Склеписту стелю кімнати посіли павутиння й морок. Перламутрові завіси павутиння спліталися в сіре мереживо. Пізнього нічного часу в цьому притулкові науки пітьмі не було спокою. її раз у раз полохали жовті, синьо-зелені або червоні спалахи та відблиски полум’я на склепінні над вогнищем. Між тигельків і реторт перед вогнищем дріботів старий.
Тінь старого смішно наслідувала всі його рухи, кумедно ламалась на численних кутках і виступах кімнати. Смерділо димом, старою шкірою і цвіллю від безладно розкиданих на битій цегляній підлозі великих книг, оправлених у свинячу шкіру. Гостро пахло сірчаними випарами й ароматними травами — шафраном та локрицею.
Старий розмішував киплячу рідину і кожної хвилини відскакував, щоб зазирнути в розгорнуту книгу й підсипати в тигель ту чи іншу речовину з численних коробочок, що були на столі. Іноді він жмурився і тер собі лоба, іноді принюхувався до бальзамної суміші в тигелькові, поглядав на піскового годинника й знову повертався до книги.
— Аркана, що повертає молодість, — шепотів він, — есенція чотирьох стихій, що падає з ранковою росою на квіти, послана повним місяцем чи зеленою зіркою, ти повернеш мені життя. життя, молодість, красу… — І його беззубий рот палко повторював слова заклинань, марних і надаремних, бо ніяка мудрість фоліантів не може зупинити плин часу.
Очі в нього були старі, стомлені, у віялі зморшок. Він усе вивчив, усе знав, усе зберегла його дивовижна пам’ять: давні знання халдеїв, сміливі відкриття Альберта Великого, туманні глибини містики, безнадійну тугу мавританських учених за чудесним безоаре… “О, — похитав він головою, — все це тільки мрії. І навіщо вони взагалі, якщо життя невпинно спливає, як пісок у пісковому годиннику?”
— Вагнер! — покликав він, дослухуючись у нічну тишу.
Тричі гукнув він свого помічника, але ніхто не озвався.
— Спить, як тварина, цей сільський гендляр, що плутає знання з дріб’язковою торгівлею, — пробурчав він і рушив до дверей.
Але тут спалахнула сліпуча блискавка, сірі склепіння перетворились на світлий кришталь, і в їхньому центрі з’явився фосфоруючий туман. Старий приголомшено закліпав очима, але світло вже поступово згасало. Вузлуватими руками, увесь тремтячи, старий вхопився за стіл, його бліді губи беззвучно повторювали: “Згинь…”.
Відблиск вогню заграв на високій фігурі посеред кімнати, одяг незнайомця мерехтів і дрижав, як розлита ртуть. Але найдивніше було його лице: світло вогнища перетворило оливковий колір на темно-сірий, і з цієї пласкої маски дивилися тригранні зелені очі. Лице було без носа й рота, а металічний голос линув з овальної дощечки на грудях. Дощечка світилась, у ній пульсував червонавий туман.
— Привіт, найпрославленіший докторе, — прозвучав латиною мертвий рівний голос.
— Привіт… — прохрипів старий, потім здригнувся й закричав: — Згинь, сатано! — І перехрестився.
Але примара не щезла.
— Я прийшов, — вів далі голос. — Прийшов до тебе як вчений до вченого. Я хочу, щоб ти мене вислухав. Це буде на добре. Тобі й іншим…
Старий уже оговтався після першого хвилювання й почав розглядати дивне лице незнайомця. Так, поза всяким сумнівом — те, як він з’явився, як поводиться, як говорить… Це він, він, той, чийого імені не можна вимовити безкарно, це він!
Металічний голос незнайомця хитав кімнату, розвіював павутиння, мурчав, як великий чорний кіт. Хоч голос говорив зрозумілою латиною учених, старий багато чого не розумів. Незнайомець говорив, що прийшов віддати свої знання людям цієї планети, змити кров з їхніх рук і вигнати геть ненависть з їхніх сердець, розвіяти морок у їхніх мислях… “Так, так”, — кивав головою старий, але слова проходили крізь нього, як голка крізь воду. Такий великий був його жах і таке велике захоплення, коли він думав, що прийшов хтось, спроможний виконати його найпотаємніші бажання.
— …а ти мені в цьому допоможеш, — закінчив незнайомець. Дощечка на його грудях захвилювалась і вкрилася сірим.
Старий зважився. Крикнув хрипло:
— Хочу молодості, бо молодість дасть мені те, чого не дали знання!
Зелені очі незнайомця уважно вдивлялись у нього.
— Я хочу бути знову молодим, як багато років тому, хочу жити й пізнавати все знову, — додав старий.
— Вартість, — заговорив металічний голос, — вартість полягає в пізнанні. Я пропонував тобі знання, за допомогою яких ти врятуєш інших від хвороб і злоби, і ви будете жити… — Голос на якусь мить завагався. — Як люди…
Старий упав перед незнайомцем на коліна, з сльозами на старих очах, з сльозами туги, такої великої, що вона заступила в ньому все, навіть розум.
— Верни мені молодість, пане, і я віддам тобі себе!
Тригранні очі дивилися серйозно. Мефі не розумів, чого старий хоче. На Корі життя цінували за дією, а не за кількістю балів. Група Убана, що вивчала записи автоматів після повернення з цієї планети, мабуть, допустилася помилки. Не може бути, щоб цей балакучий дурень, який перебуває в полоні власного егоїзму, був найрозумнішою істотою на Землі.
Мефі заговорив невпевнено:
— Молодість… Нащо вона тобі?
Старий витріщив очі.
— І ти питаєш, пане? — Лице його засіпалось. — Молодість — це весна, кипіння крові в жилах, майбуття… Молодість — це родючий грунт, куди падає насіння знань: А ти питаєш, нащо мені молодість! Мефі промовив:
— Я не можу зупинити час. Але можу надати твоєму тілові свіжості за допомогою речовин, яких йому не вистачає. Це могли б узнати всі, якби ти захотів, — додав він.
Та старий уже не слухав його, танцював по кімнаті, плескав у долоні й крутився, сп’янівши від радощів. Тиша змусила його отямитись. Він швидко озирнувся.
Незнайомець стояв у конусі променів, а гранеподібна прикраса на його шоломі — апарат для зв’язку із зорельотом — сипала фіолетовими іскрами. Очі його перестали світитися і неначе заплющились. Старий злякано змовк.
За хвилину Мефі знову розплющив очі й сказав:
— Дай мені своєї крові.
— Для ствердження угоди? — з острахом прошепотів старий. Але думки про близьке щастя прогнали вагання.
Кров Фауста була потрібна Мефі для аналізів, він кивнув головою, набираючи її тонкою голкою в блискучий шприц.
Планета не подобалася Мефі. Клімат був надто суворий у порівнянні з Корою. Задушлива літня спека змінилась осінніми дощами, а коли сніг покрив країну білою ковдрою, вона стала схожа на холодну гробницю. З лісів виходили зграї хижаків і нападали на необережних людей, що різнилися від них тільки зовні, бо самі кидалися одне на одного з найбезглуздіших причин.
Спочатку Мефі здивувало, що найменш войовничими були ті, хто найбільше терпів від браку харчів. А кровожерні вожді спалювали міста й села, убивали й у тисячі способів мучили людей, що працювали на них. “Вони хворі”, — подумав Мефі й помалу почав утрачати надію на успішний дослід.
Одначе то тут, то там він знаходив ознаки розуму й краси. Над смердючим сміттям й напівзруйнованими хатками, де панували злидні й хвороби, гордо зводились до неба прекрасні собори. Проте хоч красою вони й перевершували всі інші будівлі, та були порожні, ніхто в них не жив.
Мефі просив пояснення в свого друга — якщо можна так назвати того, хто дивиться на тебе з острахом і недовірою. Але доктор Фауст відповідав ухильно й дивився на Мефі так, неначе запідозрював його в нечесній грі.
Фауст дуже змінився. Біоаналізатори зробили складний аналіз його соків, а синтезатори створили препарати, які підвищили в старого обмін речовин. Мефі, що мав спеціальністю своєю скоріше педагогіку, відчув до колег із групи Убана незмірну повагу. Замість хирлявого старого перед ним був статний мужчина, від якого пашіло здоров’ям і енергією. “Тепер, — казав собі Мефі, — настає час, коли він захоче вислухати мене”.
— Ваш світ поганий, ілюстрисіме, — казав він. — Імператор, королі й князі жорстоко гноблять вас, поводяться з вами, як з робочою худобою Люди трудяться до нестями, а здобутки їхньої праці йдуть на війну й винищення. Ви горите на вогні, що самі запалюєте його, вам лишається тільки дим і попіл.