Води грали неживою синявою, по водах попелясто-чорні брижі зловісними зграями брижились, обрію ж не було видно обрій потонув у ліловій млі. В повітрі ледь переблискували гострі молочні блискавки, супроводжувані не те що громом, а добре чутним дрижанням. Це дрижання вловлювалось не тільки вухами, грудьми і всім тілом, а й ним пронизані були саме безмежжя вод, погрозливе повітря, це дрижання прошпилювало кожен листочок, бадилинку.

І відкрилось мені, Хомі Прищепі, моє месіанське покликання. Це месіанське покликання було таке просте й зрозуміле, як будь-який параграф із статуту нашої артілі.

й воно в передчутті потопу, який чомусь мав запопасти лише саменьку Яблунівку, наказувало мені мерщій будувати корабель, а в кораблі рятувати все те, що згодиться в майбутньому.

І тільки я, стоячи на березі несамовитого пінистого моря, що шорсткими язиками хвиль облизувало коліна, встиг подумати про рятівний корабель, як він уже стояв у яблунівській гавані під зеленими вербами з гордим написом на кормі «Барвінок». А сам я вмить опинився на капітанському містку, що вібрував у передчутті близької бурі. Й усвідомлюючи, що гаятись не слід, я взяв у руки мегафон і прокричав щодуху:

– Товариші колгоспники, а також баби і діти, активно прошу на корабель!

Голос мій громом покотився над пустельним лоном вод, і десь далеко у мороку відгукнулись громи небесні, від яких Яблунівка гойднулась, мов п’яна бадилина.

До корабля вилаштувалась черга (позбирались не чужі, звісно, а всі ж таки свої, яблунівські), і вмить за моїми плечима щось захурчало, війнуло холодком. Це витав чи дух якийсь, чи ангел, чи нечиста сила – і ця несподівана проява, що мала подобизну сільського листоноші Федора Горбатюка (за ангельськими плечима в неї стримів горб) проказала гаркавим голосом листоноші ж таки:

– Треба пускати на корабель у порядку живої черги, але ж усі не вмістяться, Хомо! Дуже багато бажаючих, а судно не гумове.

Я замурував вуха на ту пораду, й на корабель дружно посунула вся Яблунівка – старі баби й старі діди, яким позоставалось три чисниці до смерті, підпираючи себе костурами, ковіньками, герлигами, почеберяли попереду; матері з дітьми та ще й з немовлятами на руках живою хмарою подались на корабель; дядьки й парубки товпились позаду, готові, здається, на свої спини й на свої плечі прийняти вагу невидимої загрози. Хто йшов із торбою харчів, хто з вузликом одягу, деякі діти несли книжки чи цяцьки, якийсь хлопчик пригортав отого шолудивого песика, з яким я зовсім недавно гомонів на весіллі в головишиної Катрі, а замурзана дівчинка-циганочка тулила до грудей руденьке, як випалена глина, кошеня. Потомствений яблунівський конюх Максим Грень, схожий своєю подобизною на добре вхорканого жеребця, у німому забутті ніс вуздечки й стремена. Потомствений яблунівський лавочник Петро Кандиба, нині своїм обличчям ще дужче нагадуючи заячий вид, захопив із собою двошалькові терези, а за пазуху назичив гирьок усяких розмірів. Дмитро Варченко – худий, мов крук, із лицем, що нагадувало виквацяну в дьогті халяву, і з гострою сокирою носа, наточеного на найтвердішому точилі, – йшов із важелезним молотом, який іще дихав розпеченим залізом і жаром розджохканого горна. Вчителька яблунівської школи Ганна Ксаверівна, що грає в клубі на концертах художньої самодіяльності, тримала в руці пучечок нотних паперів, на яких, здається, кожен музичний знак палав червоним розплавленим золотом. Буфетниця Настя, зодягнена в білий халат, покивуючи овечими кучерями на барилі-голові, тулила до грудей кухоль, на дні якого сіріла пивна піна.

За моєю спиною сухо зашаруділо повітря, розгойдане крильми прояви – нечистої сили в образі горбатого листоноші Федора Горбатюка, яка прошепотіла в самісіньке вухо:

– Ой Хомо, не вмістяться отаким гамузом, корабель на дно піде, сам не порятуєшся...

Я, замурувавши слух на таке застереження, й далі пропускам до могутнього черева судна, що погойдувалось на моторошнім зеленавості вод, усіх тих, що прагли порятуватись од повені. Доярка Христя з маленьким Хомком Хомовичем на руках... Жилавий, наче з сириці скручений, побатожений від голови до п’ят набубнявілими жилами дід Гапличок... Тракторист Максим Діхтяр однією рукою обіймав свою жорстокосерду жінку Марію, а в другій міцно тримав вузол із якимись запасними деталями до трактора... Кастальський, директор школи, наш глибокошанований Діодор Дормидонтович, ніс велетенський глобус, де було намальовано зеленаво-рудяві острови й материки з блакитними жилочками рік та з голубизною морів і океанів, а також, мабуть, іще значилась поки що наша Яблунівка.

– Хомо, – знову озвалось над вухом, – нехай Кастальський хоч глобуса викине!

Але велемудрий і гордий Діодор Дормидонтович уже зник у череві корабля.

Усіх умістило судно, пойменоване «Барвінком»: і механізаторів та шоферів, і фуражирів та доярок, і працівників торгівлі та колгоспної бухгалтерії. Прийняв корабель на свій борт не тільки передовиків, а й ледарів та окозамилювачів; не тільки дбайливих і старанних, а й марнотратів і безтурботних; не тільки добрих та щирих, а й симулянтів, ненажерливих, заздрісних. Бо Яблунівка, як і всякий інший шмат нашої землі, проростає не тільки людським повнозерним колосом, а й людським куколем та чортополохом. І хоч бур’янів менше, та не росли ще ніколи без них культурні злаки, отож на моєму кораблі мали вміститись і вони.

Одарка Дармограїха, ще звабливіша в таку страшносудну хвилину, ніж будь-коли (сама видавалася за пишний квітник, а серед того квітника вирізнялися груди – золоті соняхи, губи – криваві маки, очі – чорнобривці та щоки – пелюстки маку), несла ярмаркову свою, з червоного верболозу в’язану велетенську корзину за спиною, а з війстя корзини виглядали якісь вузлики, пучечки, торбинки, віночки, голови півня та курки, писок кроля, свиняче рило...

– Дармограїху без довідки з міліції на корабель не пускай, – нашіптувала на вухо нечиста сила в образі крилатого, ангелоподібного листоноші Федора Горбатюка.

Але й Дармограїха з кошем своїх пристрастей зникла в череві судна.

– Хомо! – долинуло з суші чи з вод, із землі чи з-під землі. Кликано було мене голосом моєї рідної жінки Мартохи чи, може, тільки здалося? Либонь, не здалось, бо в гурті яблунівців начебто не майнула її постать, не засвітилось обличчя.

І, значить, наспіла пора брати всякої тварі по парі. Насамперед стали підступати до корабля, слідом за людьми, всякі домашні птахи – півень та курка, качка та качур, гуска та гусак, індичка та індик. І тільки за ними прохолов слід, як заквапилась усяка інша крилата пташина живність – горобці, ластівки, ворони, горихвістки, очеретянки, корольки, шпаки, сороки, вівчарики, славки, малинівки, жайворонки, оляпки, щиглики, пищухи...

Молоденьким вужиком уповз до мого вуха застережливий шепіт нечистої сили:

– Нащо брати ремезів чи повзиків? Ні зябликами, ні іволгами, ні сойками у майбутньому людей не нагодуєш, а на кораблі місця обмаль, дивись, щоб на дно не потягло.

Та хіба міг я, Хома Прищепа, закрити доступ на корабель зозулям, одудам, перепелам? Чи можна було б завтрашню – після потопу – Яблунівку уявити без віщого кукання щирих зозуль по левадах? А чи видавалися б колгоспні поля живими й одухотвореними без перепелиного підпадьомкання у пшеницях чи житах? А як би почувалися закохані без солов’їних переспівів у садах, без солов’їних солодких мук? Усім птахам моєю волею була відкрита дорога на корабель, що під живою вагою вже став помітно осідати у воді, а тому-то без страху, в палкій надії порятуватись і вижити над моєю головою пролітали чаплі, лелеки, лебеді, крижні, чирки-тріскунки, шуліки, яструби, журавлі, чайки, стрепети, деркачі, дрохви, сови, дрімлюги, сиворакші, плиски, сорокопуди, дрозди, корольки, синиці, щиглики, стрижі та безліч інших птахів, за якими я й не міг устежити своїм гострим оком. У повітрі стояло шурхотіння крил, тонке тріпотіння пір’я, приглушені посвисти пташиних горлечок, що нагадували щебетання чи спів. І я почувався так, наче вони перелітали через самісіньку мою душу, через тремтливе її війстя, відкрите для пташиного остраху за своє майбуття, відкрите для завтрашніх пташиних пісень.