- Але ж я тут, - випростався Туо. - Хiба це не доказ?

Лаконтр знову взяв пляшку i налив шкалика. Цокнуло шкло.

- Ну, знаєте... Я вважаю вас... генiальною людиною. Але ж i колись у нас були генiї, причому дуже яскравi. От хоча б Леонардо да Вiнчi...

- А звiдки тато знає, - перебила Марта, - можливо, Леонардо да Вiнчi i з'явився з Фiлiї, його бiографiя невiдома. А все, що вiн робив, випереджало свiй час на цiлi столiття!

- Ну, знаєш... - почав Лаконтр. - Ти ще скажеш: i Свiфт, i Ньютон...

- А що ж? - не вiдступала Марта. - Може, й вони. Можливо, навiть Ейнштейн...

- Фантазуй, фантазуй.

- А цiкаво, що сказав би тато, коли б... ну, сто рокiв тому йому хтось доводив, що можна буде розмовляти через океан, та й не тiльки розмовляти, а й бачити, скажiмо, з Парижа те, що дiється в Монреалi... Та ось ми вдома бачили Експо-67! Що б тодi тато сказав?

Лаконтр ковтнув рому i лукаво поглянув на доньку.

- Е... що б я сказав? Мене ж тодi не було!

- Так це ж iще сто рокiв тому... - Марта пiдвелася i, незграбно ступаючи, пройшла по кiмнатi. - Тодi вже вивчали електричнi явища. А що, якби про телефон, радiо i телебачення хтось розповiв тисячу рокiв тому?

- Певне, спалили б живцем... - пiдтримала Анiта.

- А тепер саджають до психiатрички... - гiрко усмiхнувся Туо.

- Ну, а як же, як вам удалося? - пiдвищила голос Анiта.

- Це вам так само важко зрозумiти, як, скажiмо, єгипетському фараоновi кiбернетичну машину.

- А все-таки?.. - допитувалась Анiта.

- Цiкава дитина, - усмiхнувся Туо. - Ну, що ти зрозумiєш, коли я скажу, що ми винайшли просторово-часовий посилювач? Бачила мiй дiамант? Це головна деталь. Дати йому живлення, визначити точку координат i... - Туо обвiв поглядом присутнiх, усi слухали його з зацiкавленням, навiть Луїза, яка й цього разу забула скинути фартушка.

- I що? - не втерпiла Анiта. - Що вiн посилює, цей прилад?

- Кривизну простору i часу. Можна миттєво перенестися в задану точку.

- Ой, так i у Нью-Йорк зовсiм же легко?..

- В тому-то й рiч, що нелегко. Небезпечно. Невелика похибка - i впадеш в океан, або опинишся на щоглi високовольтної лiнiї, або потрапиш пiд машину. А ще гiрше - на яку-небудь воєнну базу... На моєму лiтальному апаратi була досконала обчислювальна система, i я був дуже здивований, коли замiсть Центрума, побачив пустелю. Подумав: помилка в розрахунках. А виходить, обчислення були правильнi...

Анiта прихилилась до його плеча.

- Налагоджуй апарат, любий... Менi так хочеться побачити Фiлiю!

Туо подивився на Лаконтра, що крутив у пальцях порожнього шкалика, i сказав:

- Я хотiв би перекинути на Фiлiю птахiв...

- Чого-чого, а птахiв ми вам пiдберемо. Як у Ноєв ковчег - усяких по парi. Тiльки працюйте... над цим своїм апаратом. Кажiть, яких матерiалiв треба ще - завтра ж замовимо. Я, по правдi кажучи, хоч i не вiрю в це, але для вас, Туо, готовий зробити все, що можу.

- Вiзьмемо голубiв! - сплеснула в долонi Анiта. - Це ж, мабуть, вони птахи твого дитинства.

- Це навiть важко уявити, - замрiяно промовив Туо, - лiси оживуть... Наповняться щебетом, посвистом, тьохканням, клекотом... Птахи перелiтатимуть з гiлки на гiлку, з вершини на вершину, кружлятимуть у нашому небi... О, якби менi побачити птахiв у фiлiйському небi! Анiто, я був би найщасливiшою людиною...

- А як би порадiли дiти... - обiзвалася Марта. - Дiти люблять птахiв i тварин, бо дiти ближчi до природи.

- Дорослi теж люблять, - сказав Лаконтр. - Ви помiчали, якi в собак розумнi очi? А в коней? Уночi проти свiтла - великi зеленi смарагди...

Не втерпiла й Луїза, оглянула всiх веселими очима, ще й пiдморгнула:

- А менi найбiльше до вподоби курчата, гарно смаженi!

Всi, окрiм Туо, засмiялися на цей кулiнарний дотеп. Вiн же неначе й не чув: йому згадувалися казки, i бiлi птахи дитинства долали холодний космiчний простiр.

18

- Ох, i кумедний!

- Ну, й пустун!

- Бач, який бешкетник. Ти ж її порвеш!

- Нiчого, нехай грається...

Туо i Марта, смiючись, спостерiгали, як левеня тягало по килиму Анiтину сумку. Вчора вона забула її на канапi. Малий левчук надибав, схопив та й понiс у зубах по кiмнатi. Крутить мордою, наступає лапами, спотикається, падає, а тодi схоплюється i знову "полює" бiдну сумку.

- Цирк! Атракцiон! - смiється Марта, ходячи перевальцем, наче качка, слiдом за левеням.- Ату його!

Коли це стриб - тигреня. Лежало на крiслi, поклавши морду на лапи, водило жовтими очима за сумкою, - а вона так i мелькає! - i не втерпiло. Тигреня схопило ротом одну м'яку ручку, левеня - другу, та й ну тягнути в рiзнi боки. Уперлися лапами в килим, нацiлились веселими очима... Ох, i потiха!

- Нi, треба забрати, - сказала Марта. - Знищать, шкода.

I тiльки придибала та простягла руку, - звiрята загарчали, рвонули, i сумка розкрилася. На килим випав якийсь невеличкий сiрий патрончик. Тигреня торкнуло його лапою i почало качати.

- Ах ти ж халамидник! - посварилася Марта. - Ану, вiддай!

Туо, як тiльки побачив того патрончика, одразу поблiд. Веселiсть його де й дiлася, обличчя спохмурнiло, брови насупились, i на чолi залягли зморшки. Швидко пiдiйшов до Марти, вхопив її за руку, - нехай бавляться.

Мовчки повiв ошелешену дiвчину до другої кiмнати, ввiмкнув мало не на всю силу приймача i тiльки тодi сказав їй на вухо:

- То мiкрофон.

- Який мiкрофон? - запитливо глянула Марта. В її великих очах свiтився подив.

- Отой патрончик.

- Ото мi-кро-фон?

- Так. Усе, що тут звучало, - занотовано там, у них...

- Який жах? Що ж тепер робити?

- Покладiть на мiсце, хай усе буде так, як i було. Щоб вони не дiзналися, що ми... Розумiєте, менi треба ще хоч тиждень...

- Добре, добре, так i зробимо.

Марта пiшла, нагримала на звiряток, пiдняла сумку, поклала туди патрончика i повiсила на етажерку. З сусiдньої кiмнати линула музика. Тигреня та левеня пильно позирали на людей, немов хотiли спитати: чому не даєте нам бавитись?

- Ну, що, може, почитаємо? - сказала Марта.

- Вам треба бiльше ходити, ходити до втоми, - серйозно вiдповiв Туо.

- То, може ви пройдете зi мною? - кинула змовницький погляд.

- Я хотiв би попрацювати... - сказав Туо. - Нiяк не вiдновлю формулу синтезу кваркiв.

- Ах, вам усе наука й наука!..

- Та якщо б хто-небудь тут вивiв таку формулу... його озолотили б!

- Ах, те золото... багатство, - зiтхнула дiвчина. - Чого всi женуться за грiшми, винищуючи найбiльшу свою цiннiсть - душу? Ви про це не думали?

- У нас на Фiлiї такого явища немає. У нас немає наживи, розумiєте, немає такої пристрастi - загрiбати до себе, складати, замикати, хоч ти його й не споживеш. А метали i мiнерали вiдiграють тiльки природну роль...

- А в нас є метали благороднi, а є парiї. Особливо в пошанi золото. Ви про золоту ванну читали? В Японiї на одному курортi, здається Фунабара, поставили золоту ванну. Всi поспiшають туди, щоб скупатися, хоч кiлька хвилин коштує тисячi. Поспiшають, наче на прощу до Рима або в Мекку... Деякi дiйшли до того, що... гризуть ванну, стараються вiдкусити хоч шматочок. Ламають зуби, а кусають. Он до чого дiйшла наша цивiлiзацiя! Кажуть, власники курорту думають поставити платнi золотi унiтази...

- Дивно, що у вас тут не розумiють дикостi та, зрештою, i глупоти отакої зажерливостi, божевiлля...

- Є такi, що розумiють... є благороднi душi... А багато хто має кредо: людина людинi вовк.

Марта рушила до виходу. Туо мовчки пiшов за нею.

Вечорiло. На озерi було тихо, навiть качки не плюскотiли. Гiлля плакучих верб нагадували золотi водоспади, i в мiру того, як заходило сонце, водоспади на очах рожевiли, ставали кармiнними.

Зупинилися за озером. Дiвчина тихо сказала:

- Я не могла там говорити... Стає гидко, як подумаєш, що тебе хтось пiдслуховує. Гидко i... страшно. Мене лякає оте Вухо.