Попередній начальник оборони Західного узбережжя, бригадний генерал Джекоб Хорд, член правління концерну “Двадцяте століття”, порівняно довго — півтора року — тримався на цьому посту, незважаючи на свою очевидну нездатність і частенькі промахи його не під косили ні численні невдалі запуски супутників, ні скандальні торішні випробування нейтріум-гармати, після яких снаряди довго оберталися над Землею, аж поки їх не збили росіяни. Одначе, коли півроку тому дві російські автоматичні ракети одна за одною були послані на Місяць, генералом Хордом зацікавилась сенатська комісія, і його усунули.

“Так який же буде цей?” думав Вебстер. Поки що Рендольф Х’юз був відомий тим, що торік, коли в світі бушував скандал із снарядами з нейтріуму, він вимагав атомного нападу на Росію і Китай, “якщо хоч один снаряд упаде на американській території”. Чи не за це його й висунули на новий пост? “Хоча, — Вебстер посміхнувся, — така рішучість заслуговує підтримки…”

Гелікоптер гойднувся, і Вебстер на мить відчув у тілі нудотливу невагомість. “Знижується?” Він подивився у вікно. Машина вже летіла широкою ущелиною поміж гір; гудіння гвинта відбивалось від скель лунким рокотом.

Просто перед ними на заході здіймалася гора, яка відрізнялась від інших своїм розміром і формою. Мабуть, це був давно згаслий вулкан: буро-коричневий конус, оперезаний знизу низенькими гірськими соснами, стримів над скелями на сотні футів своєю пласкою вершиною. До цієї вершини, накручуючись на неї спіраллю, тяглося широке бетоноване шосе; сюди ж із ущелини дряпалися сталеві щогли підвісної дороги й лінія високовольтної передачі.

Гелікоптер наблизився до вершини гори. Стало видно, як на бетонованому майданчику забігали люди. Машина кілька секунд висіла в повітрі нерухомо, потім почала спускатися.

Генерал повільно вийшов з кабіни, розім’яв потерплі ноги й обернувся до команди солдатів, яка вишикувалась на майданчику. На нього дивилося кілька десятків очей з-під великих світлих касок; у декого з солдатів ще не зник з обличчя сонний вираз. Худорлявий, з вусиками і в насунутому на очі корковому шлемі офіцер стояв з правого боку, то грізно позираючи на свою команду, то боязко — на начальство. Після привітання генерал запитав:

— Що, хлопці, нудно вам тут? — Голос його лунав точнісінько так, як він і повинен лунати у старого прославленого в боях генерала, що по-простому розмовляє зі своїми солдатами. — Нічого, незабаром тут буде веселіше, повірте мені… — Потім обернувся до Вебстера: — То покажіть же мені ваш знаменитий “телескоп”.

Ця споруда й справді була схожа на павільйон телескопа: велика башта, метрів на тридцять у поперечнику, зводилася над вершиною гори круглим куполом. Стіни й купол були вкриті чорним металом, що якось дивно виблискував під сонячним промінням. Доки офіцер набирав код із літер електричного замка, Х’юз марно намагався подряпати метал на башті шматком кременю. Вебстер глузливо стежив за ним.

— Нейтріум? — спитав його генерал.

Вебстер кивнув головою.

— Це… атомна броня?

— Так. Розраховано на пряме попадання атомної бомби.

— Гм… — генерал скептично примружився. — Ви хочете сказати, що… побажали б бути в цій башті, коли б на неї скинули, скажімо, десятикілотонну плутонійову?

“Він, здається, мало що тямить”, подумав Вебстер і відповів:

— Принаймні, краще в ній, ніж біля неї… Та справа не в цьому: “телескоп” можна наводити й керувати ним на віддалі. А нейтріум-броня розрахована на те, щоб керування не вийшло з ладу після атомного вибуху над ковпаком.

— Ага! — Генерал хотів іще щось запитати, та саме в цю мить увімкнувся й завив у замку електромотор: баштові двері почали повільно розсуватися.

Всередині подібність башти до астрономічного павільйону зникла. Генерал і Вебстер стояли на краю величезного чорного диска, з середини якого вгору, до купола, стриміло трохи схилене двадцятип’ятиметрове дуло. Воно звужувалося в перспективі і трималося не тільки на цьому диску-лафеті: від стін і купола башти до нього сходилися тонкі чорні нитки; вони обплутували дуло, немов спиці велосипедного колеса.

Офіцер, поморочившись біля вмурованого у стіну щита, увімкнув освітлення. Але в башті, як і раніше, було похмуро; дуло, диск, нитки вилискували якимсь чорним світлом. Внизу, біля самої основи дула, неясно виднілися складні пристрої.

— Увімкніть тумблер — “щілину”, Стіннер, — кинув офіцерові Вебстер. Голос його прозвучав глухо й не відбився, як на це можна було сподіватися, луною від стін башти. — Там, знизу, ліворуч на щитку…

Знову приглушено загули електромотори, і в куполі з’явилася й повільно почала розширюватися смуга синього високогірного неба.

Генерал поглянув навкруги, побачив металеве сидіння біля кутомірного обладнання і важко опустився на нього. Потім звернувся до офіцера, який стояв віддалік:

— Ви вільні… е-е…

— Майор Стіннер, — підказав Вебстер.

— Так-так. Ви вільні, майоре.

Стіннер пішов. Генерал запалив цигарку, помовчав якийсь час, потім звів очі на Вебстера:

— Я вже чув про те, що сталося під час випробувань “телескопа”… Одначе мені хотілося б, щоб ви, докторе, виклали мені саму суть цієї, так би мовити, невдачі. Коротко, будь ласка.

Вебстера дратувало, що цей вискочка-генерал не по дбав навіть про те, щоб вони обидва сиділи й розмовляли як рівний з рівним. Проте, сісти більше було ніде, і він, щоб не стояти перед генералом в позі підлеглого, також закурив і почав ходити туди й сюди по диску. Голос його звучав сухо й гордовито:

— Суть нескладна: порочний сам принцип такої стрільби. Земля, знаєте, куляста, і траєкторія міжконтинентального снаряда повинна бути майже паралельною поверхні планети. Точкою влучання в цьому випадку є місце перетину двох майже паралельних кривих, що, як відомо з геометрії, є річ дуже непевна… — Він затягнувся димом, поглянув скоса на Х’юза: той кивав головою. — Отже, щоб поцілити в певне місце земної кулі, треба гранично точно розрахувати напрям і швидкість снаряда. Крім того, швидкість ця повинна бути близькою до критичної — сім і дев’ять десятих кілометра за секунду. Перейшовши її, тіло почне обертатися навколо планети невідомо який час…

Вебстер, здавалося, забув, що пояснює генералові. Він уже говорив голосно й жестикулював, ніби перед ним була аудиторія.

Х’юз ритмічно кивав, показуючи рожеву лисину, старанно причесану рідкими сірими пасмами з скронь, і кидав оцінюючі погляди на довготелесу постать, що ходила перед ним. Він непомітно посміхнувся: всі ці вчені бундючаться і намагаються напустити туману, доки їх не схопиш на гачок. “Земля, бачите, куляста…”

— Надати необхідної точної швидкості й кута траєкторії — справа досить складна, — вів далі Вебстер. — У затворі цього “телескопа” здійснюється ланцюгова реакція, що відбувається майже із швидкістю некерованого атомного вибуху. Ясно, що регулювати її й температуру в десятки тисяч градусів, яка розвивається при цьому, надзвичайно важко. А швидкість снаряда, як я вже казав, може перевищити межу в сім і дев’ять десятих і тоді… з’являться “супутники”. Ми були загіпнотизовані надзвичайними можливостями нейтріуму і на якийсь час забули про цю небезпеку. Коли ж проект “телескопа” був уже готовий і тут приступили до будівництва павільйону, ми помітили, що при обчислюванні “азіатських траєкторій” не все виходить як слід… Я доповідав генералові Хорду, вашому попереднику, сер, про це ускладнення, але він чи то нічого не зрозумів, чи надміру поклався на господа бога….

Х’юз перестав кивати і спохмурнів: йому не сподобалася така згадка про бога.

Вебстер вів далі:

— Хорд посилався на те, що нині, мовляв, треба якнайшвидше протиставити щось балістичним ракетам росіян, довести їм, що і в нас є не менш могутня зброя; що час не терпить і він, Хорд, не допустить зволікання робіт через якісь там перестраховницькі переобчислення.