- Ох ти, моя зоре!..

32

Минув тиждень, доки обкопали величезного тетрагексаедра - вiн стояв у глибокому котлованi, вiдстовбурчивши у всi боки по чотириграннiй пiрамiдi. Солдатам вiн нагадував металевого протитанкового їжака; Фаусто Лабан, дивлячись на нього, думав про пiрамiди фараонiв; Туо мiркував: чому вони обрали таку форму бункера, а, скажiмо, не кулю? Анiта i Марта дивилися на бункер, як на якийсь театральний макет; художник механiчно, але досить спритно переносив гранi на папiр i... думав про Марту, а кiнооператоровi, що ретельно фiксував усе на плiвку, ввижався найдорогоцiннiший з мiнералiв дiамант.

Всi, окрiм вартових, стовпилися на земляному валу, сотнi пар очей жадiбно обмацували гранi. З розкопу, натужно ревучи, виповз екскаватор, i тепер там не було нiчого, тiльки наїжачений пiрамiдами куб. Довгими тисячолiттями носила його Земля в своїх грудях, а тепер ось вiддає людям. Осколок далекого минулого, такого далекого, що й уявити важко.

Коли сизий дим вiд мотора розвiявся, в котлован зiйшли двоє - високий, мiцний Туо в бiлому шоломi i легкому сiрому костюмi та низенький супроти нього Лабан, у шкiряних шортах. Туо ступав широко, лишаючи глибокi слiди у свiжому грунтi, Лабан трохи вiдставав, хоч i проворно перебирав своїми волосатими ногами.

Сонце ще тiльки пiдбивалося угору, i нижня частина бункера була в тiнi, зате верхня пiрамiда купалася в сяйвi, кидаючи у вiчi людям срiбнi вiдблиски.

Обiйшовши навколо, Туо зупинився в тiнi. Одразу ж туди вдарив снiп яскравого промiння з прожектора.

- Ну, що там? - спитав задиханий Лабан.

- Там он виднiється напис. - Туо вказав рукою в гору. - Треба пiдйомника.

Лабан гукнув до водiя, що стояв у натовпi, i той через кiлька хвилин уже спускався в розкоп, сидячи за кермом свого яскраво розмальованого вантажопiдйомника. Розвернувся i став, де йому вказав Туо. Ажурна стрiла зламалася в шарнiрах i опустила до землi металевий короб. Туо, не вiдчиняючи дверцят, переступив через борт i махнув рукою. Загурчав мотор, i короб поплив угору. На висотi метрiв у п'ять Туо знову махнув рукою, i стрiла застигла, потiм подала його впритул до верхньої пiрамiди. Мотор замовк. Туо деякий час мовчки вдивлявся в рядок, викарбуваний бiля основи пiрамiди. Спохмурнiле його обличчя заяснiло усмiшкою.

- Що там написано? - не втерпiв Лабан. Вiн стояв унизу, взявшись у боки i задерши голову. - Розберете?

- Уже розiбрав! Тут написано ось що: "Якщо ви ще не забули рiдної мови,- скажiть одне слово, яке означає найбiльшу пристрасть".

З усiх бокiв залунали голоси:

- Багатство!

- Бiй!

- Нажива!

- Алкоголь!

- Наркотики!

- Життя...

- Рулетка.

Лабан пiднiс руку, i коли всi затихли, сказав:

- Ненависть - ось найбiльша пристрасть. Скажiть тiєю мовою, скажiть, Туо.

Схиливши голову до карбованого рядка, Туо промовив:

- Невгоста.

Нiчого не сталося, Археоскрипт мовчав.

- Не те слово, - кинув Туо униз, Лабановi. - Ану ти, Анiто, скажи!

Вiн бачив, як Анiта переступила з ноги на ногу, схилила голову.

- Кохання! - нарештi вигукнула вона, стрiпнувши волоссям. Усi засмiялися. - Любов!

Вона стояла побiля Марти, закриваючись долонею вiд сонця. її постать Туо вирiзнив би з тисячного натовпу - така вона була йому рiдна, така спiвзвучна. I яке ж слово сказала!

- Сольвi, - промовив Туо над викарбуваним рядком. I ще раз повторив: Сольвi.

Випростався i ждав, пильно дивлячись на сiрий, ледь срiблястий метал бункера. Ждав з острахом i надiєю. Так само, певне, очiкували i всi iншi. Стихли розмови, хтось тiльки кашлянув у кулак. Минуло, мабуть, з хвилину, декотрi вже почали нетерпляче тупцятись. I раптом почулася музика. Спочатку просочилася тонюсiнька цiвочка, мале джерельце, та з кожною миттю воно повнилося, набирало сили, i ось звуки незнайомої пiснi ущерть виповнили котлован, полинули понад пустелею. Це була нiжна, дуже мелодiйна пiсня, i всi слухали її, як зачарованi.

Раптом хтось вигукнув:

- Розкривається! Розкривається!

Чи хтось в бiнокль побачив - адже пiд верхньою пiрамiдою з'явилась лiнiя завтовшки, може, з нитку! I чим бiльше товщала та нитка, тим дужче звучала пiсня. Гiгантський пiрамiдальний куб випромiнював її, як випромiнює сонце своє золоте сяйво. Туо слухав, схиливши голову, щось стискувало йому серце, i до горла пiдкочувалась грудка. Дихав розкритим ротом, губи йому пошерхли. Це була пiсня про кохання - про вселюдську любов до природи, до дiвчини, до життя, рiдна пiсня, яку всi знають на Фiлiї. Пiсня перенесла його в той далекий край, про який вiн зараз думав, на простори його дитинства i юностi. Уявки побачив себе на Фiлiї з Анiтою - стоять серед трав i пускають у небо голубих птахiв...

Щiлина збiльшувалась плавно, пiрамiда вiдхилялася, неначе хтось знiмав шолом.

"А навколо ж пустеля? - подумалось Туо. - Що б ви сказали, коли б побачили цю сумну картину? Чи сподiвалися ви, що пiсня про кохання звучатиме над пiсками?.. Але люди все-таки є, вони почули цю прекрасну пiсню з глибини десяткiв тисячолiть".

Коли верхня пiрамiда одхилилась максимально i своєю гранню лягла на грань бокової, - пiсня скiнчилася, музика стихла. З глибини куба пролунав дзвiнкий дитячий голос:

- Здрастуйте, нащадки! Чи веселi у вас дiти? Я добре вчуся, i ми з мамою i татом полетимо на лiто в Антарктиду, там не так жарко, i тато хоче половити форелi в гiрських рiчках, вiн запеклий рибалка, а я наловлю метеликiв i буду їх малювати, мої малюнки вже були експонованi каналами нашої мистецької iнформацiї...

Дiвчинка швидко нанизувала речення, Туо ледве встигав за нею. Розповiла про свої заняття, iграшки, про дерева, якi ростуть на їхнiй терасi. Закiнчила дiвчинка так:

- Тато каже, щоб я спитала: чи плекаєте ви сади?

Туо уявив рожевощоке дитяче обличчя з ямками, смiхотливi оченята, подумав, що в Археоскриптi, певне, є портрет маленької художницi i її малюнки.

- Що сказав той дитячий голос? - гукав знизу Лабан. - Ви розiбрали, Туо?

- Так, розiбрав. Це ж моя рiдна мова.

Туо спустився вниз, i до нього в металевий короб вскочив Лабан. Махнув рукою механiку, щоб той пiдняв угору, i коли короб зупинився - жадiбно заглянув у глибину бункера. Там уже свiтилося, i можна було побачити безлiч якихось пристроїв, ящикiв, тюкiв, рiзноманiтних механiзмiв i всякої всячини. Лабан, хоч людина i стримана, при цьому не мiг стриматись вiд вигукiв захоплення i подиву, а очима так i поїдав усе, чим наповнений велетенський куб.

Там, очевидячки, лежали неоцiненнi речi. Навiть така багатюща знахiдка, як гробниця фараона Тутанхамона, не може йти в порiвняння з Археоскриптом. Там були золотi оздоби, всiлякi прикраси, та й годi. Тут же, безперечно, i високоефективнi енергетичнi установки, i рiзнi апарати, якi можна буде використати не лише в економiцi, не лише...

Фаусто Лабан дав волю своїм думкам i своїй фантазiї. Уявив ескадри беззвучних лiтакiв, якi несуть кварковi бомби, космiчнi кораблi, що використовують енергiю гравiтацiйних i магнiтних полiв... От якби тiльки оцей Туо розшифрував схеми i формули... Невже вiн вiдмовиться? Невже знову почне про Органiзацiю Об'єднаних Нацiй? Треба сформулювати прийнятну для нього концепцiю. Хоча б так: тiльки одна супердержава, маючи недосяжний для iнших воєнний потенцiал, може гарантувати мир i справедливiсть на Землi... А чим погана концепцiя? Чому б нашiй, саме нашiй державi не взяти на себе роль господаря Землi? Якщо ж Туо не згодиться спiвпрацювати... Ну, що ж, тим гiрше для нього. Зрештою нашi комп'ютери все розшифрують, обiйдемось i без нього. А я матиму яхту, прекрасну голубу яхту з бiлими вiтрилами. Бар оздоблю натуральною слоновою кiсткою... Досить уже з мене розкопок, треба хоч наостанку пожити всмак.

Лабан чомусь уявив Нефертiтi - от би йому таку господарку на яхту! А молодий фараон зраджував їй, минулого року Лабан брав участь у розкопках подвiр'я суперницi Нефертiтi на околицi Каїра. Ах, Нефертiтi, Нефертiтi... Лебедина шия, чутливi уста...