До світанку лишалось уже небагато.

Із кімнати на чотирнадцятому поверсі крізь шпарку між щільними портьєрами у вологу темряву двору пробивалася слаба, ледве помітна смужка світла.

Маленька настільна лампа під низьким чорним абажуром кидала яскравий конус світла на невелику діляночку географічної карти, розкладеної на столі. Усе навколо губилося в густих сутінках.

Дві людини схилилися над картою. Їхні обличчя були невиразні, в півтемряві поблискували лише очі: одні — вузькі, косо поставлені, тьмяні, непроникні; другі — великі, палаючі, глибоко запалі в чорноту орбіт. Неясними контурами проступали постаті них людей.

Людина, що сиділа біля столу, видимо, невелика на зріст, коренаста і сильна, з виправкою військового, підняла голову і, не відриваючи пальця від крапки в центрі Атлантичного океану, запитала:

— Точні координати Саргассової станції невідомі?

— Ні, капітане.

— Я вас неодноразово просив, Крок, не називати мене так.

Крок випрямився. Він був дуже високий на зріст, широкий в кістках, з довгими руками.

— Пробачте, Матвію Петровичу, — промовив він глухим голосом. — Я все забуваю про це.

— Ваша забутливість може нам коли-небудь дуже дорого коштувати. Якщо ви для мене Крок, і тільки Крок, то і я для вас — запам'ятайте раз і назавжди — лише якут, інженер, Матвій Петрович Івашов.

Матвій Петрович говорив надто правильною російською мовою, з твердими, ясними закінченнями слів, з тією правильністю, яка найлегше видає іноземця.

— Слухаю, Матвію Петровичу. Більше цього не буде. Повторюю, координати поки що мені невідомі. Я про них дізнаюся лише на місці. Гадаю, що станція буде десь тут, у цьому районі.

Він поклав у яскраво освітлене коло на карті широку руку з довгими сильними пальцями і гостро заструганим олівцем обвів невеликий простір на схід від Багамських островів.

— Ну, цього, звичайно, мало. Як тільки точні координати стануть вам відомі, передайте їх на «Леді Макбет». Вона вкаже вам, коли треба пустити пояси. Ваші позивні — ІНА2, позивні «Леді Макбет» — ЕЦІТ.

— Слухаю, Матвію Петровичу. Їй відомо, що гідроплан повинен буде взяти мене?

— Звичайно… (Кроку показалася на обличчі Матвія Петровича тінь люб'язної посмішки.) Ми не допустимо, щоб Ганна Миколаївна виплакала свої чарівні оченята за своїм нареченим.

Крок стримано вклонився, помовчав, потім нерішуче промовив:

— Я хотів би, Матвію Петровичу, ще раз повторити наші умови: я зобов'язаний повідомити вам координати першої тривалої зупинки — і більше нічого. Ви, з свого боку, повинні були домогтися негайного звільнення Ганни

Миколаївни. Сподіваюсь, що тепер, після того як я погодився на ці умови, вона вільна?

— Я певний цього… Як тільки ми з вами домовились, я негайно послав радіограму. Щождо наших умов, то ми чекаємо від вас тільки повідомлення координат з тривалих зупинок по всьому шляху слідування судна.

Крок здригнувся і поспішно, з тривогою в голосі сказав:

— Як? По всьому шляху слідування? Адже говорилося тільки про першу станцію! І після першого ж мого повідомлення мене повинен був узяти гідроплан з «Леді Макбет». Я не розумію, Матвію Петровичу… Ви ставите тепер нові умови. Ми про це не говорили.

— Ну, Крок, хіба це так уже важливо? Головний штаб вніс ці незначні зміни, передбачаючи різні випадковості, які можуть перешкодити нам використати ваше перше повідомлення. Чи варто з приводу цього сваритися? Єдиним неприємним наслідком для вас може бути лише затримка з переходом на наше судно.

— Ні, ні, Матвію Петровичу! — схвильовано заперечив Крок. — Виходить, що я змушений систематично інформувати вас? Це не те… Це — занадто.

— Яка різниця, дорогий Крок, — зневажливо посміхнувся Матвій Петрович, — один раз чи два-три рази? По суті, це те саме. А втім, якщо це вас не влаштовує, у мене ще є час повідомити головному штабові про вашу відмову. Ганна Миколаївна, мабуть, з гірким подивом сприйме своє повернення в незатишну обстановку, яку вона щойно залишила.

Широко ступаючи, Крок кілька разів пройшовся по кімнаті, нервово потираючи рукою своє голене підборіддя. Нарешті він зупинився біля столу і хрипло сказав:

— Матвію Петровичу, я не заперечую. Але я хочу бути впевненим. Ви повинні дати мені слово дворянина… слово самурая, що з цього моменту Ганна Миколаївна зовсім виключається з гри і що за всіх обставин я буду знятий із судна до його прибуття в кінцевий пункт.

— Крок! Ви можете не сумніватися, що ваші бажання будуть виконані точно. Даю вам слово! До речі, Крок, коли судно має закінчити свій рейс? Ви розумієте, наскільки нам необхідно це знати в зв'язку з вашою другою вимогою?

Крок мовчав, опустивши голову. Смужка світла упала на його високий лоб; дрібненькі краплини поту поблискували на ньому. Крок дістав хусточку і витер піт, важко дихаючи і продовжуючи мовчати.

— Ну, — наполягав Матвій Петрович, не дочекавшись відповіді, — чого ви соромитесь? Як ми зможемо підготувати ваш перехід на наш корабель, не знаючи, скільки часу в нашому розпорядженні?

— Я не знаю, — глухо відповів Крок, не підводячи голови і опускаючись на стілець по другий бік столу.

— Цього не може бути! — різко заперечив Матвій Петрович, ударивши долонею по карті. — Ви вимагаєте від мене зобов'язань, не даючи мені змоги виконати їх! Це нелогічно. І, зрештою, яка різниця між інформацією про координати і інформацією про строк прибуття? Чому ви першу можете давати, а від другої відмовляєтесь? Типове протиріччя широкої слов'янської душі.

Матвій Петрович з досадою відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу і забарабанив пальцями по столу.

— Перестаньте маніритися і ламатися, Крок! — рішуче продовжував він після хвилинної мовчанки. — Я повинен знати строк. Якщо ви не скажете, то наша угода анулюється. І не тільки угода — ми більше не будемо зацікавлені у вашому благополуччі. Не забувайте, що всі ваші розписки старий Абросимов передав у наше розпорядження. І ваша записка до мене теж зберігається надійно… Ну! — з досадою і нетерпінням закінчив Матвій Петрович. — Строк! Строк! Чи варто сваритися друзям через таку дрібницю!

Крок рвучко встав із стільця, швидко пройшовся двічі по кімнаті і, різко зупинившись біля столу, запинаючись, промовив:

— Гаразд… Але я не впевнений… Я чув, що строк призначено на двадцять третє серпня…

Наче від удару електричного струму, Матвій Петрович підскочив і тут же повільно опустився на стілець. Коричневожовте обличчя його закам'яніло, очі заховалися під опущеними повіками.

— Он як! — пробубонів він, очевидно ледве тамуючії хвилювання. — Двадцять третє серпня? Це… це дуже цікаво…

Помовчавши, він продовжував уже спокійніше:

— Тепер все ясно, любий Крок. Звичайно, до двадцять третього серпня ми встигнемо зняти вас із судна. «Леді Макбет» чи інший наш корабель своєчасно дасть вам знати про це…

І, ніби забувши про присутність Крока, втупивши очі в простір він повільно й роздумливо повторив:

— Двадцять третього серпня… Що це? Випадковість?.. Чи їм стало відомо?..

Нарешті Матвій Петрович стріпнувся, взяв олівець і, побавившись ним, змінив розмову.

— Що ви думаєте, Крок, робити, коли приїдете до нас? Адже ви будете багатою людиною… — І, стримано посміхнувшись, додав: — Власником прекрасної дружини… і не менш шановного тестя.

— Не знаю ще, Матвію Петровичу, — глухо і неохоче відповів Крок, — Може, поїду в Америку. Мене неодноразово запрошували туди на роботу.

— О Крок! — обережно сказав Матвій Петрович. — Якщо ви маєте намір продовжувати працювати, невже ви думаєте, що вас, талановитого інженера, спеціаліста по реактивних двигунах, недостатньо оцінять у моїй країні? Я сподіваюсь, коли ви поживете в нас, то зміните свою думку і свої наміри… Ну-с, а тепер повернемось до справи. — Матвій Петрович нахилився над картою і продовжував: — У наступному, найзручнішому пункті — Гібралтарі — на вас буде чекати…