Що ж є головним алгоритмом їхньої поведінки? Здається, я роблю помилку. Батько вчив мене уникати формальних спрощень, не намагатися втиснути в одну оболонку різні явища. Там, де не можна знайти однієї лінії, не треба обманювати себе. Головних алгоритмів людської поведінки кілька. Про два з них я вже знаю: праця і турбота про потомство, прагнення зробити так, щоб діти жили краще батьків. Можливо, подальший алгоритм — допитливість, жадоба знань і продиктована цим ризикованість дій? Я повинен знати про всі ці алгоритми, з кожним із них зв’язане додаткове уміння…

Тим часом колонія мікробів розрослася, почала закупорювати капіляри. Але ось — Петро це добре бачив, — зачувши лихо, до місця вторгнення поспішають білі тільця з дрібненькими ядрами всередині. Вони витягують відростки, ніби прагнуть якнайшвидше схопити ворога…

Петро подумав, що подібна картина була описана Іллею Мечниковим, і згадав, що ця людина ставила на собі десятки небезпечних дослідів. Запитав себе: “Як я? Ні, не так. Кожний з них міг скінчитися смертю піддослідного. Він це знав. Але в ньому було щось сильніше за страх смерті. Сміливість? Допитливість? Почуття обов’язку? Любов до людей? Не тільки… Те, чому я не знаю назви, спонукало його одружитися з жінкою, хворою на туберкульоз. Якщо не збагнути цього, то не збагнути й того, як він міг робити блискучі висновки з фактів, відомих усім… Ось і зараз… Як зрозуміти — що нове в оцих ось мікробах? Що, крім джгутиків, які допомагають їм швидше пересуватися, відрізняє цих мікробів від усіх їх вразливих побратимів, відомих раніше? Ага! Ось воно…”

Мікроби несподівано перестали розмножуватися, продукувати отруту. Замість неї кожний почав виділяти липкі атоми, з них, як з мозаїчних камінчиків, він утворив довкола себе молекулу-панцир, наглухо замурувався в ній… Та варто було загонам фагоцитів розійтися з поля бою, як мікроби скинули панцири, почали розмножуватися…

“А зараз я спробую ввести один з давніх антибіотиків”. Петро згадав про творця пеніциліну Олександра Флемінга. Це була людина, яка вміла не пропускати випадковостей, розглянути і оцінити їх. Важлива якість — уміти вибрати із випадковостей ту, над якою варто поміркувати. Петро думав: “Дивно, що люди в часи Флемінга пам’ятали і шанували не таких, як він, не своїх рятівників, а навпаки — вбивць, всяких там полководців і злочинців. Про Флемінга тоді мало хто чув, а про якогось Наполеона знали всі…” Думаючи, гігант пильно спостерігав за ходом досліду. Він помітив, що частина мікробів ховається в панцирі, а решта зовсім не реагує на антибіотик, ніби це й не отрута.

Петро спробував застосувати струми високої частоти, випромінювання, — все, чим можна було лікувати й людей, та ніщо не допомагало. Мікроби швидко розмножувались. Така колонія бактерій вже згубила б людину. Але в тілі гіганта токсини могли отруїти лиш невеликі зони. Мабуть, це було рівнозначно кільком прищикам на тілі людини. А далі у гіганта починались пластмаси, пласт-білки, ендіотканини. Важлива їх якість — повна непроникність для мікробної отрути.

Петро подумав про тих, хто створив ці тканини. З тисяч людей він знав поіменно лише кількох. Петров, Куні, Мей. Куні помер у тридцять чотири роки… “Він знав, що безнадійно хворий, поспішав, працюючи по вісімнадцять годин на добу. Цим, напевно, він прискорив свою смерть. Але встиг завершити створення тканини, яка безвідмовно служить мені”.

Гігант знову згадав про Кантова і подумав: “Командор жде. Він вірить не мені, а людям, створеним природою, — таким, як сам. Але ж це вони створили мене, віддавши мені все краще, що мали, і позбавили своїх недоліків. Вони зробили для мене більше, ніж для своїх кревних дітей, втіливши в мене свою мрію про безсмертя і всемогутність. Отже, виходить, що командор, довіряючи людям, вірить і мені, навіть не підозрюючи цього”.

Петро продовжував дослід. Він увімкнув регеностимулятори і за кілька секунд відновив вражену тканину. Одночасно він проглядав пам’ять Шолома, порівнюючи дані з тим, що бачив під час досліду. Так він відкрив дуже цікаву загадку про досліди лікаря Вайнера: “Чекай, чекай, — сказав він собі, — здається, це те, що мені потрібно”.

Вайнер вирощував колонії стафілококів на живильному бульйоні, а потім діяв на них різними антибіотиками. Щоразу колонії гинули, бульйон ставав прозорий. Але де-не-де все-таки залишалася плямка, ледве помітна під оптичним мікроскопом. То — вцілілі рештки колонії, що виробили стійкість до даного антибіотика і передали її нащадкам. Так лікар Вайнер вивів штам золотистого стафілокока, стійкий до всіх відомих на той час антибіотиків. Потім, діючи на нього нагріванням, висушуванням, вакуумом, Вайнер одержав стафілококи, здатні утворювати спори.

Петро побачив діаграми і фото. На одному з них щось дуже знайоме… Авжеж, вони схожі! Саме таким шляхом із звичайного збудника ангін і утворився цей невразливий збудник асфіксії-Т.

“Значить, перший випадок цієї хвороби і прибуття ракети — простий збіг. Мікроби з планети, про які розповідав Істоцький, і збудник асфіксії-Т не мають нічого спільного, — думає Петро. — Штурман не заразив когось на Землі, а сам заразився від нього. Командор Кантов не порушив свого обов’язку, втіленого цього разу в суворих параграфах про карантин. Перша частина питання вирішена. Але є й друга — як боротися проти асфіксії-Т? Якщо її збудник був “виведений” таким незвичайним шляхом, то в його генетичній пам’яті не можуть зберігатися відомості про перші грубі ліки, що застосовувалися кілька століть тому. Проти них у нього не повинно бути захисту. Треба спробувати давні способи. Наприклад, розчин соди з сіллю…”

— Уже зроблено, Петре, — відповів на це Зевс. — Я дійшов такого самого висновку і перевірив його. Збудник утворює спори лише у відповідь на відому йому отруту. А з содо-солевим розчином він не знайомий і не затуляється “щитом”. Кілька разів прополоскати горло розчином — і хворий одужує.

“Я зможу сплатити частину свого боргу людям, — думає Петро. — Маленьку частинку великого боргу…”

Павло Петрович ніяк не міг наважитися. “Як сказати йому? Нема нічого болючішого за таке покарання. “Карантинний недогляд”, а він знає, що криється за цими словами…”

Павло Петрович хоче уявити обличчя Кантова, але перед ним постає лице дружини. Тепер тільки дивною властивістю пам’яті можна викликати його з небуття. Слідчий укладає плівки з показаннями свідків: на випадок, якщо звинувачений захоче ознайомитися з ходом слідства, з логікою людей, які вели його. Але Кантов не захоче — в цьому Павло Петрович певен.

“Краще б він захотів. А раптом там якесь відхилення від логіки, неточність? Тим більше, що завдяки його помилці…”

Спалахує сигнал “дозвольте зайти”. Павло Петрович машинально натискує кнопку телеекрана і бачить гіганта.

“Невчасно”, — думає Павло Петрович, але запрошує гостя.

— Здрастуйте! — каже Петро.

— Здрастуй! — відповідає Павло Петрович. — Ось збираюся до Ради в справі Кантова…

Він готується сказати, що справу вже закінчено, що командор винен, але несподівано, вперше за весь час знайомства з Петром, той перебиває його:

— І я до вас у цій самій справі. “Він вияснив щось нове і важливе”.

— Збудник асфіксії-Т — стафілокок, що пройшов тривалу стадію мутацій.

“Кілька слів, мовлених зумисне недбало. Чого варто було це Петрові? Цього він все одно не скаже”.

І Павло Петрович мимоволі говорить те, чого можна було й не говорити і що звучить, як полегшене зітхання:

— Значить, він не винен.

Петро ніби не чує його слів, ніби не розуміє, що вони — визнання: “Раніше я дійшов інших висновків”.

— Уже відомий і радикальний засіб проти асфіксії-Т.

Обличчя дружини, спотворене стражданням… “Радикальний засіб… Коли б п’ять днів тому… П’ять днів — ціле життя…”

Петро говорить далі:

— Доповісте про свої висновки Раді. Я буду там завтра.

“Ось чому він перебив мене. Все виходить так, ніби він повідомив мені лише факт, а висновки про невинність зробив я. Між іншим, коли б цей факт був мені відомий, то… Але що лежить в основі його вчинку? Чому він відмовився від слави, від вдячності людини, яка образила його недовір’ям? Чи дізнаюсь я про це коли-небудь?”