Знаєте, які поставали оці яблунівські женихи, що надумали глузувати з мене? З лиця конюх Максим Грень став не те що ні риба ні м’ясо, а якесь казна-що, яке і в раки не годилось. Заячий ніс у лавочиика Петра Кандиби й зовсім у химерію вдарився, що, як мовиться, ні до чобота закаблук, ні до черевика рант. А Максим Діхтяр – прославлений яблунівський механізатор, окраса тракторної бригади, то й зовсім став ні богу свічка ні чорту рогачилно.

– Запчастини, – сказав нарешті Максим Діхтяр. –Де ти, Хомо, такого дефіциту нагріб, ще й у землю зарив од людського ока? Може, ти МТС пограбував?

– Чи РТС? – оговтався і лавочник.

– Чи «Сільгосптехніку»? – знайшовся і конюх.

– Може, тут у тебе зарито колінвали, муфти, шарикопідшипники та інше добро, що в сезон так і горить на машинах? – допитувався вражений Максим Діхтяр, крутячи в руках викопані з землі новенькі гайки.

– Хлопці, бачу, що вас ні пришити, ні приліпити, а ви ще надумали тягатися зі мною! Та ваші речі – ні до ладу ні до прикладу.

– Зізнавайся, Хомо, сам, бо й голові колгоспу скажемо, й у районну міліцію подзвонимо самому начальнику райвідділу товаришеві Венеційському, – насідали з мокрим рядном.

– Хлопці, я ж хотів тільки доказати вам!..

– Накрав, може, по деталях – і зарив у землю цілісінький трактор.

– Хлопці, я ж по-чесному змагався з вами!..

– А то й украдений комбайн десь у землі гниє в тебе, Хомо, коли у нашому колгоспі такий голод на запчастини.

– Хлопці, як на духу кажу вам, що одвіку не крав і не крастиму!

– Ну, гаразд, – морщачи чоло, міркував здивований Максим Діхтяр, – ще ти мотузки з піску сучиш. Сучи, коли вмієш, мотузок – і є мотузок. Але запчастини!.. Коли треба, їх удень із вогнем не знайдеш, а ти заступом горнеш із землі. Шкідник ти, Хомо, ось хто ти!

– А ще з жениханням до Христі пристає!

– Женишок знайшовся, матері його ковінька!

– Хлопці, повірте, – молився, – що я такий самий жених, як ви.

– Такий, та не такий, – похмуро правив своєї механізатор Максим Діхтяр, у самісіньке серце вражений новенькими гайками. – Ти, Хомо, пройдисвіт, а може, злодій. – Пом’яшкорив цупкими пальцями чуприну, знову повторив: – Ну, мотузки з піску – нехай, та й куди ті мотузки годні, але стільки запчастин – це шахрайство.

– Хлопці, та я зовсім не шахрай! І не розкрадач соціалістичної власності! Не думайте, що я лисом підшитий, а псом підбитий, що я в житті вмію тільки по кривому шляху їздити... Від хисту все йде в мене! Бо кому який хист послала доля...

– Ану берімо цього спритника гуртом і доставимо, куди слід.

Ну ось, я їх медом мащу, а вони однаково чортами смердять. І не встиг я отямитись, як утрьох схопили мене, що ні дихнути, ні руку випростати, – і в шестеро дужих рук за ворота несуть. Я їх, женихів Христиних, у чесному бою переміг, то вони реванш надумали взяти підозрами й ошуканством. Совісті у них – мов у шолудивого волосся, ніхто з них від сорому голову, як мовиться, решетом не накрив.

Гаразд, що за ворітьми заґавились вони – ось і вирвався з їхнього брану, а вирвавшись, дав такого дьору, що смуга лягла. Ну, думаю, продали вони псові очі, раз так. Але даремно ви, хлопці, з совками бігаєте, коли не ваше мелеться, ой, даремно! Зостануться ваші совки порожнісінькі, жодна пилиночка з чужого помолу вам не перепаде.

Одному кортить ріпи, другому гороху, а третьому хрону так хочеться, що мало криком не кричить. Одному сниться цукру кус, а соломи віз, другому верзеться ні сире, ні підпечене, а третьому не мариться ані юшка, ані петрушка. Одному подавай узвар на базар, а кутю став на покуттю, другому байдуже паска, аби порося, а третьому якщо й хрін – то все б ложкою.

І хоч говориться, що пес псові брат, але ж і братове не їднакі!

Я до того веду, що людина без химерії не живе, і та химерія вабить за собою людину, мов віхтик сіна, який ото чіпляють попереду осла па дишлі. Осел тягне повіз, бо сподівається сіно дістати, та чим дужче старається, тим прудкіш тікає приманка-зваба. Відміна між ослом і людиною та, що перед ослом чіпляють приманку, а людина й сама подеколи здатна перед собою почепити приманку і, в милі, захекана, змучена, все життя силкується наздогнати.

В Одарки Дармограїхи таким віхтиком сіна, такою приманкою завжди були гроші.

Я за пригодами не бігаю, пригоди самі за мною бігають, і саме наврипились вони тоді, як моя рідна жінка Мартоха за телицю позичила мене Одарці Дармограїсі. І, як то кажуть, чорт за чортом потягне, так і пригоди: одна пригода цупила за барки іншу, аби тільки мені спокою і передиху не було.

Ще давніше, відразу після потопу (не плутайте: не світового, а власне яблунівського), став я помічати, що з Одаркою Дармограїхою коїться щось. Раніше на базар збирається – наче Македонський на завоювання Персії, а з базару вертається додому – знову ж таки наче знаменитий полководець Македонський, що повоював Персію, загарбавши казкові багатства. А після потопу без видимоі охоти в район чи область не їде, все норовить зайву хвилинку в хаті чи біля хати повештатись.

І з чудною підозрою поглядає на мене, мовби на якомусь злодійстві хоче зловити, – і вірить, що зловить, ось тільки хай підстереже. А ще дивніше те, що її собацюра завбільшки з теля (собацюра, що любив мене більше за свинячу кістку, що лащився до мене і в будень, і в свято), неспогадано почав ікла показувати, шерсть дротом здиблювати на холці, гарчати таким густим риком, наче йому їжак у горлі качався.

– Що з вами коїться? – спитав якось, коли терпіти стало несила. – Раніше собака був добрий, наче ти, Одарко, а ти, Одарко, була добра, наче твій собака. Тепер обоє хоч і не дихаєте вогнем, та, либонь, завтра-післязавтра дихнете.

Сказав так уранці, коли на ферму йшов, і, на диво, Одарка змовчала, наче їй язика прищикнуло між зубами. Увечері, смачно повечерявши (і не дурним салом без хліба, і не найкращою птицею ковбасою, якій би крила – і вона літала б, і не борщем, який усьому голова, а пахучою курячою печенькою зі смаженими білими грибочками), ми з Одаркою Дармограїхою посідали рядком і стали гомоніти ладком.

– Хомо, – сказала Одарка, мов заполоччю вишила, – ось скоро вже минає твій строк.

– Що написано на роду, – кажу, – того не об’їдеш і на льоду.

– Я, Хомо, не хвалюся в сім день, лиш у сім літ: лепсько ж було тобі зі мною?

– Авжеж, лепсько, бо я не з тих, що хоч із-під нігтя виколупни та дай... І невже того дмешся разом зі своїм собакою, що мені скоро треба до Мартохи вертати?

– І тому, Хомо, й не тому.

– Відкрий причину, може, зараджу чим, у пригоді стану.

Й тут така печаль пойняла Дармограїху, що могла та

печаль за якусь часинку-другу мовчки з’їсти серце не тільки їй, а й мені.

– Причина в грошах, Хомо, – каже.

– Якийсь жмикрут обдурив? Якийсь пройдисвіт кругом пальця обвів? Чи маєш збиток на спекуляції нейлоновими кофточками?

– Ой, не в тім причина, Хомо, а в тім, що маю більше грошей, ніж треба.

Хтось би оце почув Дармограїху – і собі забажав таких клопотів! Але вона й справді журилась так щиро, що, здавалося, почне скиглити, мов кривий цуцик.

– Якщо багато, – кажу, – то більше не вештайся по базарах та ярмарках, а йди на якусь роботу в колгосп. У колгоспі матимеш і не багато й не мало, а рівно стільки, скільки треба, щоб не сушити собі голови.

– Ти, Хомо, тямущий і добрий, як із курки молоко, а з верби петрушка! – загадково відказує Дармограїха. – А я не про те, Хомо, ой, не про те!... Повіриш, сама собі здаюся отією, що за гони годна блоху вбити, а під носом у неї ведмідь реве.

– Нічого не втямлю, Одарко, скажи до пуття.

Дармограїха, заткавши своє обличчя таємничістю, спершу позачіплювала вікна ряднами та простирадлами. Від кого ж це вона ховається у Яблунівці? Потім прудко ходила до комори й приносила звідти якісь навдивовижу старі горщики-корчаги. Цей посуд був такий вутлий на вигляд, що до нього й пучкою страшно торкнутись. Горщики-корчаги Дармограїха поставила не на лаві й не на столі, а прямісінько на долівці. Далі перевірила сінешні двері, поторгала засув на хатніх дверях, уважно понишпорила біля вікон, щоб не було й найдрібнішої шпарки ніде.