут багато таких восьминогів, як ти?” Пауза: “А де ви ще живете? Є такі місця?” Пауза. Голос Валерія і далі запитував через короткі паузи там, де мали бути відповіді.

— Як бачиш, він не говорив з тобою, але ти чув його відповіді, — сказав Євг. — І ти, і Людмила. Він і не міг говорити, не маючи органів мови. Те, що відбувалося, схоже на телепатію…

— Напевно, таким чином він вивчав нашу мову. Слухав і зазирав у наші голови, зазирав і порівнював. Якщо він справді володіє такими здібностями, то це саме та тварина, яка потрібна нам для освоєння Океану. Адже з таким восьминогом можна перемовлятися під водою без ультразвукового апарата, до того ж, на великих відстанях.

— Правильно, — сказав Косинчук. — Але тварина з такими здібностями — це вже не тварина. Чи захоче вона служити нам?

— Якщо вірити спрутові, то захоче. Ось тільки чи надовго?

Євг опустив голову, наморщив лоба, потираючи пальцями скроні. Подумав уголос:

— Я мушу побачити його побратимів. Вивчити їх. Тоді я зможу відповісти на це запитання, а від нього так багато залежить!..

Косинчук почав уперто шукати поселення восьминогів. Він плавав сам, а Валерій залишався з Мудрецем, розпитував його про звички риб і молюсків, про течії, рельєф морського дна. Інколи відповіді спрута були чіткі, ясні, подеколи ж такі заплутані, що нічого не можна було добрати. До того ж восьминіг усе частіше сам задавав запитання або відповідав запитанням на запитання.

Валерій ще і ще повертався до того, що його найбільше непокоїло. Він примушував спрута згадувати Людмилу Миколаївну і переконувався, що той знає минуле.

“І все ж він чимось не схожий на Мудреця, — думав Валерій. — Хіба міг за короткий час Мудрець так змінитися? Це обважніле тіло і бородавки на щупальцях… Але, можливо, для восьминога така зміна природна? Наприклад, у якийсь певний період життя?”

Його руки торкнулося холодне слизьке щупальце — октопус нагадував про себе. Валерій відсмикнув руку, опекла думка:

“Я занадто відкрито думаю. Тепер він знає про мою підозру!”

Подивився у восьминогові очі, зустрів упертий совиний погляд. Знову заболіла голова, з’явилася гнітюча важкість.

“Можливо, причиною цьому є теж октопус, його спосіб спілкування? Чи своєрідний гіпноз…”

Нитка думки обірвалася, ніби хтось її обрізав ножицями. За мить Валерій уже не міг згадати, про що думав. Він напружив волю, намагаючись зосередитися. Але й це не допомогло. І тут вирішив спробувати те, чого досі не пробував. Дивлячись кудись убік, по-думки запитав восьминога: “Ти пам’ятаєш тих двох хвостатих риб, які жили в басейні до тебе?”

Щоб не промовити жодного слова, Валерій для більшої певності міцно затулив собі рота долонею.

Восьминіг змінив сірий колір на рожевий і почав червоніти.

“Випадково він зараз змінює колір чи це ознака хвилювання?”

Почулася відповідь:

“Пам’ятаю. Хвостаті, але не риби. Дельфіни”.

“Вони любили нас, — думав Валерій, забувши на мить про восьминога. — Вони любили нас і загинули, втягнуті в наші справи. Що відчували вони, бідні, в останні хвилини?”

Нараз почув холодні, як щупальця, слова відповіді:

“Вони любили рибу і любили себе. Вони вважали вас схожими на себе. Вони любили рибу”.

З якоюсь лютою роздратованістю Валерій подивився на свого незвичайного співбесідника. Його пальці стиснулися в кулаки. Він закричав:

— Де вони тепер? Що з ними сталося?

“Вони були. Їх нема. Зовсім нема”.

“Ось я й одержав зразу дві відповіді, — подумав Валерій. — По-перше, він чує мої слова навіть тоді, коли я їх не вимовляю. По-друге, він пам’ятає про дельфінів, але думає про них не моїми словами. Це можна було б вважати вичерпною відповіддю, і все-таки я не можу позбутися підозри. Чому?..”

Він запитав, вичавлюючи із себе кожне слово:

— Ти пам’ятаєш, як їх звали? Як вони загинули? Хто перший, хто другий?

“Пілот, Актриса. Перша загинула Актриса. Другий — Пілот, самець. Вони вже не повернуться. Але тепер ви маєте мене. Ви маєте мене…”

Валерій думав:

“Так, так, восьминоги важливіші для нас, ніж дельфіни. Вони розумніші, відданіші. Це найважливіша думка, яку треба запам’ятати”.

Йому здалося, що колись він уже думав точнісінько так, такими ж словами, та не міг згадати — коли. І раптом чомусь вирішив розповісти спрутові про проблеми освоєння Океану. В пам’яті, як на табло, знову спалахували слова і цифри, які він бачив у різних книгах. Він думав:

“Нам треба по-справжньому приручити Океан, щоб прогодувати всіх людей. Поки що в нашому меню продукти морів не займають і одного відсотка. Але вже й зараз дослідження Світового Океану проводяться так само швидко, як дослідження космосу, ї мають не менше значення. І все ж ми не досяг-ли тут справжніх успіхів. Ми просто збираємо те, що дарує нам море. І наше полювання — це теж збирання дарів, нерозумне збирання, бажання взяти більше, ніж нам хочуть подарувати. Але щоб узяти більше, не досить бажання взяти. Нам нічого не дістанеться задарма. І хочемо того чи не хочемо, ми платимо за все, що беремо у природи. Плата ж завжди більша, ніж те, що берем. Мудрець, ти зрозумів мене?”