Гарно сказано: «Не позичай, бо злий обичай: як віддає, то ще й лає». Мудро мовиться: «Якщо обрид тобі хто, позич йому грошей». Але то все не про Мартоху, то про інших, а моя Мартоха страх як любила своїх боржників, страх як шанувала тих, кому винувата була!

А секрет-причину цієї химери тільки я один знаю на всю Яблунівку, навіть Мартоха не здогадується. Секрет-причина дуже простий, як гола п’ята: всякі позички водять мою жінку з одного кутка на другий, від хати до хати, від людини до людини і дають їй привід і змогу чесати язиком, якого чим більше чешеш – тим дужче йому кортить. Позичками-боргами, дайками-віддайками хитромудра Мартоха всю Яблунівку тримає в кулаці, всеньке село приманює до себе, щоб уволю з усіма про все набалакатись.

Любить-бо моя Мартоха гріти зуби на сонці, якби могла, то свою балачку сороці на хвості пов’язала б, щоб сорока розносила.

– Ти, Мартохо, знаєш, що в людей і в горшках кипить.

– Мені, Хомо, з уст, а тобі за пазуху шусть!

– Таким ціпом, Мартохо, тільки чортам тютюн молотити.

– Кажи чортзна-що, аби даром пара з рота не йшла!

– Нащо нам музики, Мартохо, коли в нас довгі язики! Отакого б язика та на підошви.

– Верзи, верзице, поки верзеться.

Правда ж, добре балакати з моєю Мартохою? Але не був би я Хомою Прищепою, якби піддався своїй жінці на поталу, якби вона могла мої мізки закрутити, якби могла порядкувати моїми клепками в голові так, як порядкує горщиками в печі. Язик – то налигач, яким налигують корову чи телицю, і хоч ні в кого немає такого налигача, як у моєї Мартохи, все ж я завжди зоставався неналиганим, кум королю і сват самому міністру.

Гой, Мартоха! Якось пішла до молодиці на сусідній куток позичити глечик молока, вцідили їй свіжого, з-під корови вранці, а поки повернулась Мартоха додому ввечері, то молоко в глечику скисло – бо треба ж було по дорозі кожного здибати, кожного язиком своїм зачепити, набалакати-наговорити-натеревенити-намолоти сім мішків гречаного Гаврила!

Отож, про Мартошині борги та позички.

Хай би з себе ще позичала яку кофтину чи куфайчину, запаску чи блузку, хромові чоботи чи червоні гумові калоші. Хай би з себе не жаліла тернової чи вовняної хустки, намиста чи ковтків дівоцьких своїх у вуха. А то ж не втримувалась, щоб моє кому-небудь із сусідів чи родичів не подарувати. Шукаю, колись давно було, свого кисета – із зеленого шовку, заполоччю вишитого, – а кисета нема, позичила Мартоха колгоспному конюхові, що солому привіз під нашу хату з поля. Мав я стару, ще з війни принесену, шапку, в цій шапці чи біля гною крутився на короварні, чи по жом їздив на цукрозавод у Велике Вербче, – і десь запропастилась шапка, потім угледів на чередникові, що теличку нашу випасав. Так само й галіфе моє міліцейське синє з нашитими на колінах і на сідниці латками (галіфе Мартоха виміняла була за яйця на районному ярмарку) раптом опинилось на яблунівському нашому мельникові, бо треба було віддячити за якусь послугу.

– Мартохо, – казав своїй жінці, – подарунки за Дніпром без штанів ходять.

– Краще дарувати, ніж брати, – не лізла по слово за пазуху.

– Але ж ти любиш позичати й глину з половини, – дорікав.

– Дарують, небоже, що самим негоже, – вдавалась Мартоха до філософії. –Знаєш же добре: беріть, свате, бо все одно свиням викидати.

Але долі своєї й конем не об’їдеш: як кого схоче – на ноги поставить, а кого з ніг звалить. Якось Мартоха почала так лащитись, так догоджати, як ото здатний лиш лисом підшитий і псом підбитий. Ну така вже добра, що ледве в пазуху не вскоче.

– Що тобі, Мартохо, треба? – питаю. – Чого вертишся, як чорт у баклазі?

– А хіба я завжди не верчусь перед тобою, як сорока на тину? Хіба не стелюсь перед тобою, мов перекотиполе?

– Не завжди сорокою і не завжди перекотиполем. Буває, що коло носа в’єшся, а в руки не даєшся.

– Ой Хомонько-дукачику! Ой Хомонько-карбованцю! Та хіба вже я така слизька, що обома не вдержиш? Ти ж бо хитрий, можеш, мов лисиця, хвостом накритись.

– Та говори, що треба.

– Ха-ха-ха! – сміється Мартоха, світить мені очима, наче свічки ставить – тільки не перед богом, а перед чортом. – Добра тобі хочу.

– Якого добра? Чи не отого добра, від якого шукають

другого добра?

– Одарку Дармограїху знаєш?

– Оце ота хитра, мов щука, та все ж таки не з’їсть йоржа з хвоста?

– Вона, Хомонько! Снить, а кури бачить. Дуже мене просила за тебе.

– Просила?

– Просила, умовляла, золоті гори обіцяла. Щоб я тебе позичила їй на літо й осінь, на якогось півроку.

Очі мої полізли на лоба – як в отого чортополоха, що з телячим хвостом надумав у вовки сунутись.

– Як то позичила? Чи я підрешіток, щоб позичати? Чи я залізний гак, щоб витягнути відро, яке впало в криницю? Мартохо, схаменись, бо ти вже так допозичалась, наче тебе дурний старорежимний піп хрестив, тільки намарне в воду не впустив.

– Не дурна я і в дурного не зимувала, Хомонько, – горнеться до грудей і шепоче, мов раки в торбі. – Не насправді ж позичити, а про людське око.

– Тому й шепчеш у своїй хаті, щоб тебе на сусідському кутку не почули?

– Не дивись на мене, Хомонько, мов собака на висівки... Трохи поживеш у Одарки Дармограїхи, тебе не убуде, а в нашій хаті прибуде.

– А що прибуде, коли я убуду?

Мартоха, бачу, й далі хитрує, мов дідько в греблі.

– Телятко за тебе обіцяла від своєї корови. А ти ж бо знаєш, яка в Дармограїхи корова – молоко дає, мов сметану, а годувати можна хоч остюками, однаково доїтиметься.

– Та нащо я їй здався, що хочеш позичити?

– Бо знає базари, магазини й нетрудові доходи, то прискіпуються. А так вона тепер усім казатиме, що живе твоїм коштом, твоїми заробітками, – від неї й відскочать причіпки, мов сухий горох од стіни, Одарка й далі внаджуватиметься в горох, а не в сочевицю.

– Я ще ніколи, Мартохо, не був позиченим чоловіком, то й не відаю, як то позичені чоловіки живуть із тими жінками, що їх позичили, – скрушно чухаю свою чуприну. – Значить, пристати в прийми до Одарки тільки про людське око, а з тобою й далі жити не про людське? Легше, мабуть, навчитись орати клепкою...

– Не тільки навчишся клепкою орати, а й товкачем хліб різати, а й ступою латки до штанів пришивати.

– Але ж позиченого три годи назад ждуть.

– Хомонько, думаю, за ту телицю три годи забагато, а так – на осінь та зиму. Якось перебудеш позиченим.

– Дурний дає, а розумний бере.

– Хто зразу дав, той два рази дав.

І, бачу, якщо не вговорила Мартоха, то вговорить. Бо хіба ж мені не знати, що в чужу жінку чорт ложку меду кладе, тому до неї й липнуть? І хоч я вже немолодий собака, а в мене теж дригаються жили, та й недарма кажуть, що в старій печі дідько теж топить. В чужу гречку завжди кортить ускочити, а тут сама гречка до тебе напрошується, і ту гречку звати Одаркою Дармограїхою – не з останніх вона молодиць у нашій Яблунівці!

Мартоха з моїх очей вичитала, що вже ладен пристати на її вмовляння, ладен піти на собачу стежку, і давай підхвалювати Одарку Дармограїху:

– Вона в кропиві шлюб брала, буде тобі в неї так, мов щодня кутя чи Великдень. Сьогодні – кутя, завтра – Великдень, і ні одного тобі дня посту.

– Хіба інших, Мартохо, у Яблунівці нема, – питаю, – що захотіли б її куті і в будень, і в свято? Чого накинула оком на мене?

– Бо хто ще так позичає, Хомонько, як я? Хіба ще є в селі такі, як я, що зичать кожному добра, а собі зла? Та вони тобі й пустої дірки не дадуть! Ходила Одарка Дармограїха по хатах, просила теж позичити на якийсь час, та їм шкода лою – світять водою.

– До кого ж вона ходила? –цікаво мені почути.

– До Нінки Шарпачки, просила дати Шарпака, але Нінка пообіцяла дати їй за царя Митрохи, як буде людей трохи.