– А матері твоїй індик печений, волоцюго і пройдисвіте! А нехай тобі, іроде, повні груди здоров’я, щоб нікуди було й дихнути! Бодай тобі віку, як у кози хвіст, щоб тебе понесло по нетрях та по болотах, щоб тебе різачка попорізала, щоб ти за язик свій укусився!

Лаючи й проклинаючи, Дармограїха начебто знову ставала сама собою, до неї по крихті поверталося вроди і здоров’я, відступала примара передчасної старості.

– Кожному своя губа ближча, і пазуха ближча, й сорочка, але ж зазіхати на чуже, коли чуже стає за рідне!.. Чуже і пахне чужим, з чужого не зробиш свого, а він зробив!.. І це, Хомо, твій бойовий побратим? Значить, одного ви поля ягоди – він чорт, а ти біс: чорт чорний і думки його чорні, мов сажа, а біс рябенький, і діла його пранцюваті. А може, ви змовилися з ним?

Дармограїха хмарою підступала ближче, і ось-ось із її очей мала блиснути блискавка, а з губів гримнути грім.

– Зізнавайся, Хомо, що собака собаці хвоста не відкусить!

– Схаменись, Одарко, і скажи, що сталось? Чому від прокльонів аж ізгорбатіла?

– Не звивайся жвавіш гадюки, Хомо, не прикидайся святим та божим.

– Одарко, перестань мені по носі грати, що приключилось?

– А те приключилось, що твій бойовий побратим усі мої нетрудові заощадження викрав із матраца, хай би його грець спалив у діжі!

Значить, зумів-таки підвести нас під монастир, прикинувшись на хвильку совісним та щирим, дурнішим од попа!.. Усяких чудодіїв доводилось бачити на життєвій ниві, а щоб отакого, як мій колишній бойовий побратим Дмитро Волосюк, – то вперше!.. Але ж, здається, не підступав він до Дармограїшиного ліжка, не порпався там, адже я в хаті не зоставляв самого, вгледів би. А чи в мене голова ялова або ж треба вставити третю клепку в дотепну, щоб допетрати пригоду-придибенцію.

– Хомо, не витріщайся козлом на нові ворота, а щось роби!

– Може, в сільраду заявити?

– А коли сільрада зловить його, відбере гроші й спитає, якою працею назбирала таку суму?

От би мені зараз оту ясновидющість, коли я, дякуючи волоським горіхам, через стіни бачив, розумів мову пташки, зерна і стеблини, навіч бачив не тільки видиме, а й потаємне людське життя! Але ж уміння моє димом пішло, злинуло, як березневий сніг. Бо сам захотів, щоб хруснуло, як горіх, і шуснуло, як у міх...

– Може, й гарно, – кажу, – що гроші твої пропали, мов сіль у воді?

– Бовкнув – мов камінь у воду, – попрікнула Дармограїха. – Де ж це видано, щоб доброю волею злодіям потакати?

– Я не за злодіїв, Одарко... Я за те, що гроші – наче ярмо твоє на шиї. Не гроші при тобі, а ти при грошах, чи є тяжча неволя? То й гаразд, що розтеклося добро, як слина по воді, тепер ти вільна.

Дармограїха мовчала, наче її моторний язик десь зараз по Яблунівці вигулював та роздебендював, а вона тим часом мала німувати. Але недовго язик її орудував десь по селі, мов чортяка грішними душами, хутко повернувся до своєї прив’язі й каже:

– Ти такий розумний, Хомо, неначе по коліна в біблії! Бачиш, радий-радісінький, що пропали карбованці ні за копійку. Не хочу я бути такою вільною, як ти радиш, втяв? Ото перехрести свій ніс, щоб більший ріс, і йди лови свого бойового побратима, може, він іще в яблунівській чайній похмеляється.

– Еге ж, зловиш вітра в полі...

Став я нишпорити в матраці, в перині, на яку пішло, коли не забулись, орлине пір’я та орлиний пух, у подушках порпався – ніде нічогісінько, наче хтось ті гроші собаці в зуби сунув. Заліз рачки під ліжко, а тут чимало всякого мотлоху назбиралось од продажу й перепродажу, од спекуляцій та шахерів-махерів, і цей промтоварний та ширпотребний мотлох іще чекав на свою зоряну годину, щоб потрапити на базар і бути проданим якщо не втридорога, то бодай за пригорщу ламаних копійок. Порохно ковтаючи, павутинням лице собі павутинячи, лаявся я покрадьки (а щоб родимець побив мою лиху долю, а щоб мої напасті об суху землю кидало, а щоб моє горювання коти медом годували!). І тут із найтемнішого закапелка щось порске прямісінько в долоні шуснуло – хай би воно скисло на путрю! – і, в долонях пововтузившись, із гострим писком вирвалось, пробігло по руці, по спині, по нозі, й за мить почувся наполоханий скрик Дармограїхи:

– Миша!..

Значить, десь тут серед промтоварів має бути гніздо мишаче, міркую. Запалив сірника, розсовую якісь гумові чоботи, галоші, валянки, а потім сам собі й кажу, не надибавши ніякого мишачого гнізда: «А чи не в битому валянку, га?»

Побачили б ви, людоньки, ту славну картину, коли в порохні та павутинні вибрався я з-під Одарчиного ліжка, мов рогатий із пекла від гарячого казана.

– Ще ж бо не зима надворі, що ти вже биті валянки зібрався взувати, – попрікнула Дармограїха, що з виду була така, наче впустила рака з рота.

Лівим валянком труснув – марно, валянком правим труснув – і раптом ізвідти посипались гроші! Вони вилітали, мов горобці зі стріхи, й осіннім падолистом застеляли долівку.

– Торох діда в кашу, – змертвілими від радості губами шепотів я, – та слава богу, що не в нашу.

Дармограїсі як заціпило, як мурованим бовдуром поставило. Гроші сипалися з битого валянка, мов із рога достатку, й здавалось, що краю не буде цій хурделиці.

– Так, наче мені з ока випало, еге ж, Одарко?

Отямившись, Дармограїха кинулася згортати гроші, лічити (так хутко, мабуть, здатен лиш осінній вітрюган полічити опале листя в діброві), а полічивши, блимнула недовірливим світлом очей, питає:

– Хомо, а хто ж їх переховав до валянка?

– Все твоє багатство на місці чи вкрадено щось?

– Карбованець у карбованець! Тільки хто ж це догадався так зле пожартувати?

– Хіба не бачила миші, що вискочила з-під ліжка? Ось вона й пожартувала, сподіваючись, що ми годні зрозуміти її жарти.

– Хомо, тут душа і так ледь жива в тілі, а ти ще глузуєш зі своєю мишею. Чи в миші руки є?

– Одарко, то все мишачі витівки. Вона перенесла твої гроші з матраца у валянок, щоб гніздечко звити з них.

– Здрастуйте, я ваша дядина! – не вірила спантеличена Дармограїха. – Гніздечко з моїх грошей? Дуже дороге гніздечко!

– Та миша хіба розбирає, твої гроші чи мої? Та миша хіба тямить, що то гроші? У мишачому світі гроші не ходять, мишам усе без грошей дістається, так що її в злодійстві чи в крадіжці трудно звинуватити.

– Авжеж, суду на мишу не знайдеш, – зітхнула. – Хіба що кіт – єдиний суд на неї, хай би йому попалась, як сучка в дучку.

Ще хвильку тому Дармограїха на каліку виглядала (мало не тією славнозвісною гадюкою, що хоч і помирає, а зілля хватає). А тепер, коли сипнулись із валянка вже оплакані гроші, мов манна з небес, не сказав би про неї, що треба свічки та води, бо вже очі не туди, що їй уже й кадило ке поможе. Бо віднайдені гроші повернули і вроду, і здоров’я, і вік. А сивина, що білим саваном покрила була її галчиного крила волосся, розтанула, як тане паморозь, як іній на землі тане.

Й раптом Дармограїха зареготала: наче штири безпритульних вітри знайшли жаданий притулок у безмежних її грудях, і тепер без прив’язі гасали по диких просторах, а що й просторів тих Одарчиних було замало, то мусили вириватися з горла та з рота. Вириваючись, штири вітри оглашенного сміху трусили молодицею так, як грім трусить небесами, гойдали нею, мов деревом, і очі, здавалось, від того розгойдування спадуть зараз двома переспілими яблуками, кругло покотяться по рум’яному обличчю.

Сміялась так, що й мені мало б стати весело, та я злякався чомусь, а що, як не перестане, а що, коли реготатиме доти, поки в регіт і вийде всім духом?! І – наче Дармограїха горошиною сміху похлинулась – став дзвонити кулаком по її кряжистій спині, щоб угамувалась.

– Може, смішних галушок об’їлась?

– Добре, що миша!.. – виривається Одарці булькання з горла.

– Що ж тут доброго? – питаю.

– Добре, що миша!.. – бризки їй бризкають із рота, а доказати через сміх не годна.

– Та чому ти так ту мишу хвалиш?

– Добре, що миша, а не сорока, – зрештою повернувся дар мови. – У Великому Вербчому з моєю рідною тіткою що сталось? Прала вона шмаття біля річки ну й перстень срібний зняла з пальця, поклала на видному місці на березі. А сорока вгледіла блискучу річ, підкралась – і хапнула дзьобом. Побачив би ти, Хомо, тітку мою тоді! Сорока до верби – й тітка до верби, сорока понад лугом полетіла – й тітка моя слідом за сорокою полетіла, сорока до лісу – й тітка до лісу. Десь у лісі й загубила сороку, що вкрала перстень. Повернулась на берег, а річка і шмаття її позмивала хвилею. З тих пір як тітка бачила де сороку, то нею тіпало, кричала: «Віддай перстень!» Отож я кажу: добре, що миша покрала гроші, а не сорока. Бо якби сорока, то довелося б кожній пташці кричати в лузі чи в лісі: «Віддай гроші!»