- Жарти жартами, а взагалi... - обiзвався небалакучий подружчин супутник, якого Соул про себе назвала Мовчуном,- вiдпочивати вмiють не всi.

- Тобто? - спохопилась Фаннi.

- Ти от вважаєш, що Соул вiдпочиває...

- А хiба нi?

- Авжеж, нi, - силувано посмiхнувся Мовчун. - В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?

"О боже, невже телепат? - Дiвчина кинула на нього насторожений погляд. - Тому ж вiн i мовчав, зосереджувався".

- Ви маєте рацiю, - вiдповiла. - Повнiстю вiдключитись важко, iнерцiя мислення... знаєте... її не так просто зупинити.

Мовчун щось хмикнув, а Соул, пiдтримуючи розмову з художником, думала про "iнерцiю мислення". Треба навчитися переводити її у пiдсвiдомiсть - там уже нiхто не намацає... Безсмертя - ось над чим вона ламає голову останнiм часом. Це - проблема з проблем... Чому людина смертна? Все залежить вiд одного, лише вiд одного запису в спадковому кодi. До чого, власне, все зводиться? На фермент, який вiдповiдає тiльки за подiл статевих клiтин, покласти вiдповiдальнiсть i за соматичнi клiтини. Перемiстити; вмонтувати. От i все. Нiякого старiння, а отже, й смертi людина не знала б... I дарма, що планета приречена! Адже виноградник Життя зазеленiє на iншому ареалi... в майбутньому...

Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крiзь холодний безконечний простiр, наповнений усiлякими силовими полями, пройнятий видимим i невидимим промiнням, мчать грудочки Життя, запакованi в надiйнi контейнери. I якщо їй пощастить... Люди майбутнього будуть безсмертнi!

- Ви знову за своє. - Мовчун поглянув на Соул колючим поглядом. Подумки докiнчуєте свою роботу?

- Подумки? - Соул усмiхнулася, хоч її обсипало холодом. - Там потрiбно манiпулювати iз живим матерiалом.

- Перестань доскiпуватись, - Фаннi взяла свого кавалера за руку, i вони подалися в глиб алеї.

Несподiвано виринув здогад: Фаннi зв'язана з Чорною Трояндою. Фаннi, найближча подруга... Чи, може, цей художник? Чи Мовчун? А може, вони всi змовилися проти неї?

Озирнулася навколо - дерева стоять похмурi, кущi збирають темiнь, i нiде не видно й душi - справжнiсiнька пастка. Фаннi зi своїм другом попереду, художник трохи вiдстає... Тiкати?

Ноги їй враз обм'якли, i Соул, щоб не впасти, сiла на траву.

- Сидiть, не ворушiться!

Художник вихопив iз широкої кишенi пiджака блокнот, з другої - пачку кольорових олiвцiв i, стоячи, почав малювати.

- Якби ви знали... в цiй позi... Наче бiла квiтка на зеленому!

- Слава богу, хоч не чорна... - знiчено посмiхнулась Соул.

Нервове напруження почало спадати, дiвчина вже подумки дорiкала собi: це ж фобiї, безтiлеснi примари страху обступили її душу, а вона пiддалася... Мабуть-таки, нервове виснаження дiйшло критичної межi. А Фаннi молодчина... Свiже повiтря, новi враження... Художник справдi цiкавий... Невже я йому подобаюсь? А як же передати майбутнiм поколiнням хист до малювання? Кожна нормальна людина має художнє чуття...

- Погляньте, Соул. - Художник простягнув їй блокнот. - Якщо погодитесь позувати... Хотiв би написати портрет.

Не пiдводячись, дiвчина розглядала ескiз. Лiнiї динамiчнi, енергiйнi, отже, та хвилинна слабкiсть на обличчi не вiдбилася, i нiякого страху, а то вiн зафiксував би обов'язково.

- Гарно, але... iдеалiзовано.

Художник допомiг їй пiдвестися, ще кiлька хвилин вони вдвох розглядали ескiз.

- Iдеалiзацiя? Нiскiлечки! - запально вигукнув художник. - Я не фальшую, отака ви є: дiвчина рiдкiсної вроди.

Соул, звичайно, заперечувала, i це було щиро: вона себе майже не знала, за роботою їй нiколи й угору глянути, не те що в люстро, але вiд слiв художника теплi хвилi пробiгли по тiлу. Якi приємнi дотики його пальцiв до її руки!

На дорiжцi знову з'явилася Фаннi, але чомусь сама. Розгублений вираз її обличчя одразу ж стривожив Соул. Вона заспiшила навстрiч подрузi.

- Що сталось?

- Та, власне, нiчого особливого... - нiяково посмiхнулась Фаннi. - Вiн ненадовго... у справах...

- Ти щось недоговорюєш. У яких справах? Може, посварились?

- Та нi, справдi вiн подався... Щось термiнове... - вже лагiднiше промовила Фаннi i додала, дивлячись на художника: - Побiля Ажурового мосту.

Соул пополотнiла: там, одразу за Ажуровим мостом, їхня лабораторiя!

Безпорадно i водночас благально поглянула на подругу i на художника:

- Я мушу теж вiдлучитися!

Оце "вiдлучитися" пролунало чи не на весь парк.

- Що з вами? - Художник вхопив її за обидвi руки. - Заспокойтеся.

"Значить, так i є, - майнула в неї думка. - Змова, Чорна Троянда... Яка ницiсть!"

Вiдчайдушно рвонулася в бiк магiстралi. Була така обурена, що нiякого страху вже не вiдчувала. Одна думка палила їй мозок: лабораторiя в небезпецi! Той понурий тип уже, певно, там...

- Зажди, Соул! - гукала Фаннi. - Ми з тобою!

Соул побiгла ще прудкiше.

- Що за панiка? - обурювався художник.

А Соул - поза кущами, помiж деревами - птахою летiла до рятiвної магiстралi. Ось уже вилискують рухомi стрiчки, ще зусилля - дiвчина скочила на крайню. Помiтивши, що загубила один черевик, скинула й другий. Було нiяково босiй, та вона не зважала: в головi боляче дзенькали дзвони тривоги: лабораторiя! Лабораторiя! Невже вся їхня праця пiшла прахом?! Проклятi дебiли...

Перебiгла на найшвидшу стрiчку, але не вхопилась за поручень, не стояла, як iншi, а пробиралась помiж людьми все вперед i вперед. Ех, чи встигне?.. Огидний Мовчун... От би застукати!

А що вона може вдiяти - про це й гадки не мала.

Рухома траса скiнчилася. Вже тьмяно поблискують високi вiкна лабораторiї. Наче нiякого руху.

Серце мало не вискочило з грудей, коли тихо ступила до входу. "Дверi прочиненi, зумiв-таки вiдiмкнути. Ну, та сейфiв не вiдчинить!.."

З порога Головного Залу одразу побачила двох: Мовчун лежав лiворуч пiд стiною, стискаючи в зiгнутiй руцi тонку цiвку зброї, а незнайомий сидiв бiля сейфiв, тримаючи на колiнах чорну скриньку. Один з одного не зводили очей.

- Обережно, Соул! - гукнув Мовчун. - У нього вакуумна бомба! Та вiн у мене на прицiлi.

Соул стрепенулась, простягла руки вперед - бiлi пальцi ворушилися вiд нервової напруги - i рушила до того, що з бомбою... Певне, була в її очах якась демонiчна сила, бо, глянувши на неї, терорист мовби закляк. Пошепки вимовляла давно забутi формули, яких навчив її, ще студентку, Великий Психолог.

Вражений Мовчун побачив, як патлата голова терориста почала хилитися на груди; руки, що лежали на чорнiй скриньцi, в'яло зсунулися, ще хвилина тiло диверсанта зовсiм обм'якло i впало на пiдлогу. Мовчун одразу скочив на рiвнi ноги i кинувся до скриньки. Обережно вiднiс її вбiк, прислухався, чи не цокає годинник, полегшено зiтхнув:

- Не встиг, мерзотник. Якби ми запiзнилися на кiлька хвилин, вiд лабораторiї нiчого б не лишилося. А ви паралiзували його на смерть?

- Та нi, за годину-двi прочумається.

Обличчя в неї побiлiло, а попiд очима проступили синцi.

- Вам треба вiдпочити, Соул. Де тут у вас вiдео?

Соул здивувалась, побачивши на екранi... батька.

Мовчун сказав щось про "небезпечну ескалацiю", чергову невдачу Чорної Троянди, а наприкiнцi пiдкреслив "просто-таки вiдчайдушне втручання Соул".

- Пiдiйди ближче, Соул, - обiзвався з екрана батько. - Хвалю, не розгубилася. О, та на тобi лиця нема!

- Багато втратила праенергiї...

- Не падай духом, закiнчите програму - вiдпочинеш. I не треба на цьому зосереджуватись, зрозумiла? Робота - найкраще джерело енергiї. - Старий спробував усмiхнутись.

Соул вiдчула за собою чиєсь дихання, краєчком ока побачила художника i Фавнi. На мить їй стало нiяково.

- Ми пройшли бiльше, анiж лишилось... От якби ще обiцяний мiкроскоп...

У вухах Соул зненацька зашумiло, перед очима засiрiла мла, i навiть власний голос звучав глухо, як за стiною. Хотiла ступнути до крiсла, та забракло сили. Вiдчула мiцнi руки художника, що не дали їй впасти. Передихнула i аж тодi докiнчила: