– А що то за людина, коли в неї ні однісінької довідки? – й далі глузую з Мартохи, доливаю масла в жар, щоб бушував пужар. – Іноді треба вміти справне зведення про надої молока в колгоспі скласти, хоч, може, худоба й не доїться.

– О, якби ж то зі справних зведень можна було сметану збирати, сир віддушувати і вареники варити! Може, колись навчаться, та поки що не годні... А тільки, Хомо, знай... Знай, що в Яблунівці марно язиками не плескали б за Дармограїху. Того сіамського кота не на мишей брали, а на тебе. Щоб вернувся ти від неї додому інвалідом, утямив? Дяка долі, що здоровий, тьху-тьху-тьху! Але Яблунівка що каже? Яблунівка говорить, що ти скалічений, що тепер ти мені треба, як лисому гребінь, потрібен, як сироті трясця.

– Ти ж бач, як не по коню, то по голоблях! Але я ж здоровий, Мартохо!

– Я знаю, що здоровий, а Яблунівка те відає? Яблунівці те доведеш? Ти ж бо знаєш, які язики – не зав’яжеш, і на чужий роток не накинеш платок. Є один спосіб, Хомо...

Кажи, Мартохо, який саме спосіб, бо тут ідеться про мою честь, треба рятувати!

Але як почнеш тим способом рятувати свою честь – можеш і підірватись.

Мені честь дорога, та й на здоров’я не скаржусь.

– А спосіб старий, давно перевірений. Тільки все одно не скажу...

– Мартохо, адже моє мелеться, тому з совком бігаю. Скажи!

Моя рідна жінка як затялась! Уже й повечеряли, й спати повкладались, а Мартоха, хоч гавкай на неї, не виповідає секрету. Я вже і за шерстю, і проти шерсті, і так, і сяк, знов за рибу гроші, краплею води камінь довбаю, а вона – як на пень з’їхала. Аж перегодя здалась, коли лапнула рукою моє обличчя, що було мокре від сліз.

– Хомо, ти й справді плачеш чи прикидаєшся?

– Хіба не заплачеш, коли Яблунівка твою чоловічу гідність дьогтем поливає, а рідна жінка оборонити не хоче!

– Гаразд, Хомо. Бачу, гостра була моя сокира, та на твій гострий сук наскочила. Що ж, хай твій чорт буде старший... Порятувати твою честь чоловічу дуже просто – слід погостювати в усіх молодиць і кожній зосібна доказати, що не такий страшний Дармограїшин сіамський кіт, як його малює поговір. Утямив? А докажеш – перестануть плескати язиками.

– Що правда, то не гріх, – зітхнув полегшено, вивідавши таємницю. – Тільки... може, досить погостювати в однієї-другої молодиці, а вони б уже рознесли хорошу чутку про мене?

– І думати перестань! –скинулась у ліжку Мартоха, як риба над водою. – Хіба не знаєш, які недовірливі? Поки не помацають, то віри не ймуть, і далі лепетні лепетатимуть, а дурні слухатимуть і колядуватимуть бісову коляду, наче зібралися сороки гуртом і колодязь у Яблунівці перевернули!

Сказала Мартоха – й заснула, а мені чомусь мулько в боки було, то чи дрімалось, чи кунялось. Так, про жінку мою не скажеш, що шию має з намистом, а голову зі свистом, що в неї не всі дома, бо Хома поїхав по курай у степ. Отож, чи не послухатись Мартохи, її розумної поради? Щоб не вийшло, начебто на словах фортеці беру, а на ділі боюся жаби...

А коли раптом наскочу на таку, якій дай того, чого нема, якій облупи та ще й у рот поклади, якій чобіт мулить ногу, а подушка мулить голову? Та така паливода й вертихвістка однаково знеславить твоє чоловіче завзяття перед усією Яблунівкою, знеславить, хоч ти перед нею вихором крутись, хоч їй у решеті принеси дзвонкової води!

Грець із нею, з Дармограїхою, грець із наймитом її віроломства сіамським котом! І хоч я не схилив хвіст під міст, як кажеться про боягузів, але й надмірне завзяття моє може шию скрутити. Поплещуть язики – та й перестануть, я тих язиків так боюсь, як торішнього снігу. Життя широке, як степи, де гніздечком примостилась Яблунівка, і на цих безмежних степах життя всякої всячини може трапитись, то чи варто все так близько брати до серця!

Дерево брунькує ранньої весни, викидає брость, вбивається у листячко; влітку, гойдаючи в своєму зеленому затишку пташиний спів, живе гарним і вільним життям, вирощуючи й доглядаючи свої плоди, щоб увосени облетіти листом і віддати ті плоди землі, людям, птахам, звірам. Квітка навесні зацвітає, являє всім красу пелюсток і барв, неповторність запахів та ароматів; улітку дозріває насіння квітки, щоб увосени вона зів’яла й відійшла в небуття, зоставивши по собі дозріле ядристе насіння, – своє безсмертя не тільки на наступний рік, а й на багато подальших років. А пташка? Хіба пташка, повернувшись із вирію на рідну землю або навіть не відлітаючи з рідної землі до вирію, навесні не зацвітає – так само, як дерево, як квітка, – дивовижним цвітом співу, хіба той шлюбний спів не кличе її мостити гніздечко, класти яйця, висиджувати пташенят, щоб у пташенятах знайти смисл свого буття на цій землі, своє безсмертя?

А людина? Хіба людина, належачи цьому світу і сонцю в цьому світі, не схожа на дерево, на квітку, на пташку? Хіба ранньої весни людина не прокидається так, як дерево, не розцвітає так, як квітка, не співає так, як пташка?

Ото хіба що осінь квітки відмінна від осені людського життя. Квітка на своєму віку зазнає однієї такої осені, а людина ой як багато, й кожна наступна осінь усе невідворотніше наближає людину до найбезнадійнішої і найсумнішої осені, до осені її життя, яку на схилі віку звідуєш не тільки в жовтні чи листопаді. Авжеж, не тільки в жовтні чи листопаді звідуєш, що холодний вітер віє по голих, пустельних просторах душі, коли в серці мрячить холодна мряка й очі заткані пеленою туману. А носиш цю осінь у собі на схилі віку й тоді, коли весняне сонечко висіває у теплу землю проліски й ряст, коли щебечуть солов’ї й кують зозулі в зелених косах верб. І носиш цю осінь у собі також улітку, коли у вродливому супокої поле виколихує врожай, коли дозріває сад, коли пасіка дає щедрий взяток золотого меду. А восени? А восени, коли осінь душі твоєї чує осінь у природі, починає здаватись, що й із тебе самого, наче з явора чи липи, теж починає облітати обпалене сонцем, стомлене листя; що й із твого серця вилітають невидимі чарівні птиці молодості, здоров’я і надій, щоб разом із журавлями чи жайворонками податись до вирію; що перед очима твоїми, наче в степу, оповитому студеною блакитною млою, теж починають снуватись павутинки бабиного літа, але це дуже химерні павутинки – їх не можна зловити й відчути на дотик, хоча вони є навсправжки, бо мелодіями тихими, безмовними снуються й снуються...

Й чому раптом такі думки стали кластись моєї голови? Звісно, ніяким думкам не заказано думатись. Тим паче я, Хома Прищепа, ніколи не відганяв од себе ніякісіньких думок – раз навідалась до голови, то здрастуй, будь не те що гостею дорогою, а рідною посестрою, для якої найзаповітнішого не жалко. А на душі почувалось так, як у тій загадці: я тобі не говорю, що тобі говорю, я тобі лиш скажу, щоб ти мені сказав, що саме я тобі не договорив.

Після весни, літа й осені, повних на пригоди, якось поспокійнішало моє життя, усяких придибенцій геть поменшало, якщо й зовсім не урвались несподіванки й притичини. І я сам собі здавався вуликом, де вже давно пора бджолам покластись до зимового сну, та ще вовтузяться, ворохобляться, наче якийсь взяток вони цієї весни та літа не взяли, і цей взяток – чи не найголовніший, і, на жаль, уже не візьмеш, бо квіти давно повідцвітали, скоро має сипнути сніжком.

А то сам собі здавався деревом, яке відзеленіло, відцвіло, та ніяким плодом не порадувало ні землю, ні пташку, ні людину. І в цьому дереві – в стовбурі, в гіллі крони, в корінні – живе терпка туга за марно згаяним роком, коли сріблом лопотіло листячко, шовком ллялись дощі, кришталем мерехтів щебет птахів. Живе терпка туга за плодом, за насінням, які б лукаво чи не лукаво сказали, що рік буття на землі проминув не всує, які б умістили в собі таку просту й наївну надію на безсмертя, на тривання в майбутньому житті у майбутній Яблунівці.