Людмила Миколаївна і Валерій убили чимало часу, щоб зручно влаштуватися в “дзвоні”. Треба було так розмістити апаратуру, щоб вона займала якомога менше місця, але щоб доступ до всіх приладів був зручний. Багато клопоту завдавали меблі. Валерій дивувався, що замість легеньких складаних стільців тут були пластмасові крісла із справжніми дерев’яними бильцями. Виявилося, що це не жіночі примхи. Такі крісла запропонували для підводного будинку спеціалісти-пси-хологи. Вони вважали, що серед таких речей людині буде затишніше і, що найголовніше, почуватиметься вона не такою відірваною від світу. Форму крісел при бажанні можна було змінювати. Такі само були і відкидні ліжка.

Салон трубою-коридором сполучався із закритим басейном — дельфінарієм. Люди часто відвідували тварин.

— Потерпіть, малюки, скоро випущу, — лагідно умовляла дельфінів Людмила Миколаївна.

— Скоро, скоро, — тріскотіла Актриса.

— Скоро, скоро? — запитував Пілот і, молотячи хвостом, ставав свічкою у воді.

Кілька разів до підводного будиночка підпливали восьминоги, роздивлялися людей, водили щупальцями по пластмасі і зникали в мороці.

Людмила Миколаївна дуже зацікавилася восьминогами. Вона розповіла Валеріеві, що взагалі октопуси легко піддаються дресируванню, і запропонувала:

— Давайте перевіримо на цих. Тільки спочатку нам доведеться наловити крабів.

Здібності восьминогів перевершили всі сподівання. Після кількох сеансів молюски несхибно впізнавали геометричні фігури. Варто було їм показати квадрат, як вони прожогом кидалися до вікна, щоб одержати їжу. Ромб означав, що зараз увімкнуть потужний прожектор, і восьминоги поспішали втекти.

Одначе восьминогам дресирування було не дуже до вподоби. Виконавши кілька вправ, вони пливли геть.

— А що, мабуть, варто серйозно взятися за них, — мовила жінка. — Для початку спіймаємо одного.

Вони разом приготували акваріум, забезпечили постійну подачу свіжої води до нього, Валерій зголосився здійснити операцію, жартома закодовану ним “НК”, що означало нова квартира. Він зателефонував Славкові й попрохав спустити у вантажному контейнері кілька порожніх бочок і густу сітку. Коли контейнер одержали, Валерій одягнув водолазний костюм і розставив бочки навколо “дзвона”.

Чекати довелося довго. Спрути чомусь не хотіли оселятися в бочках, хоча всі книжки — і спеціальні, і популярні — в один голос стверджували, що варто восьминогові побачити порожню посудину, як він щодуху поспішить до неї. Минуло понад двадцять годин, коли один спрут, нарешті, зацікавився бочкою. Він ретельно дослідив її, потім підплив до “дзвона” і почав обмацувати пластмасу, ніби порівнюючи її на дотик з матеріалом бочки.

Людмила Миколаївна, захоплено стежачи за ним, мовила:

— Він діє так, ніби у нього є розум. Валерій пригадав Славкове визначення “Октопус сапієнс” і усміхнувся.

Восьминіг так і не поліз у бочку. Але людям допомогла випадковість, принаймні тоді їм здавалося, що то була випадковість. Спрут виявився одним із давніх знайомих, і, коли Людмила Миколаївна взяла в руки квадрат, він подумав, що зараз будуть його годувати. Підплив до віконця шлюз-камери. Але щоб почастувати його через віконце, треба було спочатку відрегулювати тиск повітря в камері, аби він зрівнявся з тиском води за стінами “дзвона”, і послідовно увімкнути магнітні механізми.

Раніше все це робилося поступово, але зараз Людмила Миколаївна трішки поквапилася відкрити шлюз-камеру. Цього було досить, щоб струмінь морської води ринув у повітряний відсік, втягнувши туди й восьминога. Запрацювала автоматична система безпеки, відсік блокувався, і восьминіг опинився в полоні. Але, на диво, він не настовбурчувався загрозливо, не роздувався, намагаючись набити собі ціну, і не, клацав дзьобом. Він був майже спокійний.

Довелося витратити чимало зусиль, щоб перенести полоненого в акваріум. Хоча восьминіг і не чинив опору, не був занадто великий — мав усього два з половиною метри в діаметрі, зате важив кілограмів з шістдесят. Такі ж за розміром восьминоги Дофлейна мають вагу двадцять-двадцять п’ять кілограмів, до того ж щупальця їхні товщі. Бранець був мускулистий, як усі октопуси, але майже не мав звичайних для них бородавок. Його очі весь час дивилися кудись униз, щупальця перепліталися, і в такі хвилини він нагадував Людмилі Миколаївні східну статуетку мудрого багаторукого бога. Це й спричинило вибір ім’я для бранця. Його назвали Мудрецем.

Вражала шкіра восьминога — досить пружна, схожа на шкіру дельфінів, тільки слизу на ній було більше.

— Ніколи не чула про ці створіння, — сказала дресирувальниця.

— Може, й справді, це новий вид? — обізвався Валерій, намагаючись не виказати радісного передчуття.

Бранець виправдав своє імя: відразу призвичаївся до нових умов. Непохибно реагував на фігури “азбуки” восьминогів і з задоволенням грав у м’яча. Він добре запам’ятовував предмети і завжди, коли його просили подати палицю, — подавав палицю, просили пластмасовий кораблик — подавав його.

З акваріума Мудреця випускали ненадовго, боялися, що він пошкодить апаратуру. Валерій навчив його приносити черевики, спорядження, одяг. Та, як не дивно, Мудрець відмовлявся брати “плату” за послуги і, коли йому простягали краба, демонстративно відвертався.

— Гордий, — казав Валерій.

— Можна було б сказати “гордий, як дельфін”, якби в цьому він не перевершував їх, — зізнавалася Людмила Миколаївна. — А взагалі, люди не вірять, що у тварин є своя гордість і її хоч зрідка треба щадити. Дресирувальники це добре знають. Грубе “натаскування” може зламати гордість тварини, і тоді сильний і красивий звір перетворюється на бездарне тупе створіння, нічого не варте. Особливо вразливі дельфіни. А ми ж за їхньою допомогою хочемо освоювати та обживати океани! Може, дельфін так само йтиме завжди поперед нас, ризикуючи життям, розвідуватиме нові стежки, охоронятиме свого господаря, як це робить собака на суходолі.

— А Мудреця і його родичів нащо кривдите? — кивнув на восьминога Валерій. — Може, це ще один, морський, собака.

Він зустрівся з Мудрецем очима і замовк. Йому здалося, що в очах тварини світилася ненависть. Ніби восьмирукий бранець прислухався до їхньої розмови і чомусь не схвалював її. Валерій ще раз зиркнув на Мудреця, але на цей раз той навіть не дивився у його бік.

“Здалося”, — подумав Валерій.

Людмила Миколаївна почала випускати дельфінів у море. Вони петляли поблизу “дзвона” і, як вважали обоє — і вона, і Валерій, — залюбки поверталися в басейн.

— Не розумію, що з ними скоїлося. Таке враження, ніби бояться моря, — дивувалася жінка.

Вона спробувала поговорити з ними.

— Ви погано себе почуваєте в морі? Щось болить? — питала.

— Ні, — відповів Пілот.

— Акули?

— Ні.

— Інші тварини?

— Ні, — поспішала відповісти Актриса, не наю.

— Не наю, — просвистів Пілот. Звук “з” ніяк не давався дельфінам, тому деякі слова вони вимовляли по-дитячому, і це зворушувало.

— Ні, чи не знаєш?

— Не наю.

Вона поставила ще кілька десятків запитань, але так нічого й не добилася.

Людмила Миколаївна вирішила, що причина такої поведінки дельфінів криється у якійсь зміні стосунків між ними. Може, причиною цьому навіть сварка. В кожному разі краще не посилати тварин у такому стані на розвідку в ущелину. Доведеться зачекати, поки зміниться їхній настрій.

Валерій охоче допомагав годувати тварин. Це розважало в умовах підводного життя. Коли він уперше приніс рибу, то зразу випустив усю в басейн. Невеличкі рибинки не кинулися врозтіч, а з’юрмилися і плавали по колу одна за одною. Пілот негайно підплив до них і завмер з роззявленою пащею, наче зачарований.

— Треба кидати рибу по одній. А то він, бачите, не наважується розімкнути коло, — засміялася Людмила Миколаївна.

— Не визначить, з якої почати? — усміхнувся Валерій.