Юрій Кованько не звик розпитувати начальство Він любив до всього доходити самотужки. Але тепер, позираючи на Самойлова, який напружено вдивлявся в екран, на крапельки поту на його чолі, він не витримав:

— Та скажіть же, в чому справа, Миколо Миколайовичу!

Микола не почув його слів. Він припав поглядом до групи зірочок, які безперервно блимали в темряві камери — у лівому нижньому кутку, на стику трьох пластин нейтриду. Він увімкнув внутрішнє освітлення і спрямував промінь у цей куток. Там блиснула маленька краплинка. “Антиртуть! А ось іще невеличка крапелька — також антиртуть”.

Він підвів голову, кивнув Кованьку:

— Поглянь сюди… Бачиш — краплинка в кутку, малесенька?

— Бачу, — помовчавши, сказав Кованько. — Я такого раніше не помічав…

— Це та сама речовина, від якої…

Самойлов почув за спиною чиєсь дихання і вчасно озирнувся: позаду мовчки стояли оператори. Їм було цікаво: всі знали, що Самойлов розслідує причини катастрофи в Ядерному інституті.

“Скажи їм зараз, — майнуло у Миколи в голові, — таку паніку зчинять, що…”

Він сухо звернувся до операторів:

— Ідіть на свої місця, товариші. Стежте за мезонаторами.

Люди в білих халатах зніяковіло розбрелися.

— У тебе ключі від кабінету? — спитав Самойлов Кованька. Той порився в кишенях, знайшов. — Я піду подзвоню директорові, а ти тимчасом перевір усі вакуумні системи й увімкни допоміжну відкачку.

Самойлов прочитав німе запитання в карих Кованькових очах.

— Це… те саме, що спричинило вибух у лабораторії Голуба, — стиха сказав Самойлов. — Тільки нікому ні слова, інакше… сам розумієш…

Голос у Власова був сонний і благодушний. Очевидно, директор уже збирався лягати.

— Здрастуй, Миколо Миколайовичу! Звідки ти дзвониш?

— Я з заводу, Альберте Борисовичу… — Самойлов запнувся. — Товаришу директор, я вимагаю негайно зупинити завод, точніше — мезонаторний цех.

— Що-о? Ти збожеволів! — сонливість у директоровому голосі як рукою зняло. — В кінці року! Ми ж зірвемо план! Та в чому, власне, справа?

— Справа невідкладна, Альберте Борисовичу. Я прошу вас зараз же приїхати на завод.

— Гаразд! — Власов сердито повісив трубку.

Якій бачив, як, блиснувши фарами, під’їхала до прохідної довга чорна машина. Повз нього швидко пройшов невисокий огрядний чоловік у плащі й напіввійськовому кашкеті. Вартовий виструнчився. “Власов! — здогадався Якін, дивлячись йому вслід. — Значить, Микола вже почав діяти…”

Отже, їхнє припущення виявилось правильним: сам директор приїхав. А він сидить тут, немов бідний родич, нікому не потрібний. Якін почервонів від образи, згадавши, як чверть години тому йому довелося пояснювати солдатові, хто він такий, чому тут і на кого чекає.

Він поглянув на годинник: ого, уже пів на другу! А що, коли Самойлов застряне там на всю ніч? І таксі не знайдеш, а до міста кілометрів п’ять по снігу…

Через півгодини сталося найобразливіше: Самойлов вийшов і, не помічаючи на лаві Якіна, швидко попрямував до машини. Яків гукнув його дзвінким від обурення голосом. Микола оглянувся і ляснув себе по щоці:

— Ах, чорт! Я ж зовсім забув про тебе! А знаєш…

— Знаю! — голосно перебив його Якін: він вирішив сказати все, що думає про Самойлова. — Давно зрозумів, що ти хочеш відставити мене від цієї справи. Ну, що ж, Якіна всі відпихали! Він зробив свою справу — він може йти, чи не так?

Микола не відразу збагнув, що каже Яків. У голові сталося якесь хворобливе роздвоєння. Там — страшенна небезпека, що ховається в мезонаторах, нова речовина, від якої загинули Голуб і Сердюк. Тут — стоїть Яшко Якін, з яким вони разом училися, разом працювали, разом пішли в зруйновану лабораторію під обстріл смертельної радіації, стоїть і верзе якусь нісенітницю… Нарешті він зрозумів:

— Ділитися захотів, сволото?!

Самойлов дивився на Якова з такою люттю, що той відчув: зараз ударить… І мимоволі втягнув голову в плечі. Ця мить змінила все: Яків відчув себе таким негідником, яким насправді, можливо, й не був. “Що я кажу?!” Він підвів на Миколу очі й винувато пробурмотів:

— Пробач мені, Колю… Я сам не знаю, що верзу, дурень.

Самойлов уже заспокоївся і похмуро глянув на Якіна. “Зараз не час сваритися. Та й я гарний — забув про нього”.

— Гаразд. Сідай у машину, поїдемо в інститут за нашими скафандрами й приладами..

Вони сиділи позаду шофера й мовчали. Потім Микола сухо мовив:

— Перевірили три мезонатори. В усіх виявили антиречовину, вірніше, антиртуть. Малесенькі краплинки на стінках і на згинах камери… Вирішили поки що зупинити завод, вимкнути все, крім вакуум-насосів, і зібрати цю антиртуть. Потім десь випробувати… Тільки ж як її витягти звідти? Вона рідка, розтікається, а кожен міліграм, що залишиться в мезонаторі, — це вибух, сильніший за бомбу…

Якін кивнув. Вони знову замовкли. Яків відчув, що зараз йому допомогла б виправдатись перед Самойловим тільки якась надсмілива вигадка, і почав розмірковувати. Коли вже під’їжджали до Ядерного інституту, Якін несміливо сказав:

— Слухай, Миколо, а це ж дуже просто…

— Що просто? — буркнув Самойлов.

— Зібрати цю антиртуть. Розумієш, треба взяти трубочки з нейтриду, з тієї ж нейтрид-плівки, й охолоджувати їх у рідкому азоті. Вони щонайменше годин десять зберігатимуть температуру мінус сто дев’яносто шість градусів. Адже теплопровідність нейтриду мізерна! І антиртуть до цих трубочок примерзатиме, розумієш? У неї, мабуть, як і в звичайної ртуті, точка замерзання — мінус тридцять вісім градусів. Правильно?

Микола розсміявся:

— Та ти геній, Яшко! — і додав: — Хоч і дурень…

Якін винувато зітхнув:

— Вдача в мене така. Сам не розумію, як це сталося. Взагалі ти даремно тоді мене не вдарив, краще б запам’ятав!

— Нічого… Коли сам кажеш, що даремно, значить, зрозумів. Забудьмо про це. Все.

Яків мовчки відвернувся.

Потужна трьохосна автомашина захисного кольору їхала засніженою хвилястою напівпустелею, то ховаючись поміж валами, то з’являючись на гребенях невисоких барханів. У цьому місці, на межі степу й середньоазіатської пустелі, колись була зона випробування атомних бомб. Випробувань уже давно не провадили, і в зоні перебувала тільки маленька інженерна команда, що підтримувала порядок. Невеликий аеродром з бетонованою злітною доріжкою для реактивних літаків сірів двокілометровою смугою на білому сніговому полі.

Вдалині було видно будиночки служб; позаду них, за кілька кілометрів, містилися старі бліндажі для спостережень над вибухами.

Машина обминула рештки випробувальних будівель: глинобитні стіни були зруйновані вибухом майже до самої основи, уламки саману лежали відкинуті в один бік.

Морозний пронизливий вітер бив у обличчя. Машина ревла, буксуючи в снігу. Нарешті вона пробралася туди, де на розчищеному від снігу майданчику стояв нескладний пристрій: багатотонний маленький циліндрик з нейтриду і намертво з’єднаний з ним електродвигун контролюючої системи. В циліндрику було близько двох десятих грама антиртуті, добутої з мезонаторів. Мотор повинен був вигвинтити з нього герметичну кришку, щоб усередину через невеличкий, неначе проколотий голкою, отвір зайшло повітря і там згоріло у вогні ядерного спалаху.

Микола Самойлов стояв у кузові й стежив, як із величезного барабана швидко змотується і лягає на сніг чорний звивистий кабель.

Коли він летів сюди, залишивши на заводі Якіна й Кованька добувати решту антиртуті, в літаку його охопили сумніви. А що, коли це просто ртуть, а не антиречовина? Ця несподівана думка змусила його почервоніть від сорому: отже тоді зупинка заводу і весь галас виявляться ганебною, злочинною справою. “Адже з нейтриду може відновитись і звичайна ртуть. Негативні мезони, розпавшись, перетворяться на електрони, а відновлені з нейтриду ядра ртуті можуть бути звичайнісінькими ядрами… Чому ми раніше про це не подумали?!”