Ого! Вже дев’ята година. Час збиратися. Ну, прощавай, Москва — місто моїх студентських років! їду!

20 квітня. Приїхали в Дніпровськ. Місто невелике і примітне головним чином тим, що розташоване на Дніпрі. Дніпро надзвичайно гарний — у півтора кілометра завширшки, з двоповерховими мостами, маленькими пароплавчиками та жовто-зеленими острівця ми. Все місто потопає у напівпрозорій квітневій зелені. Вулиці після Москви здаються безлюдними.

Влаштувались ми з Яшком у гуртожитку і вчора вранці пішли оформлятися в інститут… Хвилювалися, звичайно. Яшко навіть свої дотепи облишив, хоч він їх звик говорити з усякого приводу… Спустилися вниз до ріки, проминули довжелезний парк і побачили за ним грандіозну восьмиповерхову будівлю, зроблену цілком із бетону і

скла. Вона нагадувала гігантський акваріум. Поруч стояли менші будівлі. Передня стіна “акваріума” сліпуче виблискувала на сонці. Висока чавунна огорожа, ворота, позолочена вивіска: “Ядерний інститут Української РСР…”

У канцелярії ми довідались, що нас призначено в лабораторію номер сімнадцять. Але туди нас поки що не пустили: не оформлені перепустки. Пильний начальник відділу кадрів не схотів навіть відповісти на запитання, чим же займаються в ній лабораторії. Тільки й сказав: “Побачите, хлопці, не пожалкуєте!” Ну що ж, побачимо…

29 квітня. Ось уже два тижні, як ми в Дніпровську, і з них — тиждень працюємо. Які ж враження?

Лабораторія номер сімнадцять, яку нам дали, як кота в мішку. (“Здається, замість кота в мішку був тигр”, сказав Яшко, і правильно сказав), більше схожа на паровозне депо, ніж на те, що ми звикли називати лабораторією. Величезний двоповерховий зал, що знаходиться у лівому крилі корпусу. Одна стіна скляна (її, між іншим, майже завжди наглухо завішують шторами) і три — з білих кахлів.

З кінця в кінець уздовж залу розміщено устаткування: п’ятиметрової товщини гранчасті труби з сірого бетону, обплетені стальними драбинками, місточками, товстими кабелями. Посеред залу, майже до стелі, височить головна камера, добре захищена стінами з бетону й свинцю. Внизу біля неї вилискує лакованим металом півкруг пульта керування з кількома екранами, численними приладами й важелями. Все це зветься мезонатором.

Мезонатор — не звичайний собі прискорювач ядерних частинок на зразок циклотрона чи бетатрона. Він набагато складніший і цікавіший. У ньому за допомогою потужних електричних і магнітних полів одержують цілі потоки маложивучих частинок, найважливіших і найцікавіших частинок у ядрі — мезонів. Тих самих мезонів, які за теперішніми уявленнями є “електронами ядра”. Це вони спричиняють могутні сили внутріядерної взаємодії, змушують ядра атомів важкого водню зливатися в ядра гелію під час вибуху водневої бомби.

Найцікавіші відкриття, ідеї і гіпотези в ядерній фізиці тепер пов’язані з мезонами. І ми теж будемо займатися мезонними дослідженнями!..

Решта устаткування обслуговує мезонатор. Батареї потужних вакуум-насосів (“Найкращий вакуум у Союзі робимо ми”, похвалився вчора Сердюк). Електронний “оператор” — шафа з тисячами радіоламп і сотнями реле. Він стоїть біля пульта і стежить за режимом роботи мезонатора. Високовольтні трансформатори, які подають напругу до прискорювачів. Вони обтикані півметровими фарфоровими ізоляторами, і поміж їх краями шипить тліючий розряд… Тут же “гарячі” бетонні камери з маніпуляторами для аналізу радіації, електронний мікроскоп, всі пристрої для хімічного мікроаналізу, — що не кажи, лабораторію обладнано за останнім словом експериментальної техніки.

Ми з Якіним поки що на правах екскурсантів: ходимо по лабораторії, придивляємось, читаємо звіти про попередні досліди, інструкції тощо. Бо, як з’ясувалося при першій же розмові з Голубом, знаємо ми саме стільки, скільки звичайно знають молоді спеціалісти, — про все дещо. А тут потрібно знати все про дещо.

Правда, в Голуба вистачило делікатності не тикати нас носом у наше незнання, але і в мене і в Якіна після першої розмови з ним пашіли щоки.

Тепер про людей, що працюють у лабораторії.

1. Іван Гаврилович Голуб — наш начальник, доктор фізико-математичних наук і, наскільки я розумію, автор основних ідей, з яких виник проект мезонатора. Йому років п’ятдесят із гаком. Низенький (порівняно зі мною, звичайно), кремезний; лисина з вінцем сивого волосся, яке стирчить в усі боки і створює щось на зразок німба; короткий товстий ніс, перетятий надвоє дужкою окулярів. Одне слово, зовнішність звичайнісінька, і, коли б я не зустрічав імені Голуба в багатьох книжках про ядро, то, мабуть, дозволив би собі поставитись до нього несерйозно.

“Чіпляйтесь до мене з усіма запитаннями, не соромтесь, — сказав він нам. — Краще задати кілька безглуздих запитань, ніж не одержати відповіді на одне розумне…” Еге ж… Особливою тактовністю він, як видно, не відзначається. Взагалі, з ним ми почуваємо себе якось незручно: він визначний учений, а ми “зелені інженерики”.

До обіду Іван Гаврилович звичайно сидить за своїм столом біля вікна і щось насупившись пише, підраховує або читає, зрідка пускаючи цигарковий дим. Ми з Яковом уникаємо зустрічей із ним. По обіді Голуб їде в тутешній університет читати лекції, і в лабораторії стає вільніше.

2. Олекса Йосипович Сердюк — інженер, помічник Голуба. Він теж ніби є нашим начальством, але ніяким начальником себе не відчуває, тримається з нами просто. Це типовий українець. Діди його, мабуть, були чумаками, возили з Криму сіль і поблажливо-філософськи дивилися на житейську суєту, що проходила мимо їх скрипучих возів. Високий (майже мого зросту), смаглявий, з чорним чубом і довгим прямим носом на худорлявому обличчі, з хитрувато примруженими очима і неквапливою, але розсудливою мовою.

Йому років сорок. Він пройшов війну, а потім закінчив електрофізичний факультет нашою інституту. Словом, свій хлопець.

От до Сердюка ми з Якіним і чіпляємося з різними запитаннями. Він одразу ж кидає свою роботу, закурює і починає докладно розповідати. Пояснивши, що треба, Сердюк цим не обмежується. Він розповідає далі про те, як вони з Іваном Гавриловичем проектували мезонатор, скільки мороки було з ним. Ми слухаємо, і нам стає заздрісно. Адже ми ще нічого не зробили! Аркуш, на якому можна було б записати наші наукові досягнення, поки що зовсім чистий, як і халати, що нам їх видали… Он у Сердюка — халат старенький, у плямах. Збоку навіть дірку видно, пропалену кислотою.

3. Лаборантка-хімічка Оксана (прізвища її я ще не знаю) — мабуть, найтиповіша з усіх українських Оксан з усіма їхніми атрибутами: “чорнії брови”, “карії очі”, про які так часто співають у народних піснях, кругленьке личко, дзвінкий голос… Ми з нею вже здружилися. Вона мене називає “дядю, дістаньте горобчика”, а я допомагаю їй розв’язувати задачі з математики (вона навчається на другому курсі заочного інституту).

Оксана — загальна улюблениця і, мабуть, саме тому, дівчина з характером: змусити її зробити, що треба і як треба, можна тільки ласкою. “Оксанонько, рибонько, — звертається до неї Сердюк, — приготуй, голубко, оцю партію зразків”… Проте, діло своє вона знає добре.

Яшко, коли немає Голуба, починає її смішити. Сміється вона чудово — дзвінко, весело, нестримно.

4. Яків Якін. Ну, Яшко — як Яшко, про нього й писати нічого. Двадцять чотири роки, неодружений. Блакитноокий шатен. Середній на зріст. Ну, що про нього ще скажеш? Мені здається, більш дотепний, ніж глибокодумний. А проте, хто його знає.

Крім того, є ще техніки-радисти, вакуумники, електрики. Вони обслуговують усе велике господарство мезонатора. В основному, це молоді хлопці, які недавно скінчили технікуми. Командує ними Сердюк. Я ще мало з ними спілкувався.

Оце й усі люди.

Ставлення до нас з боку двох перших згаданих осіб поки що невизначене. Ніяких завдань не дають… Ми для них, по суті, теж “коти в мішках”.

Сьогодні півдня читали звіти, а потім прибирали лабораторію до Першого травня. “Нічого, — сказав Сердюк, — і це корисно: знатимете конкретно, де що міститься”.