Приголомшений і радісно здивований світовою славою роману й автора, про що красномовно свідчив хоча й самодіяльний, та все-таки прекрасний музей, я мав відбути неофіційну частину нашої зустрічі. А неофіційна частина зустрічі в хлібосольній господі, як відомо, зводилась до частування і вгощання, до величання і примовляння.

Та чи стачить мені хисту, щоб змалювати стіл не гірше, ніж було насправді? Змагатися з Хомою – безнадійна річ: хмарка сонця не заступить. Але ж можна і повчитися у нього, бо наука не йде тільки до бука, а чому я маю боятись і підгинати хвоста, чому в мене більше страху, ніж переполоху! Отож, не бажаючи бути схожим на отого, котрий що схопить – те й змеле, таки зізнаюсь, що стіл у Мартохи був багацький. І хоч кажуть, начебто з попелу галушки не вдаються, все ж Мартоха, видать, зугарна з попелу наготувати делікатесів, ріпу обернути на медяник, а біле молоко чорної корови на хмільний напій.

Не вірячи губі, я клав на зуби, знаючи, що з душі ніхто не вийме ні смаженого, ні вареного. Хома Прищепа орудував язиком, наче лопатою: що на ту лопату покладеш – вона хутенько спроваджувала в рот, наче в піч, і в тій печі аж клекотіло, аж булькало, аж прискало. Ось тільки Мартоха після музею сиділа така за обіднім столом, наче боялась, що кисіль їй зуби попсує, наче хотіла сказати пісними губами: «Є квас, та не для нас». Зрештою, роботящий Хома, якому за вухами лящало так, як лящить вода в лотоках, одклав ложку.

– Мартохо, чи треба так побиватись, як ти побиваєшся?..

– Ой, Хомо, я б і не хотіла побиватися, та серцю не накажеш, саме печалиться.

– Мартохо, скільки вже гомоніли з тобою про цю притичину, може, годі? Бо я зі своїм серцем теж ізвладати не годен, як і ти зі своїм.

– Може, вона – як ота Катерина: щороку як не весілля, то хрестини.

– Я б жив із такою, як риба з водою.

– Може, вона з тих, що рано народила, та пізно повінчалась.

– Не байстрюкові гріх, а батькові.

– Ой, Хомо, ріжеш ти мене без ножа, колеш мене без швайки, голиш без бритви.

– Хоч би гостей посоромилася, – попрікнув Хома. – Нащо сміття з хати виносити?

– Хай гості знають, хай світ знає, як ти розіпсів, розсобачився і розсучився, Хомо!

– Тихше, Мартохо, бо завтра Європа й Америка кричатимуть знову про нашу сварку. В тих проклятих радіоголосів скрізь є вуха, а вуха не сплять.

– Хай знають! – як сікачем одрубала рідна жінка Мартоха, й не думаючи потурати чоловікові, котрий у гіркому відчаї знову взявся до келишка та до виделки. І вже до мене Мартоха зверталась, наче перед попом сповідалась: – Анахтемський крутій – ось хто такий Хома! Був у Дармограїхи Одарки за телицю, все честь-честю, поки свій строк відбув у молодиці та поки товариський суд перевиховав мого Хому. З рук у руки передала чоловіка, так само з рук у руки назад забрала, вся Яблунівка знала, бо я люблю відкрито й правдиво жити. Може, й поривалась думка за Хомою, та я терпіла муки. Може, брешу? Говори, іроде іскаріотський!

– Ти, Мартохо, не вмієш брехати так, щоб за тобою аж курилось, – муркнув Хома.

– Отож-бо! Але ти, видать, набрався ума в того Гриця, що любить спускатись на чужу паляницю.

– Не гнівайся, Мартохо, бо вже в роті почорніло, наче ти хибнула в чорти.

– Хай чужий чоловік розсудить нас, коли, сердячись, за парою і світа не бачимо. – Й Мартоха в’юнкою осокою гойднулась до мене, мовби в дудочку вуха хотіла продудніти сімейну таємницю. – Стерявся Хома останнього ума і на сміх курям закохався у французьку горлодерку.

– Й зовсім то не горлодерка, Мартохо, а знаменита в ' сьому світі співачка.

– А я кажу, що горлодерка!

– А я кажу, що співачка!

– Та вона з тіла така худа, як пужално.

– Бо не їсть у себе й позад себе, а дієти дотримується.

– Та в неї рот дереться аж до вух!

– Зате з її рота не змії виповзають, а пісні-соловейки, пісні-ластівки, пісні-щиглики.

– Вилітають пісні-ворони, пісні-круки, пісні-граки!.. Кричить, наче в неї в животі бурчить. Горлає, наче її колька діймає. Реве, наче відьом-сестер до себе зве.

– О, вже й намурмосилась, Мартохо, по парі пізнати, чим твоє серце кипить.

– Чоловіче добрий, – в дудочку вуха дудніла мені Мартоха, сподіваючись на підтримку й порозуміння. – Хіба в Яблунівці не вміють співати? Що дівка – то й голос, що жінка – то й пісня. Позбирати старих до хору – так заспівають, як очерет у лузі. А та французька горлодерка знай тільки кричить, наче коза, що смерть свою зачула. Та коли б у лісі посеред ночі почув отакий голос, то посивів би і в землю вріс... Уся Яблунівка з Хоми сміється за ту любов. А найдужче кривда палить за те, що далеко живе горлодерка.

– Радіти маєш, Мартохо, що бачуся зрідка, не часто. Може, раз на місяць.

– А хіба радіолу не купив, щоб слухати платівки з її голосом? Ти слухаєш, а я плачу. Якби ж у Яблунівці жила, то від журби серце не рвалося. Зустрілися б із нею у вербах чи в лозах, погомоніли б ладком, як яблунівська молодиця з другою яблунівською молодицею, – ось уже й пропала б твоя, Хомо, любов, як пропадає золотий між двома сліпими. А так не дістати її ніяким побитом у тому Парижі, бо в Париж поїхати – не в район на ярмарок.

– То й добре, Мартохо, що тобі ані дзень, ані бом, ані на посторонки, бо ти в Парижі накоїла б такого шелесту, якого в світі й не чувано. Й на Ейфелеву вежу видерлася б, аби чули тебе скрізь та бачили зусюди.

Нарешті в їхню суперечку, що палахкотіла окропом у розпеченому казані, зумів і я докинути слівце. Звісно, знав, що не буде з мене третейського судді, як не буде з пса солонини.

– Аж у світовій столиці, як колись називали Париж, знайшли собі пасію, Хомо Хомовичу?

У відповідь на моє запитання, бачу, хазяїн – вдамось тут до лексики славнозвісного роману, котрий вийшов із-під його пера! – надувся важно так, мов пузир на воді, ось-ось, гляди, зовсім розідметься, наче на вола бажаючи обернутись, а потім кинув із губи, наче з гори:

– Чим далі дівка – тим вона краща, а найсолодша дівка – це засватана, а для кожного чоловіка ласа – це та, що на сьомій дитині навчилась дівочити! Живу для мудрості, а мудрість підказує, що, може, тепер колгоспник такого ума повинен собі шукати молодицю не в Яблунівці й Чудвах, не в Сухолужжі і Липівці, а далі, в синій далечині.

– А щоб тобі в голові посиніло! –якнайщиріше побажала рідна жінка Мартоха.

– Бо що виходить? – і вухом не повів Хома на той прокльон. – Виходить, усяким там мільярдерам чи мільйонерам, капіталістам чи аферистам можна зазіхати на оту французьку гречку, що росте на берегах Сени, а колгоспнику з Яблунівки заборонено? Та, може, мільйонери й мільярдери нашим чоловікам-колгоспникам і в підметки не годяться, не варті доброго тьху. Звідкись же повинні парижанки знати святу правду, хтось має зняти полуду з їхніх очей!

– Значить, ти, Хомо, надумав просвітити французьких шльондр, паризьких повій? Та вони вже такі просвіщенні, такі роботящі, такі охочі, що й мертві з могил можуть повставати.

– Говори, Мартохо, та не забалакуйся. Може, вони зі своєю просвіщеністю й охотою такі бідні, як мак начетверо, такі вбогі, як нитка, і немає їм ні від місяця, ні від сонця. Коли хочеш знати, може, вони такого, як я, чекають, щоб звідати справжнє щастя.

– Ага, чекають, щоб розживитись, як сорока на лозі чи як тінь на воді. А в тебе ж, Хомо, того чоловічого вміння, як у жаби пір’я. А в твоєї чоловічої охоти, Хомо, в одній кишені смеркає, а в другій світає! І вже твоя біда на престолі, бо нічогісінько немає у твоїй чоловічій стодолі. Навіть віничком підметено!

– Так-таки й нема нічогісінько? – з люциперською лукавістю примружився Хома. – Так-таки віничком підметено? Чому ж тоді побиваєшся і голосиш, наче за небіжчиком?

– Бо жаль твою дурну голову, твою біду на воді розведу, твою біду до себе прикладу, твою біду із хлібом із’їм до обіду!

– Моя біда вмерла – і ноги задерла, Мартохо, а я живу в щасті, як в’юн у болоті.

– Бо любиш оту французьку горлодерку?