– Мартохо, – кажу розчулено, – та я радий небо тобі прихилити за таку любов. Либонь, жоден музей так не доглядається, як оцей музейний куточок мого імені.

Та й цілуватись лізу, бо ж давно затужила моя душа за Мартохою, мов кураїна в степу сухому за благодатним дощиком. Але моя рідна жінка наставила проти мене лікті, наче залізні рогатки проти німецького танка, й говорить:

– Не вертись, Хомо, під руками, як швець у ярмарку! Не сягай ото, як мовиться, через крупи до пшона, бо швидка робота – як нагла смерть.

– Мартохо! – дивуюсь. – Авжеж, швидка робота – животу скорбота, але ж я не хапаюсь, як попівна заміж, не кваплюся поперед батька в пекло!

– І хапаєшся, як попівна заміж, і квапишся поперед батька. Не відаєш того, що спершу має бути офіційна частина, а тоді вже неофіційна. Бач, яка його нетерплячка бере, бач, як гострить ножа, хоч іще не зловив барана, – зразу норовить до неофіційної частини!

– Яка офіційна частина? – торопію. – І яка неофіційна?

Моя рідна жінка Мартоха стала з обличчя строга, як

солдатський багнет. Завмерши в негнучкій, дерев’яній позі, дістала з-за вилоги синього жакета аркуш паперу і, сухо кашлянувши в кулак, приступила до читання. Голос її лунав так, наче тут, у комірчині, себто в музейному куточку мого імені, зібралось чимало люду й треба перекричати гамір.

– Товариші, попрошу загальної уваги!..

Й завченим тоном (і де він тільки міг узятись у Мартохи, либонь, позичила в когось, бо вічно любила позичати й перепозичати!) стала розказувати, в який час ми вдвох із нею живемо. І слід щиро визнати, що, поки я був на позичках, вона в міжнародному становищі собаку з’їла, могла б і за пояс заткнути. Вона говорила і про діяльність Організації Об’єднаних Націй, і про Раду Безпеки, й про роботу Всесвітнього комітету захисту миру. Впоравшись із внутрішнім становищем та з міжнародним, вона взялась на цьому тлі показувати стан справ у яблунівському колгоспі «Барвінок», а я, захоплюючись Мартошиним красномовством, думав про її рот: «Еге ж, повнісінький хлівець білих овець, а між ними телесується червоний баранець!» І подобались мені п цю мить її чорні брови – цих двоє ластовеняток, які завжди поруч сидять; а також милувався її точеними вухами – рівненькі дощечки, з країв обшивочки, всередині дірочки; а ще любувався кирпатеньким носом – він, як відомо, сопе, хропе, часом чхає, сюди-туди зазирає, на морозі замерзає, бо одежини не має; а ще закохано потонув поглядом у її карих очах – двох рідних сестричках, що через гору живуть і ніколи одна до одної в гості не ходять... Отже, танучи від утіхи, наче віск, я подумки й похвалював рідну жінку Мартоху: «Гарна птиця пером, а моя законна половина якщо не державним, то бодай у межах Яблунівки умом!» Навіть не передихнувши, навіть не промочивши горлянку ковтком води, Мартоха почала сипати всякими цифрами... Ой, чудо-цифра, диво-цифра, і який народ тебе вигадав, і в якій країні ти могла народитись? Вочевидь, яблунівський колгоспник тебе вигадав, вочевидь, тільки в Яблунівці ти могла народитись!.. Цифри, наче птахи, моторно вилітали з печери Мартошиного рота, цифри-птахи пурхали по музейному куточку мого імені, шаруділи крильми, щебетали, тьохкали, сокоріли, кудкудакали й кукурікали. Й своєю дивовижною пташиною мовою цифри-птахи розповідали про надої в колгоспі «Барвінок» від кожної окремої фуражної корови, про затрати корму на кожну одиницю поголів’я, про приріст живої ваги молодняка, про заробітки доярок, про премії тваринникам. Цифри-птахи говорили про врожай на гектар у центнерах таких важливих зернових культур, як жито й пшениця, ячмінь і просо, гречка й горох; а також про успіхи городників – скільки зібрано огірків, помідорів, капусти; не обминули й садівників – які сорти яблук вродили на славу, скільки було зібрано черешень, вишень, слив; не забулись і про баштанників – динь і кавунів вистачило не тільки для яблунівців, а іі на продаж. І що, мабуть, найцікавіше – так це те, що цифри птахи зуміли також мовити своє слово про колгоспну культуру, про концерти й кінофільми в клубі та про книжки, газети й журнали в сільській бібліотеці. О, чудо-цифри, диво-цифри, як я вже говорив, гомоніли в музейному куточку мого імені на всі пташині голоси! Й по-качиному, й по-індичому, й по-гусячому, й по-курячому, а то вони вже співали крижнями, тетеруками, чайками, зозулями, совами, одудами, ластівками, жайворонками, а то вже у їхньому хорі начебто переважали голоси щигликів, синиць, горобців, зябликів, а то несподівано сойка своїм розколошканим співом перекривала той злагоджений хор, а чи зненацька крук починав співати, наче ламались у бурю всохлі дубові гілляки... Отже, рідна моя жінка Мартоха, захопившись офіційною частиною зустрічі зі мною, сипала й сипала яскравими цифрами, а вони ставали цифрами-птахами, а вони щебетали в моїх вухах по-пташиному, і це був такий концерт, якого не доводилось чути ні на фронті в перервах між боями, як влучно висловлювався мій колишній бойовий побратим Дмитро Волосюк, ні на сцені яблунівського клубу. Зрештою, все те, що має початок, неминуче має кінець. І хоч я був щиро радий офіційній частині нашої зустрічі, так докладно продуманій і так вдало проведеній, та все ж таки розчулився мало не до сліз, коли Мартоха, згорнувши папірці свого виступу й акуратно поклавши згорток перед підніжжям мого портрета на повний зріст, сказала:

– А тепер, товариші, приступаємо до другої, вже неофіційної, частини нашої зустрічі, яку пропоную провести не в музейному куточку імені Хо Хо Прищепи, а в світлиці.

А в світлиці, вже не остерігаючись прискіпливого погляду молодого солдата Хо Хо Прищепи, ми попадали на груди одне одному – й так завмерли. Серце моє клекотіло, мов орел у піднебессі, але й Мартошине не мовчало: у відповідь на поклик орлиний воно вуркотіло лагідною сизою горлицею. Я чув дихання її вуст, що нагадувало тривожний передгрозовий подих у степу, і цей жіночий передгрозовий подих пахнув чи то материнкою, чи то чебрецем. Од її тіла хвилями йшло тепло, що дурманило духом зілля купальської ночі, а очі Мартошині квітнули дивовижним квітом, якого перше бачити не випадало, і, либонь, це був квіт папороті – диявольської знадливості і нелюдської збудливості.

– Чого ти так тремтиш, Хомо, наче тобою різдвяний мороз тіпає?

– А чого ти так здригаєшся, Мартохо, мовби за тобою тічка вовків у лісі женеться?

– Не знаю, Хомо... Чи не офіційна частина зустрічі спричинилась?

– І я не знаю, Мартохо... Може, й офіційна частина причиною.

Застелений накрохмаленою скатертиною стіл мало не тріщав од ваги всяких наїдків та напоїв, які, як то водиться скрізь у нас, годиться спожити на частині зустрічі неофіційній.

А що Дармограїха ниньки провела мене без тостів і без музики, то рідній жінці довго впрошувати не довелось – мої ноги самі двома гоголями пішли до столу, самі посадили мене на покуті. Якби в сиву давнину за такий стіл посадовлено десять косарів чи молотників – не змегелили б. Якби й тепер десять трактористів чи механізаторів широкого профілю гуртом зібралися за цим столом – не погулали б.

– А ти, Хомонько-молотнику, а ти, Хомонько-косарику, впораєшся, – наче вгадавши мої потаємні думки, сказала рідна жінка Мартоха. – Бо хіба не прогуляв свою силу в Дармограїхи?

А я ж бо такий, що хоч ріж мою душу вареником до подушки, кричати не стану. Знаю, що пироги – не вороги; знаю, що рот треба весь час затикати, щоб марно не гуляв, якщо не свининою, то солониною; знаю, що при нагоді можна душу врятувати і вареницею зі свинячими вишкварками. Ох, і залящало за вухами, коли я приступив до неофіційного діла на неофіційній частині зустрічі! А Мартоха щасливих очей не зводить із мене, знай підохочує, знай підхвалює:

– Молодець, Хомо, не їси в шапці, бо знаєш, що твоя жінка матиме дурного чоловіка. Еге ж, наїдайся, рідний чоловіче, як дурень на весіллі, по саму зав'язку, а черево не дерево – роздасться. Напивайся, коханий, щоб аж лоб твердий був, щоб аж зорі побачив, щоб аж Київ стало тобі видно з-за цього столу.