П'ять хвилин – на душ. Десять – на легкий макіяж. Ще п'ять – на склянку теплого молока з аспірином. До офісу на своєму новому «Пежо» вона добереться хвилин за десять… Аби тільки швиденько розібратися з представниками влади…

Одягши свій найкращий костюм, Дана закинула в сумку ключі від машини й швиденько збігла вниз сходами – ліфтом вона ніколи не користувалася.

В офісі її зустріла стурбована Марина. «Усе нормальної» – кинула їй Дана В'ячеславівна й увійшла до просторої кімнати, де на неї вже півгодини чекав слідчий.

– У мене вільні лише півгодини, – повідомила вона з порога представникові влади, який одразу ж звівся їй назустріч. – То ж, будь ласка, давайте говорити предметно.

«Сувора жіночка, – подумав той. – Краще б цю справу доручили Лошкарьову… Він добре вміє розбиратися з цими багатими суками…» Але Лошкарьов перебував у законній відпустці, й «містер Марпл» (так у відділку називали слідчого Романа Олексійовича Марченко), тяжко зітхнувши, приступив до свої обов'язків:

– Сьогодні вночі було вбито вашого… м-м-м… співробітника… чи як вони у вас там називаються?… При ньому було знайдено ось цю візитівку на ім'я Олексія Підлужного з координатами вашого офісу. Чи працював у вас такий?

– Так. Мені дуже шкода. То був хороший і дуже старанний хлопець.

«Уявляю собі, як він старався…» – подумав Роман Олексійович й не міг втримати посмішки.

– Так-так, – знизала плечима Дана. – Дуже порядний і старанний робітник. Мені дуже прикро, що так трапилося. Не уявляю, чому він загинув. Можливо, на нього напали грабіжники, адже наші хлопці завжди гарно й дорого одягаються… Й, певно, мають при собі гроші…

– Факт пограбування не підтверджений. Одяг, гаманець з грошима та навіть два золоті персні були при ньому. Але є одна деталь, яка дає підстави вважати, що, можливо, вбивство вчинила людина психічно хвора. До речі, скажіть, яка зачіска була у небіжчика?

– Я не повинна пам'ятати, з якими зачісками ходять наші хлопці, – це їхня особиста справа… Взагалі ми намагаємося підбирати свій контингент за певним стандартом: хлопець має бути охайним. Здається, в Олексія було довге світле волосся, зібране на потилиці у пучечок. Це має якесь значення?

– Має. Адже голова трупа… вибачте, була майже поголеною…

– О, Господи! – вирвалося в Дани, й цей вигук надав слідчому впевненості!. Він зрозумів, що перед ним – звичайна жінка, а не холоднокровна механічна лялька.

– Причому, – продовжував він, – експертизою встановлено, що волосся зрізане ножицями одразу після вбивства.

– Не уявляю, чим я можу вам допомогти?

– Поки тільки тим, що дасте розпорядження видати мені всі особові справи ваших співробітників. А також – координати усіх ваших замовниць. Це моє особисте прохання. Можливо, в місті починає діяти маньяк. А ваш, як ви кажете, «контингент» підпадає під особливу увагу.

– Це справа конфіденційна… Деякі хлопці не хочуть афішувати себе… А жінки – тим більше. Самі розумієте. Документація у мене в повному порядку. Ми не пов'язані з криміналом. І не надаємо секс-послуг. А також суворо зберігаємо таємницю замовлення.

– Я про це вже чув. Тому й прошу вас особисто про допомогу. Як мені повідомила ваша менеджер, небіжчик вчора ввечері супроводжував клієнтку. Мені треба поговорити з нею…

– Добре, – нарешті погодилася Дана В'ячеславівна. – Я дам таке розпорядження. Але дуже вас прошу, без потреби не вплутуйте нас у своє розслідування. Трапилося нещастя. Не думаю, що воно якось пов'язане з нашою діяльністю.

– Побачимо.

«Містер Марпл» підвівся зі свого стільця. Дана кинула оком на журнальний столик – слідчий добре пригостився бутербродами з ікрою, анчоусами та коньяком. «Це – добрий знак. Домовимося…» – подумала Дана.

Він повертався додому пізно ввечері. Десь знову загубилася парасолька й холодні краплі дощу стікали за комір. Це було неприємно. Неприємно було й повертатися додому – він знав, що його зустріне ґвалт, зітканий з різноманітних звуків, поєднання яких впливало на нього гірше, ніж моторошне дзижчання бормашини: телевізор, увімкнутий на повну гучність, радіо, що ніколи не вимикалося, шкварчання олії на пательні та безкінечний стукіт молотка у стіну (сусіди ось вже другий рік робили ремонт). Він знав, що Мірра лише на якусь мить відірветься від серіалу, аби швиденько покидати на стіл тарілку, виделку, хліб, огірки й жбурнути посередині цього натюрморту пательню зі шкварками. Він знав, що, не розбираючи смаку напхається цією невигадливою їжею, а вночі встане палити, притлумлюючи цигаркою постійний біль у шлунку… Так було щовечора. Ноги самі несли Романа Олексійовича Марченка до найближчої від його будинку забігайлівки. Там йому без зайвих слів (а часом – у безстроковий кредит) завжди наливали півсклянки горілки. І тоді повертатися додому було набагато веселіше…

…Телевізор, як завжди розривався чиїмись стражданнями: «Педро, Педро, ти все одно будешь моїм! – Я кохаю іншу! – Ти – негідник. Ти не знаєш страшної таємниці: вона – твоя дочка!!! – О, Боже мій! Як ти могла?…» Роман навшпиньки увійшов до кухні й схопив зі столу шкоринку хліба, аби забити запах горілки – Мірра цього не любила. В телевізорі залунала простенька мелодія – серія закінчилася. Мірра нарешті вийшла на кухню й прискіпливо оглянула чоловіка. «Якщо довго вдивлятись у прірву, помітиш, що прірва вдивляється в тебе…» – пронеслося в голові у Романа. Ця жінка колись і справді була для нього прірвою. Одружився він стрімголов, одразу ж після служби в армії. Мірра, волоока, з великим ротом й тонким білявим волоссям, здалася йому марсіанкою. Вона не дала йому й оком змигнути, як вони вже стояли перед опасистою тітонькою в загсі й до Романа ледь долинали слова про «ячейку общества». Тепер він не міг зрозуміти, як йому могли сподобатися її зовсім білі брови та вії, блідий великий рот та надто пухкенькі щічки.

– А ну дихни! – наказала Мірра, й він побачив перед своїм обличчям її ніздрі, які теж здалися йому прірвами, що здатні були всотати в себе його останню алкогольну радість.

– У мене був важкий день, люба! – зморщився Роман.