16

Кожного разу, коли Туо починав сеанс навiювання, Марта намагалася вловити момент переходу вiд реальної дiйсностi до свiту iлюзiй. I хоч як чатувала ту мить - помiтити не могла. Спочатку вона чула голос Туо, бачила його зосереджене обличчя, а особливо його очi. Поступово, непомiтно обличчя тонуло в якомусь присмерку - чи вiн вiдходив у глиб кiмнати? - а очi невiдривно дивилися в самiсiньку її душу, i голос, такий лагiдний i добрий, сiявся разом з тим поглядом, сiявся...

Не раз бачила себе коло рiчки - шум, гамiр, веселощi. Хлопцi й дiвчата пiрнають, бризкаються водою, десь поблизу ввiмкнули транзистор, i весела задириста музика попливла по водi сонячними блискiтками. "А хiба тодi була музика? - спливає легенька, як туман, думка.- Тодi транзистор упав у воду i зiпсувався..." Сумнiв цей зникає, як туман, але залишає по собi легеньку тiнь - виринає вiдчуття несправжностi всього, що вона бачить i переживає. Голоси якiсь приглушенi, рухи то метушливi, то уповiльненi. Ось вона рушає до кабiнки, щоб переодягтися. Ступнула не бiльше двох крокiв - уже в кабiнцi, уже й у купальнику. Не помiтила, коли й одягла. Мить - i вона коло води, на мокрому пiску. А як приємно вступити в воду! Помаленьку, поволi заходить Марта на глибину. По кiсточки... далi, далi. На литках осiдають срiблиночки, вода сягнула вище колiн... Ось вода вже по пояс, добирається до грудей - лоскотно! - вона кидається пливти, енергiйно вимахуючи руками i вiдштовхуючись ногами. Про несправжнiсть вона вже забула, рiчка ось хлюпоче Марта з силою видихає повiтря ротом, i дрiбнi бризки летять, як шрiт. Справжнє, усе справжнє! А ось невiдомо чому закрадається думка, що все це вже було, вона вже переживала цю сцену... Вона знає, що буде далi. З П'єром вони побiжать он до тих корчiв - з них можна пострибати в рiчку. Вибралась на повалене дерево - висохле на сонцi, воно грiє пiдошви, на нього стiкає вода, тiльки пiд пiдошвами сухо. Марта присiдає для стрибка, розправляється, як пружина, i летить, летить до води. Страх пронизує її тiло, вона знає, що пiсля цього стрибка вже не зможе ходити, П'єр витягне її на берег i, зляканий, почне гукати всю компанiю... Марта падає головою в воду, жде страшного удару, у скронях шугає, вона пливе, пливе, пливе i... виринає. Обличчя в П'єра злякане, але їй же нiчого не сталося, її не паралiзувало... Стоїть на березi, усмiхається до П'єра: "А ти вже думав, що я сама не випливу? Ти збирався покинути мене, забути свою скалiчену наречену, так? Ну, не заперечуй, це ж так, ти мене вже покинув". Марта одвертається од нього i йде, грузнучи в пiску, потiм по гарячому асфальту, потiм алеєю зоопарку. Господи, як це приємно - ходити, ходити! А ти де був, розбишако? Вона бере тигрика на руки i сiдає в крiсло... Марта розплющує очi - справдi вона сидить у крiслi i на руках у неї тигрик. Їй здається, що вона спала, а тепер ось прокинулась. I Анiта прийшла, стоїть бiля Туо, щось шепоче йому на вухо. Мама, запитливо подивившись на Туо, пiдходить до неї, прихиляє голову i цiлує в чоло.

- Ти пiдводилась, доню, чуєш, пiдводилась.

- А менi снився прегарний сон, - кволо усмiхається Марта. - Наче я ходила...

Луїза хоче щось сказати, але тiльки змахує рукою. Обличчя її свiтиться щастям.

Туо йде до кабiнету Лаконтра, мама допомагає Мартi роздягнутися, i Анiта перевiряє чутливiсть м'язiв. Жалить тонкою голкою i щоразу питає:

- Вiдчуваєш? О, ще на три сантиметри! - вiдмiчає на тiлi зеленкою. "Як вона змарнiла... - думає, - а була ж як линок! Ну, нiчого, дiло йде на краще. Зелена мiточка просувається все нижче i нижче".

- Коли б ви пiшли працювати в клiнiку, - якось сказала Луїза, подивившись на Туо вдячним поглядом, - ви б швидко стали славетним лiкарем!

Туо заперечливо похитав головою:

- Я зовсiм не лiкар, я займався медициною лише в тому обсязi, який обов'язковий у нас для кожного... Не бiльше.

Луїза не могла цьому повiрити. Щоб кожен отак... Певне, iз скромностi говорить чоловiк. Адже як тiльки вони не лiкували свою Марту - i зрештою всi лiкарi вiдмовились! А цей Туо, дай боже йому здоров'я, може, й поставить дiвчину на ноги! Десь у глибинi душi мати була впевнена, що таки поставить, вилiкує, але не наважувалась так вiдверто думати про це - щоб не сполохати... Кого? Що? Вона й сама до ладу не знала. Певне - щастя... З ним треба делiкатно, бо воно ж, як ляклива бiлочка: скiк - i втече...

В перших сеансах навiювання - може, тижнiв зо два - Марта бiгала стежками свого дитинства i юностi. Бiгала, бiгала, скидала набридливi сандалики i гасала боса. А скiльки разiв повторювався той сонячний день, коли вона купалася з П'єром!.. Виходила з води неушкоджена, але вiн кожного разу її покидав, неначе скалiчену...

- А сьогоднi ми помандруємо до Центрума! - сказав Туо перед початком сеансу.

Анiта й собi попросилася:

- Ой, а менi можна? Дуже хочу побачити той Центрум!

- Звичайно, можна. Удвох вам буде веселiше.

- А чому не втрьох? - Анiта кинула на Туо погляд, сповнений ласки. - Я хочу, щоб i ти з нами... Правда, Марто?

Марта кивнула головою:

- Без вас нам буде... лячно.

- Ну, гаразд, мої любi, - згодився Туо. Усмiшка на його лицi зникла, з'явився серйозний, зосереджений вигляд. - Починаємо...

I знову Марта не змогла вловити того моменту, коли її свiдомiсть поринула в примарний свiт. Це, мабуть, так само невловиме, як перехiд до смертi.

...Побачили гiгантське мiсто не з висоти пташиного польоту, бо жоден птах не досягне його верхнiх ярусiв, - побачили його з космосу. На блакитному тлi свiтового океану добре видно було обриси Африки. Величезний континент неначе плив навстрiч, i тут Марта й Анiта уздрiли на пiвночi височенну гору, яка пiдпирала верхнi темно-синi шари неба.

- Поглянь, Анiто, яка гора! - прошепотiла Марта, притискаючись до подруги. - Невже ото i є Центрум?

Замiсть Анiти вiдповiв Туо:

- Так, ото Центрум. Коли б не його правильнi геометричнi форми, то й справдi можна б подумати, що це гора i до того ж найвища на планетi. Але ця гора збудована руками людини. Бачите - Центрум круглий, здалеку нагадує зрiзаний конус. Пiдлетимо ближче - побачите пояси терас. На них - сади, виноградники. До висоти майже чотирьох кiлометрiв тераси вiдкритi, а далi це оранжереї. Кожна сiм'я навiть на найвищому ярусi має свiй сад.

- Я бачу Нiл... - обiзвалася Марта. - А де ж пiрамiди? Хоча... вони ж невеликi.

- Нi, їх просто нема, - сказав Туо. - Тодi ще не було нi Вавiлону, нi Єгипту, нi Грецiї, нi Риму... Тодi була зовсiм iнша цивiлiзацiя - до тiєї катастрофи, яка вiдкинула людство назад на початковi рубежi, вiдкинула туди, звiдки воно починало. Катастрофа та, мабуть, ще тiльки назрiвала... А поки що ми бачимо Центрум в час розквiту його могуття i краси. В Центрумi жила бiльшiсть людства. Цьому високоорганiзованому суспiльству належала Африка, Європа, Азiя i Австралiя. I на тих континентах не було жодного мiста, окрiм пунктiв, необхiдних для збирання чи первiсної переробки сировини. Природа розкошувала, не порiзана лезами магiстралей, не винищена купами цегли й бетону, якi тепер звуться мiстами. Буяли лiси - так, як їм i належить буяти, трави купалися в сонцi i дощах - так, як їм i належить; усе росло i квiтувало, радувало людське око i наповнювало груди цiлющим повiтрям. Щедрою була природа до людей...

Доки їхнiй лiтальний апарат наближається до Центрума, Туо розповiдає багато, багато цiкавого. Марта знає, що це незвичайне, виняткове, але нiчому не дивується. Наче все це так i повинно бути - i оця колосальна споруда, в якiй живуть мiльярди людей, i зеленi континенти, наповненi птаством i табунами тварин.

Дах Центрума, якщо доречно так назвати величезну територiю, на якiй можна було б розташувати Швейцарiю, зблискував рiзноколiрними променями: подекуди спалахували фiолетовi, оранжевi, бiлi зiрки, цiлi снопи сяйва. Тiльки наблизившись, Марта й Анiта побачили, що вся та мiсцевiсть засипана снiгом, вкрита льодом. З них i викрешує сонце отi рiзнобарвнi зорi. Та тут i справдi, як у Швейцарiї, - снiговi гори, скованi кригою озера, бiлi долини... I скрiзь люди - лижники, ковзанярi... Тi он плинуть на гору, гойдаючись на канатах, а тi вже мчать униз; там он вишикувались на старт аеросани, а он з трамплiна полетiла темна грудка...