Отож, після потопу, коли я врятував Яблунівку й коли все живе й далі могло жити так, як заманеться, як бог на душу покладе, а подеколи й так, як годиться за приписами статуту артілі, – отож, значить, у цю пору село святкувало весілля за весіллям. А коли грають весілля, то не без того, щоб і чарка десь перепала – і не тільки ота, що з неї по вусах тече, а в рот не попадає. І невдовзі після потопу так мені напопадалось у рот, що я, причмелений та пришалимонений, геть із дороги збився, не відаю, куди слід іти додому. Тільки притьопаю під ворота до Одарки Дармограїха як здається, що вже мушу йти до рідної жінки Мартохи. Тільки приваландаюсь до Мартошиного обійстя, як верзеться, що повинен іти до Одарки Дармограїхи, бо ще не відбув за телицю, то й справді добро може пропасти. Отак снували мої ноги туди-сюди, отак блуд блудливий водив мене, отак я тинявся, як злодій по ярмарку, аж поки ляснув себе долонею й кажу: «Видно, зовсім хана тобі, Хомо, коли в тебе тями так багацько, як у голомозого чуприни. Хе-хе, якась одненька думка гуде в голові, як бджілка! Не верни від неї носа, Хомо, на мишачу бідницю, прислухайся. Стій, Хомо, стовпом та добряче думай, як пес за п’ятою ногою думає! Га? Отож-бо й воно, що нічого тобі приставати до Одарки, як циган пристає до точила, й не треба липнути до Мартохи, як липне шевська смола. А пряма твоя дорога в цій ситуації до названого синочка Хомка Хомовича і його мами доярки Христі».

Скільки в житті набачишся дивовиж, що вже годилося б не чудуватись, а воно зі свого міха, схожого на казкову лампу Алладіна, висипає ще паморочливіші: хотів би не чудуватись, а єство саме вражається.

Насамперед про те, кого я заскочив на Христиному подвір’ї, встеленому перлами осіннього сонця, червінцями опалого вишневого та яблуневого листя, золотими променями розтрушеної соломи.

Максим Грень, Потомствений яблунівський конюх, схожий на охлялого жеребця (голова продовгаста, як диня; лоб розплескано не впоперек, а вподовж; щоки обвисають двома опалками, повними вівса; з носа, схожого на чималий пагорб, темніють заволохачені ніздрі, у яких могло б сховатись по мишеняті; верхня губа наче борюкалася з нижньою, вже, либонь, і подужала, бо нижня була зісподу й обвисла безнадійно; плескач підборіддя переходив у худе й кощаве підгорля, по якому лемешем плуга сновигав гострий борлак).

Петро Кандиба, Потомствений яблунівський лавочник, схожий на зайця (голова скидається на пожовклий огірок; огірок цей згори засіяний сивим пушком волосся, і такий самий попелястий пушок в’ється на запалих щоках; двома недозрілими сливочками випнулись очі, які своїм поглядом умить навівають оскому; продовгасті лопаточки вух ось-ось, здається, сполохано здригнуться; з розклепаного сердечка губів, що мало не зав’язуються вузликом, а то розшморгуються широкою петлею, подеколи вискакують патички зубів, що стримлять урізнобіч).

Максим Діхтяр, майже знатний яблунівський механізатор, схожий тільки сам на себе (смолисте плетиво кучерів чорніє незаскородженою ріллею в полі; півмісяць білого лоба блідо світиться під тією ріллею; гострокрилими стрижами урозліт кинулись брови; очі важко синіють двома перестиглими сливами-кобильохами; щоки – наче навпіл розкраяний, добре випечений на черені книш; тьмавої барви губи – мовби вогнисті перчини).

Отже, Максим Грень, Петро Кандиба і Максим Діхтяр, трійко яблунівських богатирів, сиділи під повіткою, на тлі змазаної жовтою глиною стіни (цю повітку не так давно я вшивав сніпками, а зоотехнік Невечеря ще приходив лаятися якоїсь хороби), а перед трьома богатирями на столі червонів полумисок із помідорами, біліли головки обчищеної цибулі, воском сяяв накраяний хліб і заломлювала сонячне проміння надпита сулія горілки.

Очі мої понишпорили, шукаючи Христю, проте господині на обійсті не було.

Конюх, лавочник і механізатор, поклавши перед собою пудове кулаччя, дивились на мене так, наче окропом хотіли попарити.

– О, й він летить, аж земля стугонить, – пробурчав конюх.

– Ага, біжить, аж Яблунівка дрижить, – докинув лавочник.

– З вискоком суне, – муркнув механізатор.

– Де Христя? –спитав я, чуючи, що язик у роті вмить замерз, як троянда на морозі.

– Ба, йому одразу Христю подавай! – стенувся Максим Грень. – Ми ось ждемо, то й ти пожди. Сідай до столу, не бійся нас, ми тільки з лиця страшні, а в душі добрі.

Обережно вмощуючись за столом, я чомусь уперше пошкодував, що конюха, лавочника й механізатора, серед усього яблунівського загалу, не так давно врятував од потопу.

– О, сів, як більмо на оці, – сказав один.

– О, сів, як чиряк на боці, – додав другий.

– О, сів, як квочка на яйцях, – не змовчав третій.

– А ви, бачу, дорогенькі мої, – не зоставсь я в боргу, – сидите, як на ножах.

Трійко богатирів глянули так, як шуліки на щойно вилуплене курча. Горілка з сулії сама забулькала в склянки, й що мені зоставалось чинити, як не пасти задніх!

– Молодець, утяв по саму зав’язку, – мовив конюх.

– Одчайдух, загнав чарчину на слизьке, – похвалив лавочник.

– Пропала оковита ні за цапову душу, – поспівчував механізатор.

А що чарка, як відомо, любить пару, то скоро наші горлянки знову причастилися.

– Хо, почервонів Хома, як мак, – сказав Максим Грень.

– Хе, позеленів Хома, як моріг, – додав Петро Кандиба.

– Хи, посинів Хома, як курячий пуп, – увернув Максим Діхтяр.

Тоді язик мій, ворог і друг мій, поперся вперед, як віл на рогатину:

– Чого ви косуєте на мене, як середа на п’ятницю? Грень індиком надувся, Кандиба гірше сирої кваші дметься, а від фізії Діхтяря й молоко може скиснути аж на колгоспній фермі.

– О, вишкріб мову, як дяк панахиду...

– О, язиком молотить, як по шиї пиляє...

– О, словом керує, мов балагула добрий...

– Чого оце ви такі, наче впились бідою, а похмелилися сльозою?–став я в’їдатись, мов свиня в молот. – Ваша одвага повинна мед пити, а не сльози лити.

– А він правий, мов кочерга...

– Еге ж, правий, як вірьовка в мішку...

– Так, правий, як вуж у калачику...

Якби ж то я знав їх за дурносміхів, що зуби щирять, немов печене порося, а то ж ні, всі троє спокійні й статечні, знають, що по сміху плач наступає. То чому ж вони подерев’яніли, почманіли, потетеріли – і все, як то кажуть, кривлять писки біля чужої миски? Та й кожен язика розпустив, мов стара баба підтичку. Злістю закипівши, сліпим гнівом підстьобнутий, звівся за столом і сказав:

– Звісно, живому чоловікові ніхто не вгодить, а тим більше такому, що хоче до чиряків та ще й до болячки. Та спробую вам догодити. – І, склавши комбінацію із трьох пальців, мовив:

– Греню, оця дуля тобі!.. Кандибо, ця тобі!.. А ця тобі, Діхтярю!

Здоровий, як сторчма поставлене дишло від воза, конюх Максим Грень схопився з-за столу – й тільки п'яти мої побачив, які в мене завжди намазані салом. Прудко, мов ласочка, я бігав кругом Христиної хати, а важенний, мов битюг, конюх гупотів слідом і ревів у ієрихонську трубу своєї горлянки:

– Хомо, стій! Хомо, стій, менше дам! Хомо, стій, матимеш менше духопеликів!

Я мов ошпарений бігав кругом хати, попереду себе гордо несучи дулю.

– Хомо, стій! – ревів конюх, мов поранений звір. – Дай помацати, чуєш!

– Що помацати? – вирвався клекіт із моїх грудей.

– Дулю дай помацати!..

– Еге, тобі тільки дай!

– Тільки помацаю, чуєш!

– Еге, набалакаєш... сім мішків... гречаної вовни...

– Я такий, що поки не помацаю, то не повірю!

– Говори, Греню, говори...

– Ти знаєш, я сім разів одміряю, а лиш раз одріжу!.. Чуєш, дай помацаю!

– Не дам, бо ти дулю разом зі мною з’їси.

– А раз не даєш помацати, Хомо, то, вважай, твоєї дулі й не було. Не дуля, вважай, а окозамилювання. Вважай, наче липовий звіт бухгалтерії.

Захорканий, у милі, з божевільно викоченими очима, схожими на черепахові мушлі, конюх усівся за столом під повіткою з одного краю, а я, про всяк випадок сховавши до кишені дулю, всівся за столом навпроти.