– Значить, – кажу, – якби не збудив твоєї совісті, то й не розлучався б зі своєю жінкою?

– Суща істина, – радісно гримнув Невечеря, – на своє щастя.

– Авжеж, тобі тепер таке щастя, що ти й на киї випливеш... Тільки, Трохиме Трохимовичу, нащо приплітати мене? Ще гадатимуть, що насовітував.

– А ще тобі, Хомо Хомовичу, спасибі за Христю!

Й знову лізе цілуватись, наче я дівка чи бодай біля дівки вилежувався вночі.

– За яку Христю? – питаю. – За нашу яблунівську доярку?

– Ага, за нашу яблунівську доярку.

– А чому, – питаю, – ти, Трохиме Трохимовичу, дякуєш за неї?

– Кинь, Хомо Хомовичу, прикидатись отим, що голосний, як дзвін, а дурний, як довбня. Дякую за те, що чоловічою своєю роботою часто помагав Христі. Хіба я не здибав тебе на її хлівці, пам’ятаєш, коли сніпки вшивав? Совісна ти людина, ох і совісна, помагав Христі, як рідній, а вона ж тобі чужа-чужаниця. Ось твоя совість і збудила мою, що задрімала та закуняла.

– Зовсім не чужа-чужаниця, – кажу, наминаючи хліб із салом.

– Еге, говори-балакай!.. І не кум, і не сват, і не дядько рідний. її рід і твій рід, може, тільки ночували поряд.

– Не забувай, Трохиме Трохимовичу, як її сина звати.

– А як звати? Хомком!

– Отож-бо й воно, що Хомком та ще й Хомовичем, а на прізвище записаний Борозенний, як і в матері.

– То й що?

– Виходить, наче й сином доводиться мені.

– То й що?

– Значить, Христя не чужа-чужаниця, раз маю від неї названого сина.

– Повтори, Хомо, а то я щось недочувати став.

– Раз маю від Христі названого сина, то, можна сказати, вона теж начебто кимось доводиться мені.

– Ким же має доводитись Христя, коли маєш рідну жінку Мартоху, а живеш на позичках в Одарки Дармограїхи?

– Трудно сказати, Трохиме Трохимовичу, а тільки доводжусь якоюсь незареєстрованою ріднею. Бо сам добренько подумай: для Хомка Хомовича я названий батько, а для його матері вже ніхто? Е-е, для матері мого названого синка я, либонь, маю доводитись названим чоловіком.

– А хто ж тебе називає Христиним названим чоловіком? Сам називаєш?

– На перших порах, може, й сам.

– Ти, Хомо Хомовичу, як ота ворона: хоч мала, а рот має великий.

– Чому так?

– Чому? Тому що ворона великий шмат м’яса ковтає.

Зоотехнік Невечеря знову випустив на волю вільну свій

розсипчастий сміх, схожий на скаженого в своїх веселощах дракона, й той дракон-громобій стрясав червоний куток так, що стіни розсідались, що стеля могла впасти на голови.

– Ха-ха-ха! Ти, Хомо Хомовичу, говориш, мов на лопаті вивозиш. Та годі городити теревені. – Обличчя в зоотехніка спершу звечоріло, далі споночіло, перепели очей повтихомирювались, наче в гніздечках повсідались. – Маю сказати тобі, шановний, що твій названий синок Хомко Хомович зовсім ніякий не Хомович, правда?

– Воно правда, але так Христя забажала записати в метриці.

– А ще маю тобі сказати, що твій названий синок доводиться мені рідним сином.

– Га?

– І ніякий він не Хомович, а справжній Трохимович.

– Що?

– І не бажаючи, щоб мій рідний син при живому батькові та й ріс форменим базбатченком, я, Хомо Хомовичу, таке надумав. Я надумав одкинутись од своєї баби, з якою не надбали дітей, як ото й ти не надбав із Мартохою, і переметнутись до Христі й до своєї рідної крові.

Спершу мені гадкувалось, що зоотехнік наговорив сім міхів горіхів та сім міхів гречаної вовни – і всі неповні. Бо як чоловіки вип’ють по чарці, то, буває, й до діброви чути їхні розмови, і нащо їм музики, коли в них довгі язики! Але чи додумався б Невечеря сам себе оббріхувати? Й стало на душі так, наче ось щойно зоотехнік, – який і шилом уміє поголити, який бачив лози і верболози, був на коні й під конем, – обікрав мене, обшахраював, та ще й досі тримає обидві руки в моїх кишенях.

– Сина тобі, Трохиме Трохимовичу, не віддам, – сказав так, наче печатку поставив.

– О, пилюгу пускає в очі! Як це ти можеш мені й не віддати мого сина?

– У метриці не ти записаний, а я, то чого мав би вступатись?

– Хомо Хомовичу, але я ж справжній батько, віриш?

– Може, й вірю, то що з того? А документ на мене! А проти документа ні з якою правдою не попреш.

– Доможусь через суд!

– Спробуй – не ти мене затягаєш по судах, а я тебе, Трохиме Трохимовичу.

– Значить, ти не хочеш дитині повернути живого батька? Волієш, щоб дитина була безбатченком? Не Трохимовичем, а Хомовичем?

– Ага, Хомовичем, – кажу вперто.

– Значить, сам не годен спромогтись на дитину, то хочеш крадене привласнити.

– Ти де раніше був, га? Чому не признавався батьком зразу? Тоді, коли документ оформлявся? Навіщо Христі життя збавив, га? А тепер, бач, від своєї ялової баби та надумав перекинутись до Христі, бо та з приплодом. Не віддам Хомка!

– Слухай, – побілівши мов крейда, сказав зоотехнік. – Хто в мені совість розбудив, що я надумав перед усією Яблунівкою батьком зголоситись, – ти чи не ти розбудив?

– Може, я розбудив, то що?

– А те, що совість мені не потрібна, раз ти так за Хомка Хомовича тримаєшся. Нащо мені совість без малого Хомка! Раз немає Хомка, то краще б я й далі зоставався безсовісним – отим, що любить у крадені черевики взуватись, не в свої штани вбиратись і в чужих санях їздити. Хомо! – скрикнув, і в голосі забриніло ридання. – Каюся в усьому содіяному – і в тому, що в Христину гречку скакав, і що пізно схаменувся, і що бабу свою дурив. У всьому каюся, тільки не стовбич на заваді, коли я знову хочу стати людиною. Сам винен, що розбудив совість, хай, може, й справді б, краще спала. Хочеш, на коліна впаду перед тобою? Хочеш, могорич ставитиму щодня?

– Горілка – всьому доброму злодійка, – сумно кажу, паче мені тепер тільки й ходу, що з мосту та в воду.

– Але зглянься, Хомо Хомовичу, бо мені – як отій сові: хоч пень об сову, хоч сова об пень, а все сові лихо. Адже душа в тебе не чорна, мов у слюсаря комбінезон, що його й милом не одмиєш. Адже око твоє не таке лихе, що від його погляду й дуб зів’яне. У тебе якщо на язиці мед, то й на думці мед, а не отрута.

– Правду кажеш, Трохиме Трохимовичу, що не вмію в очі світити, а позаочі болячки зичити, – згоджуюся з зоотехніком. Бо хоч він і любить мене, як вовк порося, а все ж таки кому не кортить добре слово почути про себе, нехай і лукаве.

– У нашому колгоспі «Барвінок» ти, Хомо Хомовичу, не брехач-деркач, що все дирчить, твоя правда ніколи не схожа на брехню, а чиста, мов сонце в небесах.

Ну, бачили такого? І знаю, що підлещується, з кривої рушниці стріляє, курзю-верзю кошелі плете, а однаково приємно, душа починає танути, мов віск.

– Ти, Хомо Хомовичу, правдоборець, ти такий добрий, що надійніший кам’яного мосту, твої добрі діла по Яблунівці шумно ходять і всім видзвонюють, як мідні дзвони.

Ну, чули такого? Знаю ж бо, що в зоотехніка нема правди на язиці й душу свою не кладе на долоні, що він правду скаже мені лиш тоді, як на той світ переставиться, – а душа й зовсім розтанула від підлещувань.

– Ти, Хомо Хомовичу, такий справедливий, що матиму за високу честь перед тобою стати на коліна!

І що б ви думали? Зоотехнік Невечеря, наче куль із борошном, тут-таки, в червоному кутку, бухнувся на коліна не перед старорежимним богом, а переді мною, старшим куди пошлють!

– Встань, Трохиме Трохимовичу, – беру зоотехніка за плечі.

– Ніколи! – схлипує.

– Встань, бо доярка якась зайде...

– Вік стоятиму на колінах. І сьогодні стоятиму, й завтра, й післязавтра!..

– Якби ж я Саваоф...

– Ти дужчий від Саваофа, бо в руках своїх тримаєш мою долю, а вона зараз у мене така, мов у тієї курки, що качата водить.

Скаржиться, що пішлось на лихо, а як поміркувати – на мене лихо та ще з лихом хмарою впало, коли ж воно перемелеться й добром стане, коли вже те лихо натанцюється донесхочу, коли вже пригоди-злигодні насміються по зав’язку? Ой лишенько, гомоню потай зі своїм лихом, поки зоотехнік на колінах стоїть, чи ще довго водитимеш мене на вірьовці, чи ще довго через тебе чухатимусь і там, де не свербить?