Один до одного попритулялись, їдемо i крiзь загратоване вiконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами i святковими транспарантами. Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми… у тюрму їдемо. А справжнi шпигуни на свободi ходять. I так нам прикро стало — хоч плач.
— Ех ви! — не витримав Ява. — Не тих ви взяли, кого треба!
— Тобто? — обернувся старшина.
— От вам i «тобто»! — закопилив губу Ява. — Може, ми за справжнiми шпигунами стежили…
— Ну?! — лiва брова старшини вигнулася у знак запитання.
— От вам i «ну». Може, вони тiльки що акваланг купили… для пiдводного плавання…
— Ого!
— От вам i «ого»! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть.
— Ясно! «Акваланги на днi»? Бачив. А хто вони, шпигуни вашi? Звiдкiля взялися? З-за океану?
— З нашого села.
— Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища?
Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав цю розмову. Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову.
— Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га? — усмiхаючись, повторив старшина. — Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
Раптом машина зупинилася.
— Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, — сказав старшина Паляничко.
Вилiзли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо — великий сiрий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києвi така тюрма?
Тiльки встигли ми про це подумати, як мiлiцiонер, i каже:
— Оце, хлопцi, Iсторичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходiмо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсiм загубилися.
«Так он воно що! — радiсно попiдстрибували нашi душi. — Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорiвни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловiк!»
— I не переживайте, хлопцi, — заспокоїв нас хороший чоловiк. — Я вашiй учительцi скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж дiло серйозне! Державне!
— Не тре…
— Не ка… — одночасно вигукнули ми. А що як… На все село засмiють. I нащо Ява сказав!
— Вiн… по… пожартував, — зиркнувши на Яву, поспiшно сказав я.
— Умгу! — похнюпившись, пiдтвердив Ява.
— Ми просто хотiли… хотiли… — я нiяк не мiг придумати, що ж ми хотiли.
— У Днiпрi скупатися, — пiдхопив Ява. — Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорiвна не дозволяє. А у нас же Днiпра нема. А Днiпро ж, знаєте…
— Знаю, — усмiхнувся старшина. — Ну, гаразд. Бачу, хлопцi ви ловкi, вигадливi… Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли.
Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що перед музеєм.На землi щось камiнням викладено — наче велетенськi «класи».
— Оце, — каже старшина, — найдревнiше в Києвi мiсце. Тут понад тисячу рокiв тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.
Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рiвненько обсаджена, i посерединi галявини — ми навiть очам не повiрили — здоровеннецька копиця сiна. У центрi Києва на найдревнiшому мiсцi — копиця сiна, як у лузi. От здорово! I така нам та копиця мила, наче привiт з рiдної Васюкiвки.
Дивимось, а за копицею, бiля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат.
— Що то? — осмiлiвши, спитав я.
— Це, брат, артилерiя, що була в нас на озброєннi у сорок третьому, коли ми Київ од фашистiв визволяли, — пояснив мiлiцiонер.
— А ви той… ви теж визволяли? — спитав i знiтився Ява, що так нескромно спитав.
— Визволяв, хлопцi. Що було, те було, — просто вiдповiв старшина. — Навiть поранило мене тут, у Києвi. В госпiталi тут лежав. Київ для мене кревне, рiдне мiсто.
Ми якось зовсiм по-новому глянули на нього. Он вiн, значить, який — старшина Паляничко. Хотiлося ще щось спитати, та старшина вiв уже нас у музей.
Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скiльки там кiмнат!
Перший поверх (стародавнi часи) нам не дуже сподобався. Там не було нiчого цiлого — все куски якiсь, уламки, череп'я бите. I найпочеснiше мiсце займає зотлiлий почорнiлий шмат довбанки. Теж iще цiннiсть! Я вам такого у нас на рiчцi скiльки хочете знайду.
Але другий поверх… Оце да! У нас аж очi розбiглися. Он вiз чумацький справжнiй. На таких возах нашi предки колись у Крим по сiль їздили. А он карета золота, у якiй митрополитiв київських возили. Нiчого собi карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнiсiнька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшинi Паляничку, вiн тiльки — рраз!.. Ми уявляємо собi нашого мiлiцiонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руцi. Нiчого. Пiдходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж i довга! А пiстоль який!
Третiй поверх. Велика Вiтчизняна вiйна. Визволення України вiд фашистських загарбникiв. Тут вiд кожного стенда вiє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї — повна скриня гiтлерiвських орденiв, хоч лопатою греби А он особистi речi славного розвiдника Кузнецова, що дiяв у тилу ворога i викрав нiмецького генерала. Ой, не поспiшайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрiбне таке потрiбне. Ми ж зараз так усе це розумiємо, як нiхто… Ми ж може, зараз найсправжнiсiнькi розвiдники (хоч би як ви товаришу Паляничко, смiялися!). I все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же рiзнi секретнi документи. Он… назустрiч нам поспiшає Галина Сидорiвна, а за нею всi нашi. Обличчя в Галини Сидорiвни аж пашить.
— Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де?
— Загубилися, — кається Ява.
— Заблудилися… — каюсь я.
— Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнiв на екскурсiї. I нiхто, крiм вас, не загубився, не заблудився… Мучителi! Мене паралiч розiб'є через вас!
Ми зiтхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорiвну розбивав через нас паралiч. Хай буде здорова.
— Не лайте їх, дуже прошу. Вони бiльше не будуть, — говорить старшина Паляничко, пiдкручує вус, i очi в нього затуманюються.
— Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi! Спасибi! — враз почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в неї теж затуманюються.
— Нема за що. Це наш обов'язок.
— Ну все-таки, все-таки… турбувалися, привозили… Спасибi велике! Не знаю, що б я робила.
Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усмiхнених очей з Галини Сидорiвни.