Сталося це тоді, коли женився сотниченко Щербина. Стояла золота осінь, повітря тремтіло неспокійною теплотою, душа розкривалася широко й щиро. Я тоді забув навіть про писарські обов'язки в сотенній канцелярії, окрім того, дивні почуття заволоділи мною; мабуть, у кожного таке буває в молодості. Здавалося, чи сон такий наснився, а чи привиділося: щось мене незабаром стурбує, хтось біля мене крутиться, стежить за мною, щось мені має статися. Дурне це було почуття, бо всі веселі навколо ходили і, хоч як я придивлявся, ніхто за мною не стежив. Дурне це було передчуття й нерозумне, бо все містечко в рух прийшло від сподіванки бучного весілля. Отож я відганяв такі думки: на війну не заходило, хоч це чи ж можна вгадати, зважаючи на постійну колотнечу з турками; зрештою, мій батько, сотенний писар, міг би подбати, щоб наді мною великої загрози не нависало. Отож я міг би вільно дихати, гуляти з парубками, загравати до дівчат — все, чого прагне молода нерозтрачена душа. Тим більше що назрівала неабияка розважка — женився сотниченко Щербина. Мене запрошено у дружки, тож чи треба гризтися тим, чого немає?…

(Пізніше я про це згадував часто: шелестів дощ, хиталися корони дерев, земля була мокра й пахла цвіллю, я тулився до неї, врившись у листя, в голові стояв дивний біль, а може, гучала висока нота — наче заспівав церковний співак, затягнув і забув спинитися. Але це сталося потім, про це рано розказувати, треба повернути отой теплий настрій бабиного літа.)

Мене забрав із хати сотниченко, було нас тоді семеро, сіли ми за стола, і сотниченко налив нам горілки. Ми випили, по-молодецькому заспівали парубочої, а тоді рушили до молодої. Весільна мати вже зібрала бабів і почала бгати коровай. Баби також співали, тоді співало, здавалося нам, усе сотенне містечко. Я знав: виймати коровай випаде мені, і від того радісно завмирало серце. Відчував хвилювання й піднесення, хотів забути дурні передчуття — гульнути мені запраглося!

Став біля печі й сказав урочисто:

— Старосто, пані підстаросто! Всі в хаті радісно відгукнулися:

— А ми раді слухать!

— Благословіть коровай з печі виймать! Благословіте другий раз і третій раз коровай з печі виймать!

Всі відповіли хором:

— Бог благословить усі три рази!

Я нахилився до печі: запахло печеним тістом, попелом, знайомим духом пічного жерла; мені раптом здалося, що там у глибині пробігло кілька вогників, як золоті змійки, — на мить скувала мене дивна знесила. Але тільки на мить, я потяг до себе лопату і вийняв солодке випечене тісто, що дихнуло мені у вічі як живе. Це повернуло мені урочистий настрій і добрий гумор, я вигукнув якийсь жарт, на який усі в хаті засміялися, сміявся й коровай, якого я поважно, не кваплячись, поклав на стіл.

Ми співали всі семеро, йдучи вулицею, а за нами бігли діти, вітали нас люди, яких зустрічали, ми вітали і їх. Я зирнув у небо, святочне й погоже, сонце золотим клубком стояло над старезною липою, пливло павутиння, листя шаруділо в ногах. Я раптом подумав: чи не дурю сам себе? Що воно, оте чавке на серці, що мене турбує й непокоїть? Я подумав: не минає воно, чудне запаморочення, а від чого воно й чому? Заспівав голосніше й хотів забутися про все, хотів гулянки чесної і свята радісного. Саме в цей час ми й зайшли до двору молодої.

Нас зустрів її батько, посадовив за стола, і ми знову по-молодецькому випили. Відбули обід, гомоніли, сміялися й жартували. Молода цвіла: ніколи не була ще така гарна, а я знав її від дитинства. Можливо, був надмір збуджений, бо те, про що натякаю, не переставало потай мене турбувати — не хотів я віддаватися темному настрою.

(Пізніше я багато про це думав. Темно хиталися перед очима гілки, довкола німо витиналися голі дерева, оксамитні стовбури, кора в дощових сутінках оживає, я відчував, як дихають сосни, як чеше хмари гілля, ніби гребінець, дере й розчісує сірі шматки вовни, готуючи пряжу, вичісує дрібні краплі, і ті сиплються на принишклу осінню землю.)

— Просили батько й мати, і я прошу — приходьте, дядьку, на весілля!

Мені стоїть у вухах дзвінкий, щасливий голос сотниченка. Був він парубок доладний, хіба що пихатий, але я не мав до нього ні заздрості, ні урази, бо й не смів їх мати. Але коли в людини дивно сплітається весільне піднесення й тривожний біль, чи ж може вона щиро веселитися?

Кілька років тому я покинув клас філософії в Київській академії, ще не вивітрився з мене спудейський дух, отож, парубкуючи, тут, у рідному містечку, я викидав із приятелями не одну кумедну штуку: бувало, й воза затягнемо на клуню й ворота знімемо і поставимо серед майдану. Не хотіли ми жити нудно, душа волі прагла й розваг. Що там мудрість світова, коли в тілі кров грає, що там розважність, коли вуста не можуть утримати усміху, отож і дивувався я: не можу до ладу віддатися радощам.

(«Дитячі пустощі, — думав я пізніше, вгортаючись у листя, бо допікала мені мокра земля й негода, — так само перехідні, як і юначі бешкети. Все це до часу, а тоді серйозний робишся, поважний, а часом і смутний». Дощ сипав, як пісок, пахло корінням та листям, земля дихала, а коли так, затишку хотілося. «Смуток мій прийшов, — думав я, — від якого й до розпачу близько!»)

Вечеряючи у суботу ввечері, ми також співали. Біля хати грали музики: скрипка, цимбали й бубонець; ми випивали, хміль плутав наші мислі та язики. Було тепло, як улітку; я дивився поверх голови нареченого — там далі вулиця слалася і на ній було повно людей: одні стояли в кружку, а інші йшли. Діти у гру якусь гралися, кричали, наче галченята, — всі ошатно вдягнені, і ні в кого не скимліла знічено душа. Всі усміхнені і спокійні, так дивно, так задоволено спокійні — невже тільки одного мене гризла в той день стума?

(«Так, — гадав я пізніше, дихаючи розтуленим ротом, приплющувався, щоб зберегти тепло, і уривки думок пливли, як кольорові спалахи. Так, це тільки для мене настав час випробування, для мене, котрий ще недавно жив, як бездумний гульвіса». Тіло моє дубло й трусилося: нелегко було звикнути спати на голій, холодній землі).