І, оговтуючись та відмерзаючи душею, лайнувся я всмак, що, клята, не маючи від Мартохи хазяйського догляду, знову вирвалася з хліва, никає без пристановиська...

Для поминальної тризни в жертву світлій пам’яті Петра Зосимовича було зарізано кілька півнів ґалаґанів, а також був підданий закланню кабанчик степової української породи. Поминали в тій самій кімнаті й за тим самим столом, де ще недавно стояв із небіжчиком гроб, повитий чорним крепом і червоним кумачем. Пахло воском та ладаном, хоч ладанка ніде не горіла, а також зіллям, квітами, тушкованою капустою, курячою печенею і поросячими драглями. Гробарі, врочисті, як граки у лютневу пору на дубі, похмуро кінчали трапезувати – вони за цим столом чи не найдужче скидались на тих, що найближче стоять до таємниць загробного царства. Старенька мати Марфа, сива, як конопляна витіпана пачіска, зодягнена в чорну жалобну сукню й закутана в ткану начебто з мороку горобиної ночі хустку, запечаленою вивіркою сновигала поміж поминальників, що пили горілку, їли страви, добрим, сердечним словом згадуючи її сина.

Спомини за столом то тліли, як мокра солома, то спалахували, мов суха губка, бо кожен намагався докинути до спільного багаття свою дещицю, аби горіло, аби не гасло, бо ж, як відомо, людина по смерті може жити в спогадах своїх ближніх, для того вони й збираються на тризну. Отже, хто докинув до багаття гілку, хто тріску, хто поліно – і вогнище жваво горіло, і в його полум’ї перед нами зримо поставав Петро Зосимович, його образ тремтів у полохких язиках багаття, ставав чіткішим, а то непевним, як мана, як марево.

– Людський вік такий, як у зайця хвіст, – гомонів за столом яблунівський листоноша Федір Горбатюк, і справді горбатий, з головою-печерицею на дугастому коромислі плечей. Він зажив слави тим, що районну газету читав од першої літери до останньої і міг цифра в цифру переказати зведення районного статистичного управління – хай там ішлось про хід збирання буряків, чи про хід вивезення гною на поля, чи про хід збирання колоскових. – А кому короткий вік, тому не поможе і лік.

Очі-павучки у Федора Горбатюка сполохано ворушились у павутинні зморщок, наче побоювались отого червоного півня за вікном на ворині, – а що, як півень, посурмивши лудженою горлянкою, забереться в хату й поскльовує їх на рябому обличчі-решеті?

Фуражир Ілько Дзюнька (місце за столом займав за двох, пив за трьох, їв за чотирьох) сказав наздогад буряків, щоб дали капусти:

– Бо яке життя? Уродився, оженився та й помер.

– Тобі добре, Ільку, – озвався листоноша. – Ти жонатий помреш, діти по тобі зостануться. А Петро Зосимович помер нежонатим, нічого не зосталось від людини.

– Цифру залишив на рахівниці, – нагадав голова колгоспу Дим. – Дві тисячі триста дев’яносто один... І що він хотів сказати цією цифрою? Наче заповіт... От що тільки він заповів нам усім цією цифрою? Дві тисячі триста дев'яносто один!

– Після нас не буде нас, будуть люди, та не ми, – сказав своє мудре слово і дід Гапличок, якого де не посій – він там і вродиться.

Михайлом Григоровичем тіпнуло, правцем поставило: чарка в руці здригається, як яєчна шкаралупка, кинута на річкову хвилю:

– Нас, може, й не буде, але наші діти зостануться по нас! І не годиться не жити, а світом нудити, наче смерть чигає за вухом!

– Не вмирає віковий, тільки часовий, – знай бубонить дід Гапличок.

– Треба так жити, щоб усі часові стали віковими! Авжеж, кожного зів’яне квіт у зеленочку, але весь час діло роби – діло й дасть безсмертя.

– Раніше, – докинув слово Ілько Дзюнька, – люди сподівались, що по смерті їхня душа в світі житиме. Отож людина й здавалася сама собі безсмертною, було їй інтересніше йти по землі від колиски до домовини. Та й про душу свою намагалися дбати, піклувались про неї, жили для душі. А як зліквідували душу, то не так інтересно живеться, як перше: всі вже добре знають, що як помруть – і кості зотліють у могилі, порохно зостанеться.

– Не допетраю твоїх балачок, – розгнівався голова колгоспу. – Чи тобі хтось заважає вірити в свою душу? А чи хтось ліквідував твою душу? Га? Щось я не чув про таке.

– Мою душу, може, й не брались ліквідувати, це правда, але якось так вийшло, що вже ніхто не вірить у неї, от і я не вірю.

– А ти, Ільку, вір, коли кортить!

Фуражир завовтузився за столом, як ситий кіт у макітрах на миснику.

– Якось невдобно... Як люди, так і я...

– Бач, сам не хочеш вірити, а кажеш, начебто є вказівка ліквідувати твою душу. Може, я, голова колгоспу, давав таку вказівку? Чи голова сільради? Районна міліція відмінила чи прокурор?

– Та я ж такого не кажу...

– От і справді не кажи! А то... Вір – дозволено вірити, ніхто не забороняє. Хай твоя душа живе, коли хочеш. А я інше знаю, Ільку. Знаю, що по людині зостається діло. По тому, дивися, сім’я славна лишилась, по другому, коли він, скажімо, тесля, лишились хати в селі, по бондареві зостається його бондарство, по шевцю його шевство, по кравцю кравецтво. Ось де живе їхня душа, та ще у вдячній пам'яті людській.

– Од мертвих бджіл меду не їсти, – сказав листоноша Федір Горбатюк. – Ось раніше як було? Неспроста ж говорилося, що душа переселяється в пташку чи в квітку. Значить, людина й далі житиме, тільки вже як квітка чи як пташка.

– Ви, Федоре Трохимовичу, грамотний чоловік. Здається, вже розумні від того, що газети й журнали не перший рік розносите передплатникам. І вірите в отаке.

– Вірю чи не вірю, а чувати доводилось.

– Хіба ви не знаєте, що тільки помер чоловік – і вже й неживий?

– Та знаю, що не поможе ворону мило, а мертвому кадило.

– То якою ж це пташкою ви б хотіли стати? Ґавою чи павою?

– Може, й не пташкою, Михайле Григоровичу...

– То, значить, квіткою? Настурцією чи півонією?

– Може, й не квіткою...

– А ви, Хомо Хомовичу, – на мене перекинувся Дим і глипнув очима так, наче не тільки зайвих кілька трудоднів записав, а й видав ягничку у премію, – якою квіткою хотіли б стати – ромашкою чи волошкою? А може, у якесь дерево хотіли б переселитись?

– Хіба вгадаєш? – одказую. – Може, мені хотілося б в орла обернутись по своїй кончині, та хіба вдасться?

– А чому не вдасться?

– Охочих обернутись на орлів багато – на всіх, може, й не вистачить цієї геройської птиці.

– А кому вистачить?

– Ну, може, вам вистачить, Михайле Григоровичу.

– І ще кому?

– Ну й іншому колгоспному начальству, – не скліпну, прямо дивлюсь на нього.

– Чому саме начальству?

– Бо в начальства ближчий доступ до орлів.

– Ясно, – всміхнувся Дим. Тільки тепер уже дивився своїми очима так, наче передумав мені записувати кілька зайвих трудоднів і ягничку в премію теж передумав давати. – А ті, в кого нема близького доступу до орлів, на кого б могли обернутись?

– На кого ж, – кажу, – Михайле Григоровичу, як не на ту птицю, на яку завжди й обертались у нашому краї.

– Кажіть прямо, Хомо Хомовичу, а то набалакаєте, що на вербі груші ростуть!

– На горобців, Михайле Григоровичу! А як жінки, то, може, на ластівок.

– На горобців і ластівок, значить?

– А хто може вмудритись на зозуль і качок, на півнів чи індиків.

– Інтер-р-ресно! Ще й як інтересно, мордував би чорт мою маму! – Голова колгоспу, видно, був моєю балачкою дозолений до живих печінок, бо, здавалося, зараз почне шпетити на всю губу. – А на яку птаху, вважаєте, міг би обернутись дід Гапличок? Теж на горобця?

Ну, бачу, пристав до мене Дим із короткими гужами, ну, міркую, мокрою онучею очі забиває, ну, гадкую, без вогню хоче зварити мене. А дід Гапличок перелякано позиркує – у яку ж саме птицю я збираюсь вдихнути душу його?!

– Язичок мельне та й у кут, а губу натовчуть, – кажу загадкою.

– А Ілько Дзюнька якої птиці достоїн? – накриває Дим мокрим рядном, та ще й помелом.

– Не пиляйте мене тупим, – кажу, – краще ріжте гострим.

– Щось ви, Хомо Хомовичу, здається, приплітаєте коляду, щоб дали капусти!