Колись у дитинстві, я, як і всі підлітки, мріяв полетіти на Місяць, на Марс, на Венеру. А чи думав ти, Миколо Самойлов, що тобі доведеться будувати космічну ракету для польотів у далекі світи? Чи уявляв ти, як це буде важко?

І взагалі, чого ти скиглиш, Миколо Самойлов? Тисячі інженерів можуть тільки мріяти про таку роботу, як у тебе? Чи, можливо, ти й справді думаєш, що така справа даватиметься легко й цікаво, як про це пишуть у пригодницьких романах для середнього шкільного віку? Космічні польоти роблять зараз у цехах, — це поки що справа земна, — роблять з потом, утомою, із “скреготом зубовним…”

Ну, а в цій ракеті я неодмінно полечу! Невже я за свою каторжну працю не заслужив права, коли не на перший, то хоч на другий чи третій політ?

25 жовтня. Сьогодні наприкінці дня був у Ядерному інституті. Зустрівся з Іваном Гавриловичем. Після закінчення роботи ішли разом через парк до тролейбусної зупинки.

День був по-осінньому чудовий. Досі пори року не привертали якось моєї уваги, і тепер я дивився на всю цю красу осені очима новонародженого. Небо було синє і чисте, велике сонце сідало за дерева. Вздовж алеї полум’яніли жовто-червоним листям клени. Немов рубіни, мінилися на сонці спілі ягоди шипшини. Листя на дубах було міцне, неначе вирізане з міді. І скрізь — жовті, червоні, багряні, оранжеві, світло-зелені тони й переливи, пишні, але сумні барви в’янення. Таких барв не побачиш у мезонаторних цехах.

Іван Гаврилович щось говорив, але я — каюсь! — не дуже уважно слухав його. Ні про що не хотілося думати, сперечатися, судити, в голові бриніли уривки віршованих рядків: “Роняет лес багряний свой убор…”, “…люблю я пышное природы увяданье, в багрец и золото одетые леса…” і таке інше.

Звичайно, мені не слід було забувати, що з Іваном Гавриловичем небезпечно бути неуважним. Він казав щось про свою нову роботу, про опромінення нейтралу мезонами. Я милувався барвами осені й зрідка кивав головою, орієнтуючись на інтонацію його голосу.

Раптом Іван Гаврилович зупинився, поглянув спідлоба на мене й гаркнув:

— Слухайте, Самойлов, це ж… просто неподобство! Я вже цілих десять хвилин заливаюся перед вами соловейком, а ви й слухати не хочете. Користуєтесь тим, що ми не на лекції і я не можу вигнати вас з аудиторії?

Я почервонів.

— Та, ні, Іване Гавриловичу… я слухаю…

— Годі! Ось я щойно згадав про “мезоній”, і ви кивнули з авторитетним виглядом. Ви знаєте, що таке “мезоній”? Ні! І не можете знати… — Голуб сердито засопів, витяг з кишені поламану цигарку, почав шукати іншу. — Казна-що! Я розповідаю йому цікаві речі, а він викручується, як першокурсник на заліках…

Ой, як палало моє обличчя! І справді, свинство: не слухати, і кого? Івана Гавриловича, який у свій час тягнув мене на дослідну роботу…

Якийсь час Іван Гаврилович мовчав, курив і хмурився, потім сказав:

— Ну, гаразд. Якщо ви поводитеся, як хлопчисько, то хоч я не повинен поводитись по-дитячому і сердитись на вас… Значить, я ось про що…

І він коротко повторив мені свої міркування. Нейтрид не став поки що ідеальним матеріалом для промисловості. Він надзвичайно дорогий. Виготовлення його складне й дуже повільне. Він зовсім не піддається обробці. Значить, він недоступний для масового застосування. Все це було для мене не нове. Мабуть тому, я й слухав неуважно його висловлювання. Далі. Все лихо з принципі одержання нейтриду з допомогою складних і неекономних мезонаторів. Навіть точніше: в принципі одержання мезонів у прискорювачах. Мезонатор — по суті, прискорювач і, як і всякий прискорювач, має мізерний коефіцієнт корисної дії. (Браво, Іване Гавриловичу! Кому-кому, а мені не знати, що мезонатори, навіть зроблені з нейтриду, дуже погані!)

Іван Гаврилович знову захопився. Він вимахував перед собою рукою із згаслою цигаркою.

— Отже, мезонатор приречений: він не годиться для масового виробництва. Адже це приблизно те саме, що добувати вогонь тертям. Мезонатор приречений. Хоч він і є моїм дітищем, я мушу це визнати. Треба шукати щось інше, інший спосіб одержання мезонів, такий же природний і простий, як, наприклад, одержування нейтронів із подільного урану двісті тридцять п’ять.

— То що ж таке “мезоній”, Іване Гавриловичу — перебив я його, щоб прискорити розмову.

— Оце і є мезоній.

— Що — оце?!

— Оце саме… — Іван Гаврилович зробив жест, ніби намагався спіймати щось у повітрі: чи то листок, що падав з клена, чи то свій мезоній, і показав мені порожню долоню. — Мезоній — це те, чого ще немає.

Він помітив розчарування на моєму обличчі й засміявся:

— Розумієте, це — мета. Треба знайти таку речовину, яка виділяла б мезони так само щедро, як уран двісті тридцять п’ять, плутоній або торій виділяють нейтрони. Речовину, яка ділиться на мезони, розумієте?

— Гм-гм… — невиразно пробурмотів я.

— Така речовина неодмінно повинна бути в тій нескінченно різноманітній кладовій, яка зветься Всесвітом, — казав далі Іван Гаврилович. — її треба тільки зуміти добути.

— Яким чином?

— А ось саме цього я ще й не знаю… (“Так для чого ж ці глибокодумні міркування?” трохи не вигукнув я). Однак “мезоній” повинен бути. І його треба шукати! Бачите, ми дуже нечітко уявляємо собі можливості тієї речовини, яку ми відкрили. Я кажу про нейтрид. Ми не знаємо про нього чогось дуже важливого і головного, — він помовчав і примружився. — Ось тепер ми з Сердюком сушимо собі голову над одним незбагненним ефектом. Розумієте, якщо довго опромінювати нейтрид швидкими мезонами, він починає відштовхувати мезонний промінь! Схоже на те, що нейтрид дуже заряджається негативним зарядом, але, коли ми виймаємо нейтридну плівку з камери, ніякого заряду немає! — Голуб навіть тупнув ногою, зупинився і знизу вгору подивився на мене. — Ні! Якщо був заряд, то зникнути він не міг: нейтрид — ідеальний ізолятор; якщо ж не було, то чому відштовхуються мезони? Якісь потойбічні сили, містика, чи що? У нас це відбувається вже вдесяте…

— Так, але до чого тут “мезоній”? — запитав я.

— Бачите… — Іван Гаврилович спробував пригладити на потилиці волосся, але від цього воно ще дужче скуйовдилося. — Я вже сказав, що “мезоній” — це мета. Як би це вам пояснити?.. Знаєте, мене завжди мало захоплювали ті досліди, які провадяться тільки для того, щоб з’ясувати якесь явище, досліди заради дослідів, так би мовити. Такі експерименти в мене, відверто кажучи, й виходили не зовсім добре. Вони корисні, безперечно, але… Я звик ставити перед собою ціль: що цінне принесуть ці досліди, яку користь дадуть вони людям? Нехай це далека мета, але її необхідно мати; тоді пошуки стають цілеспрямованішими, думка працює краще… Отакою далекою метою, — а може, й недалекою, хто його знає? — теперішніх наших з Олексою Йосиповичем досліджень і є “мезоній”.

— Що ж, — сказав я, — як мрія — це чудово. Але як ідея для експериментів — нереально.

— Із цією людиною я колись шукав нейтрид! — Іван Гаврилович сердито глянув на мене. — Хіба давно нейтрид був нереальний? Звичайно, проти того, чого ще немає, можна навести силу заперечень. Та чи не краще пошукати доказів на захист ідеї? По-моєму, ми на правильному шляху. Ми опромінюємо ртуть мезонами й одержуємо нейтрид. А мезони споріднені з ядерними силами, які діють всередині нейтриду. Якщо й можна одержати “мезоній”, то тільки через нейтрид!..

— Але ж ні, Іване Гавриловичу! — мене дійняв його вигук, і я теж почав сердитися. — Поміркуйте самі: немає і не може бути речовини, яка природним способом, сама собою розпадалася б на мезони! Це ж принципово неможливо. Адже не випадково всі радіоактивні речовини розпадаються з виділенням нейтронів, протонів, електронів, альфа-частинок, — одне слово, чого завгодно, тільки не мезонів…

Якийсь час ми йшли мовчки. Парк уже кінчався, за жовтими кленами було видно мереживну огорожу, а за нею — гомінку, запруджену людьми та блискучими автомобілями вулицю…

— Виходить, я даремно витрачав порох, — сказав Іван Гаврилович. — А шкода, мені хотілося запалити вас цією ідеєю, хотілося, щоб і ви поміркували. Мені зараз саме не вистачає людини з дослідницькою жилкою, а у вас це є… Значить, вам нецікаво?