– Ой, як ти ходиш, Хомо! –сміється Одарка. – Ходиш не доходи минаючи. Заблукав у моїй хаті, бо кепсько знаєш. Та скоро добре зучиш усі кутки, перестанеш блукати.

– Зучу, – обіцяю Одарці, – а зараз і справді ніяк дороги до тебе не знайду, бо хата чужа!

– То, може, давай удвох, бо самому тобі нема чого...

– Одарко, чи я не хлоп? – кричу браво.

– Та наче хлоп, поки сам собі не розбив лоб.

– А раз хлоп, то сам знайду дорогу до тебе. Жди мене, Одарко, як то мовиться, у ржі, на межі, на крутій березі.

– Жду тебе, Хомо, жду. Ото ще ковпак під ковпаком!..

Два незагнузданих чорти мої збісились, шарпнулись, схарапудились – стеля і стіни знову кругом мене попливли, як суха диня по хвилях, і знову я опинився біля столу з наїдками й напоями. Ну, думаю, хоч і сильно забродився, але ж халяв не покаляв, – і за чарку, мов потопельник за соломинку, а чарку в рот, далі ще одну чарку – саме ту, яка пару любить, і в бездонну свою безодню вилив, ще ті сам себе похвалив: «Ну й грибок маслючок, усю землю пройшов, червону шапочку знайшов! Я вже такий п’яний, що якби розум мав, то сам від себе втікав би. Хома купив, Хома п’є, бо у Хоми гроші є!»

– Не барись, Хомо! – кличе Одарка, мов у срібний дзвоник видзвонює.

– Та вже йду ось, – мну язиком, наче баба лемішку в макітрі мне.

– Тільки обіцяєш, Хомо, а сам пішов – мов рак по дріжджі...

– Дав слово – дотримаю, – ледь бубоню.

Еге, жвавий, як ведмідь за мухами.

І тут мої ноги, два біснуватих чорти, самі випурхнули з-під мене. Випурхнули ноги з-під мене, щоб хутчій бігти до Одарки, яка вже просила, мало не плачучи. А тіло ж моє, яке сьогодні прийняло в себе стільки горілки та харчу, так обважніло, мов дубова колода стало, а тому-то й не встигло за ногами. Чорти мої, ноги, ледь відбігли від столу, а тіло на місці зосталось і, зоставшись без моторних ніг, кремінною горою звалилось на долівку. А як тіло-одоробло звалилось, то й ноги за собою потягло, не встигли вони добігти до ліжка, на якому лежала Одарка. А, чую, так їм кортить до Одарки, що хоч і поряд лежать, а так тремтять-дриготять, наче й лежачи до Дармограїхи біжать!

Заснув, як баран, хроплю на всі заставки. Ну, так мені вві сні, наче після маківки, та ще сниться мені зовсім не Одарка, ні, зовсім не її розкішні літні квітники, а сниться мені вві сні стіл широкий, а на тому столі стоїть сулія горілки висока, а я перед тією сулією такий малесенький, ну такий дрібнесенький, що заплакав із розпачу: не вистачить життя, ой не вистачить, щоб усе випити і дно побачити!..

XI. НЕ КОРТИТЬ ДО БАБИ З КОВАНИМ НОСОМ

– О, напився молока з-під скаженої корови! Хіба не знаєш, що чоловік у горілці – як собака у скаженівці? Хіба не знаєш – не той п’яниця, що п’є, а той, що впивається? Так недовго й життя своє кинути на вітер, мов у безодній колодязь. Так недовго допитись до того, що носитимеш додому тільки шнурочки від бубликів.

Чий це голосочок дзюрчить біля мене, бджолою в’ється біля вух, музикою затікає в тяму? А то раптом починає густи, мов муха в глечику? А то поспівує, як поросятко в дощ? А то говорить так, наче йому лемеша до піднебіння почеплено?

– Дивись, бо переведешся на жуки та на блощиці, кому ти будеш потрібен? Шануватимешся сам, то й тебе пошанують. Ой Хомонько, не пропивай глузду, затям, що краще катові оддати шапку, аби тільки голову додому донести.

Розклеплюю повіки, наче жорнове каміння знімаю з них, і перелякано знову заплющуюсь, бо не можу повірити своїм очам. А таки не можу повірити очам, що бачать яблунівську ранкову вулицю, яка ще не прочумалась, бачать мою рідну жінку Мартоху, простоволосу, в спідниці, зодягненій на нічну полотняну сорочку, босоногу і з такими злими шершнями в погляді, що дрижаки по шкірі йдуть. Тримає Мартоха в руках держак од тачки на двох колесах, тачка котиться по пилюзі, прибитій росою, а в тачці лежить не лантух пашниці чи торба з грисом, а я ж таки, Мартошин чоловік, Хома Прищепа.

– Розліпив свої безсовісні блимаки? Гарний! Одна собака на себе подивилась – і то сказилась, то глянув би на себе!

– Звідки мене везеш, Мартохо? – мов кажани в бовдурі, зашаруділи слова в моєму горлі.

– Питай – не звідки, а куди везу.

– Куди оце тарабаниш на тачці?

– Горенько ж, моє горенько! – Демони їй клекотіли в грудях, як у пеклі, а з очей наче аж дим ішов, курілись вони гнівом смолистої барви. Колеса порипували, а я лежав у тачці, мов немовля у сповитку. – Позичила я тебе Одарці чи не позичила? Взяли ми телицю чи не взяли взамін? То ти, значить, налигався так, що посеред ночі приплуганився додому, кинув Дармограїху, бо тобі хоч вовк траву їж. Осоружний, знеславив мене і перед Дармограїхою, і перед усією Яблунівкою! Це ж Одарка по всіх усюдах плескатиме, що підвела я її кашляти під пень, що помастила губи медом, а облизати не дала. А що Яблунівка скаже? Сміятиметься з бідної Мартохи, що навела Дармограїху на гріх і покинула на сміх!.. Цить, харцизяко, цить, люципере! Де це бачено, щоб отак блудом блудити? О, дивиться жалібно, аж молоко кисне.

– Звиняй, Мартохо, – шепчу з тачки, мов тарган із паперу, – то не я винуватий, а голова тупувата і ноги кляті, що привели мене до тебе і до рідної хати.

– Ой Хомонько, став ти мені хріном у носі, став мені сіллю в оці! Не дмися, мов сич на вітер, правду кажу. І не супся, що вже люди зглядаються на тебе. Будь мені спокійний і тихий, як поросятко в мішку, – І раптом у розпачі зойкнула Мартоха, сполотнівши дужче від своєї полотняної нічної сорочки, яку вона в поспіху, либонь, не встигла переодягнути: – Ой горенько, а як Одарка подумає, що я нечесна, що я не захочу тебе назад повернути, що я слово своє зламала, що я, мов ота лисиця, хвостиком виляю і курочок хапаю, що я однією рукою даю, а другою віднімаю! А в мене ж душа не чорна, мов у ченця ряса, а я ж бо не така вертка, що й з-під ступи викручусь. Обізвись, правду кажу?

– Ой святу правду, Мартохо, кажеш.

– Мовчи, іроде! Хіба я здатна крутити, як чорт дорогою? Не мовчи, обізвись, гаспиде!

– Ой не здатна, Мартохо, суща правда.

– Мовчи, пройдисвіте! Хіба я така вертка, як в’юн в ополонці? Скажи, здрайцю!

– Ой не вертка, Мартохо, істину кажеш.

– Мовчи, болячко! Хіба в мене сім п’ятниць на тиждень? Чи я ота муха, що захотіла злого духа? Хіба мене карти і життя довели до безпуття? Говори, халамиднику!

– Мартохо, ти золота – і ступаєш по золоту.

– Занімій, Хомо, бо твоя сорочка міри не знає.

Так ми ладком гомоніли з Мартохою, коли вона, розгнівана й роздосадувана, везла моє тіло до Одарки. А я лежав у тачці, мов купа коров’ячого гною, що його везуть у поле під буряки, розглядав себе впівока й так міркував: «О, рука іде зі мною – і ліва, і права. О, й нога причепилась, теж до Одарки їде – одна й друга нога, обидві».

Мартоха гула, мов чотири вітри в лісі, а я задрімав, бо повіки самі стулилися. Сонним і на обійсті в Одарки опинився, сонним і до її хати зайшов, а прокинувся вже за столом. За столом, що був заставлений, як і вчора. З одного боку від мене сиділа моя рідна жінка Мартоха, яка ото надумала позичити мене Дармограїсі, а з другого боку сиділа Дармограїха, якій моя рідна жінка й позичила мене в обмін за телицю.

– І ото тра було вам, Мартохо, жили надривати? – сипалися солодкі, мов медяники, слова. – Я б і сама прийшла та забрала.

– Всякі ж думки могли снуватись у вашій голові, Одарко, – лебеділи лебедиками улесливі слова. – І що я захворіла на хитрощі. Мовляв, із отих, що не говіють, а проскурку їдять.

– Та ні, ви, Мартохо, не вмієте крутити, як чорт греблею.

– Ні як чорт греблею, ні як швець шкурою, але іноді й думати так не хочеш, а воно думається. А я не вмію хитрувати, як отой пес за вечерею.

– Така, як ви, Мартохо, на всю Яблунівку одна однісінька!

В голові моїй було порожньо, як у млині, в якому ще позаторік мололи востаннє, і я щось мусив для помолу кинути до коша, себто до рота: чарочку перваку, міцного, як мороз на водохреща, та шинки, смачної, як поцілунок моєї Мартохи в молодості. А жінки тим часом гомоніли. Правду кажуть, що Леська та Хвеська хоч якого дзвона перегудуть, а Мартоха та Одарка можуть перебамкати всі дзвони Київської лаври. Важко сказати, в кого із них язик довший, та одна одній не поступляться. Мов ціпи молотять. Мов млини гудуть – і все без вітру, а якби їм іще вітер! Ну, думаю, такими язиками тільки полумиски лизати. Ну, думаю, наговорять стільки, що й за пазухою не сховаєш, і в шапку не збереш!


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: