– А яка, Хомо, бестія?–питає, приставляючи жовтий коржик долоньки до білого коржика вуха.

– Вовк сниться щоночі, – кажу. – Тому й журюся так, наче пси мій обід з'їдають щодня.

– Хоч плач і не втирайся, а в тугу не вдавайся, – радить дід Бенеря. – Бо не увірвався ти басом, як мовиться, і маком не сів. Можна врятуватись.

– Еге, врятуюсь, як той медвідь...

– Ось цей горішок бачиш? – Дід Бенеря з широкої, мов небо над Яблунівкою, кишені дістав волоський горіх з поораною шкаралупкою. Поклав у рот, розкусив зубами і, обібравши ядро, знову питає, наче про найбільшу дивовижу: – А тепер бачиш?

– Та бачу, – кажу – Чому ж не бачу! Волоський горіх...

– Ти гадаєш, Хомо, чому я на старість маю стільки розуму хоч лопатою горни? Чому я такий мудрий, наче всі розуми поїв?

– Либонь, тому, що вчились розуму цілий вік.

– Дудки! – як ножем одрізав дід Бенеря. – І не тому, що лавку сторожую. І не тому, що, може, з доброго коня падав, а на поганому не їздив. І не тому, може, що піч мене не тучила, а дорога вчила. А тому, Хомо... – Й дід Бенеря втупився очі в очі, наче два зашморги накинув, сказав пошепки: – А тому, що волоські горіхи їм!

– Але ж інші в Яблунівці їдять – і ніякого знаку, – заперечую теж пошепки.

– Одне діло їсти й не знати, навіщо їсиш, а друге діло – їсти й знати, навіщо їсиш. Ото, Хомо, споживай волоські горіхи – вмить порозумнішаєш, ворохобня в голові вляжеться, і ніякий вовк більше не снитиметься... Ось тільки поглянь на горіх. – Дід Бенеря тримав на шкарубкій долоні облущене ядро. – Е-е, неспроста схожий на людську голову, коли її черепа позбавити, коли її розчерепити, як цей горіх!

Ну, міркую по тій нашій балачці з дідом Бенерею у чайній рятуватись од вовка треба, й то мерщій, бо він таки зодягне мою душу у свою вовчу шкуру! Горіхами, то й горіхами, бо пожива ця й справді смачна, який простак од неї відмовиться. У Дармограїхи в коморі для продажу поміж усякої іншої всячини й горіхів волоських було мішок-два припасено. То я, на завтра чи післязавтра не відкладаючи, після чайної прямо в комору, прямо до мішків і допався до горіхів, як дурень до мила. Першого тут-таки, в коморі, з’їв, наче за себе кинув; другого строщив, аж ніс зігнувся; третього стеребив, аж ніс став уже гайдука скакати. І чим завзятіше жую, тим дужче кортить, – вже, здається, в такому голодному завзятті міг би на їжакові й пух об’їсти. Гребу горіхи, як кінь копитом, наминаю, аж за вухами лящить, допавсь до добра, як віл до браги. Вже, здавалось, можна було б і вхекатись, і засапатись, і охлянути від такої роботи, бо ж напувався, як линок, але руки самі тягнуться до горіхів, але ж рот сам роззявляється. Ну, гадаю, ще як оцю пригорщу умережу, то й піч перележу, ну, думаю, допався до коша, то й сам не рад!

Гаразд, хай скільки їм – не розбагатію, а тільки попузію, та негоже піддаватись вовкові на поталу, треба попіклуватись про порятунок душі!

І що б ви думали – тієї ночі вовк не приснився... Спалось так солодко й хутко, наче голою сідницею зі скляної гори котився. Прокинувся вдосвіта, й чую легкий смуток на серці. Ой смутку мій, кажу подумки, посиди, смутку, в кутку, бо від тебе більше печалі, ніж радості. І знаєте, чого ото смуток синіми чебрецевими квіточками засинів-задимів у моєму єстві? Либонь, не повірите, коли зізнаюся: за вовком! За вовком смуток зацвів, що снився стільки ночей підряд, що так ми зріднилися в тих нічних погонях-утечах, як голка з ниткою. А тут він уперше не появився вві сні – й ревнощі почали кусати: може, когось іншого в Яблунівці вподобав собі, щоб ганятись по долах і горах, намагаючись свою вовчу шкуру надіти на людську душу?

Двадцять красних, тридцять сильних, п’ятдесят мудрих, а сто дурних! Угадаєте чи не вгадаєте, що засекречено в цій загадці? Роки людського життя! А вони й справді такі: двадцять шумних, тридцять мудрих, шістдесят блазнів, а сто глупих. У когось, може, й не такі ті роки людського життя, не знаю, та в мене, Хоми Прищепи, саме такісінькі – й хіба мій неспогаданий смуток за вовком, котрий ганявся за мною вві сні й від котрого я відборонився горіхами, не слушний доказ людської суперечливості та непослідовності?

Однак, поснідавши, горіхів наричив у пазуху і, на ферму йдучи, розлуплюю й смакую. І, відчуваю, правду казав дід Бенеря, що розуму додають: ниньки я куди вже розумніший проти вчорашнього! Раніше б я не помітив, може, а тепер навіч бачу, як осінь по Яблунівці на строкатому коні їде, причому немає для осені та для її коня якоїсь одної дороги чи вулиці – по городах та садках ступає кінь, по обійстях та левадах. І, що дивно, той самий кінь десь у вишняку видається багряно-золотавим, під гіллям дубів той кінь уже густо-гнідий, а на городі він стає чорний, ряхтить лискучою шерстю, й ген-ген у полі, при самому обрії, де мево снується, кінь уже видається білим, як сніг, і такий він статурний, такий дзвінконогий!

Раніше, поки горіхи не їв, то не помітив би, що восени й горобець багатий, а зараз ось стрівся мені такий багач: на кущі бузини сидить, ягід клювати не хоче, а що вже веселий, а що вже пишні груди випинає, хвоста роздимає і хвастає не нахвастається своїм голосом, наче то голос Анатолія Солов’яненка! Тішишся, думаю, бо восени і в тебе, горобця, є питво; тішишся, думаю, бо скоро поважні та шановні пташки повідлітають до вирію, а тобі, сірому задаваці, зоставлять весь урожай по гаях та дібровах, по чагарниках – ото побенкетуєш і порозкошуєш!

Раніше, може б, не помітив, а нині бачу: так сонечко світить, як цигана мати жалує. Тілом раніше б не почув, а тепер ось добре чую, що як не сьогодні, то завтра в Яблунівці сім погод настане: сіятиме, віятиме, сипатиме, туманітиме, шумітиме, густиме і зверху йтиме!

А ще дивно: крізь стіни бачити почав! За стіною в комірчині у тітки Вівді Оберемок, бачу, мішком закушкана стоїть така сулія самогону, що й собака не перескочить, а недавно ж казала, що запаси вийшли і варитиме не скоро!

А в її сусідки в погрібнику, притрушені ячмінною соломкою, лежать цукрові бурячки – де ж вони могли взятись, як не з цукрової плантації? Ох ти ж холера, відвернутися годилося б, та очі самі дивляться: тракторист Максим Діхтяр у хлівці на вико-вівсяній мішанці обіймає свою жінку Марію, а та чогось одбивається, блискаючи наливними яблуками колін, і лікті літають, мов ситі стрепети, й очі блищать, як перші проліски.

Еге, ноги мої самі приросли до землі, бо чого ж це вони борюкаються? Чи не тому, може, що вчора звечора Максим Діхтяр пересидів зайву годинку в яблунівській чайній, тепер лиха Марія, циганської вдачі і вроди, мстить чоловікові, навідріз відмовляючи в солодощах своєї жіночої знади?

Хутенько розлущую горіха, щоб іще ліпше бачити, та в цю мить Марія таки вирвалась від чоловіка, вигулькнула з дверей, відьмою на помелі поринула до хати. Перегодя появився на порозі й Максим Діхтяр – одяг у мішанці вико-вівсяній, під оком садно свіженьке садніє, з роздертої на грудях сорочки серце ось-ось вискочить.

– Ото ще біда, – вгледівши мене за ворітьми, сказав сердито. – Кабанчик зовсім здурів у сажі, то дрота зашилювали йому в рило, так і не зашилили.

– Не зашилив? – питаю, а лице саме починає сміятись, мов сонях на сонці.

– Та норов же вредний у клятущого, – стенає плечима високими, як хура соломи, а тоді питає підозріливо: – Чого смієшся?

– Сміюсь, бо мені ні холодно ні душно: мов на святках у сіряках.

Йду поміж ясенів, а на гілляках два круки – чорні, як старорежимні ченці, – перемовляються між собою тріскучим карканням:

– Кар-р! Кар-р! Нікому сама птаха в руки не вскочить!

– Кар-р! Кар-р! Не штука вбити крука, злови-но живого!

– Кар-р! Б’ють сороку і ворону, а думають добитись до ясного сокола!

– Кар-р! Ціляться у ворону, а попадають у корову!

Тоді я, Хома Прищепа, старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок», спинився під ясенами і, дожувавши волоського горіха, двигонув звуки з горла:

– Кар-р! Кар-р! Що пук – гривня з рук! Кар-р! Дим густий, борщ пустий, м’ясо вгору, пір’я вниз!